— Використовуємо профіль місцевості, знаємо пустелю краще за ворога, добре маскуємось, не забуваємо про досвід минулого, передбачаємо...
— Ага! Передбачаєте! Ось про це я й подумав. Читаючи звіти про ваші операції, я дійшов висновку, що найважливіше в них — це передбачення. Ви згодні?
— Ні, сер. Я б сказав, що найважливіше в нашій роботі — це доскональне знання своєї справи, інакше кажучи — розуміння того, що ми робимо.
— А хіба доскональне знання справи не включає в себе передбачення?
— Звичайно, і в дуже великій мірі. Однак передбачення нічого не варте без упевненості в тому, що ти знаєш свою справу. Кожна людина повинна вміти застосувати до діла свої передбачення. В цьому й полягав талант Пікерінга. Він умів добирати людей і використовувати їх там, де вони показували себе якнайкраще. Якщо людина мала до чогось хист, Пікерінг виявляв у неї цей хист і пускав його в хід. Ми могли в усьому покладатись один на одного...
— Чудова теорія, Скотт. Проте далеко не універсальна. Годиться, коли у вас двадцять чи тридцять чоловік і ви знаєте кожного з них. Але непридатна для армії в цілому. До того ж вона здійсненна тільки тоді, коли у вас вільні руки,—а ми завжди давали Пікерінгу повну свободу дій. І нездійсненна, коли ви не маєте цієї свободи, як не має її командуючий армією.
Скотт не став нагадувати йому, що Пікерінг сам одвоював собі "свободу дій". В цьому й полягала різниця між ним та іншими. Коли б він дослужився до командира дивізії, він завоював би її і там. А піднявся б ще вище, бодай аж до самої верхівки,— все одно не відступився б од віри в те, що найбільша цінність у світі — людина. Він доводив би свою правоту всім, хто його оточував, і всюди, куди б не завела його невгамовна пристрасть воювати з усяким начальством.
— Скільки у вас залишилося людей? — запитав Уоррен.
— Один офіцер та два солдати.
— І все? Чому так мало?
— Після смерті Пікерінга нас ні разу не переформовували.
— Шкода! А що ви скажете, Скотт, коли вам дадуть двісті солдат?
— У шляхово-топографічний загін?
— Ні. Для виконання особливого завдання, що дасть вам нагоду розширити ваші погляди на те, як важливо знати свою справу і вміти передбачати.
— Цих людей треба кудись провести, генерале?
— Ні. Вони будуть у вашому розпорядженні. Мені подобається, як ви працюєте, і я гадаю, що тут ви зможете себе показати. Поки що я не можу точно назвати мету операції, але люди будуть підпорядковані безпосередньо вам. З ними треба буде непомітно зайти дуже глибоко у ворожий тил; там доведеться наразити їх на серйозну небезпеку, а потім привести назад.
— Дозвольте запитати, сер, на яку саме небезпеку?
— Поки що не можу вам-сказати. Але це буде важлива відтяжна операція, тактичний маневр з метою обману ворога. І тільки-но ви з'явитесь у призначеному місці, як опинитеся в небезпеці, в дуже великій небезпеці. Але водночас із цим мають статися деякі події, і генерал Черч зможе одвести від вас удар.
— Генерал Черч?
— Так, генерал Черч...
— Дозволено мені, генерале, вирішувати: йти чи не йти на це завдання?
Уоррен помовчав хвилину, не дивлячись на Скотта; він був здивований. *
— Гадаю, що так. Я 6 не став доручати таку операцію людині, яка цього не бажає. Вона надзвичайно ризикована. Так. По-моєму, цілком справедливо буде надати вам право вибору. Біда в тім, що я більше нічого не можу вам сказати, операцію до кінця ще не розроблено. Генерал Черч зараз уточнює деталі. Вам доведеться завершувати цю роботу разом з ним. Він керуватиме операцією. Але передусім мені хотілося самому з вами поговори™.
— Дякую, генерале.
— Га? Ну, звичайно, звичайно... В кожному разі попрошу вас зайти до мене завтра й сказати, що ви надумались: так або ні. Вибір залишаю за вами.
Скотт виструнчився, готуючись іти:
— Скажіть, генерале, це якийсь рейд? Мене цікавить, чи треба нам буде стикатися з ворогом.
— Ні. Такої мети не ставиться. Головне — ввести ворога в оману. Але ви будете належно озброєні на той випадок, якщо все-таки на нього наскочите. Коли говорити в загальних рисах про те, що від вас вимагається, то найкраще це можна висловити вашими ж словами: чудове знання місцевості, добре маскування, досвід проведення таких операцій, розуміння того, що ви робите, а головне — передбачення.
Скотт щільно натягнув на голову кашкет:
— Пробачте, що я запитую про це, генерале... То для цієї операції ми намічали трасу, коли загинув Бентінк?
— Гм... Тоді? Ні! Боюся, що від тієї операції нам доведеться відмовитись.
— Зрозуміло, сер.
— Уся біда в тому, що Роммель встиг оточити себе міцною лінією протитанкової оборони. Тепер він готовий до зустрічі з нами. Через це нам довелося дещо змінити плани. Але гадаю, що ця невдача...
— Не в тому річ, генерале,— з раптовою гарячковістю перебив його Скотт.— В пустелі кожен повинен знати, що й для чого він робить. Коли ми цього не знаємо, ми губимось, і користі з нас — ніякої.
Уоррен важко зітхнув:
— Я розумію вас, Скотт. Але зараз іде гра, гра на вичікування. Ми сподіваємось усе це змінити. Цього разу ми можемо надійно відрізати Роммеля од його тилів. На це ми й покладаємо надії. Саме на це*
Скотт віддав честь. Але Уоррен затримав його ще на хвилинку, і Скотт раптом помітив, що Уоррен до нього ледь-ледь посміхається,— він мало не відкрив перед ним своїх кордонів,— звичайно, в тій мірі, в якій він був спроможний це зробити. Генералові подобався Скотт, а Скотт підсвідомо відчував, що і йому подобається Уоррен. Та ця взаємна симпатія не мала виходу, їй заважала ніяковість. Скотт відчинив двері. Інтимність обстановки була порушена, їх могли побачити, і Уоррен негайно повернувся до свого стола, так більше ні слова й не сказавшії. Скотт якусь мить вагався на порозі: його поривало зламати свої власні кордони, розкрити серце перед цим сором'язливим чоловіком, Але він почув схвильований голос Гамаля: "А де ж ваше чуття спорідненості, капітане?" І свою відповідь: "Його немає, Гамаль, воно мертве".
РОЗДІЛ 16
Коли Куотермейн сказав йому, що Атия так і не з'являвся в Абассії, щоб пройти обов'язкове навчання по стрільбі з легкої гармати, Скотт подався в саманний будиночок перевірити, в чім там справа. В хаті було темно, її мешканці плакали: дряхлий глава родини, який так самовіддано ростив і виховував своїх малолітніх дітей, був тяжко хворий — очевидно, при смерті.