— Доводиться,— заперечив Пікок.— Ви стали нестерпно жовчним. Надто довго сиділи в пісках. Після
1 Мені наплювати! (Франц.).
цієї операції вам неодмінно треба гарненько потертися серед людей. І прийняти підвищення, запропоноване вам Черчем після трагедії з Шкерінгом. Коли б ви забажали, вас давно вже призначили б на його місце...
— Як відчіпне за те, що я його пережив?
— Ви так ніколи й не зможете цього простити, га, Скотті?
— Я цього не можу забути,— відповів Скотт спокійно і без жодного виразу.
— Гаразд... Важливо, щоб завдання було виконано. А ви єдиний, хто здатен це зробити як слід.
— Завдання буде виконано. Тільки коли я з ним упораюсь, залишіть мене в Сіві або десь іще далі — на свій вибір. Я не хочу сюди повертатися. Там мені значно легше.
Пікок знизав плечима:
— Вам краще знати. Але у вас такий вигляд, ніби вам добре залили сала за шкуру.
Скотт кивнув:
— Ваша правда. Мені таки його залили.
Скотт був невисокий, але міцно скроєний, жилавий чолов'яга. Муляр, який над ним працював, либонь, потрудився на совість. А вкладаючи мозок у його черепну коробку, також не пошкодував матеріалу. Через те, коли Скотт скаржився, це звучало як жарт і тільки смішило Пікока.
РОЗДІЛ з
Командир бригади Пелхем Пікерінг загинув майже рік тому, але що більше минало часу, то більше про нього точилось розмов. Його молода дружина, свіжа, мов дівчина, що все своє життя прожила на селі, і досі мешкала в тій самій квартирі в Замалеску 1 — на квітучому острівці магнолій та акацій. Будинок був сучасний, білий і такий чистий, що годився б для приватної лікарні; там було тепло взимку і прохолодно влітку. В під'їзді працював ліфт; квартира була умебльована скупо і скромно, в ній незмінно панував добропристойний порядок. Від завжди брудного, неохайного Пікерінга тут не зосталося й сліду. Пам'ять про нього
1 Фешенебельний район Каїра, розташований на острові Гезіра.
була надто дорога дружині, щоб вона дозволила захаращувати квартиру його речами.
Люсіль Пікерінг була напрочуд жіночна. Життя в Каїрі не зробило її крихкотілою, як багатьох гарненьких англійок; вона здавалася зовсім юною і непохитно вірила у правоту своїх поглядів. Та їй тепер і залишалося вірити тільки самій собі. Коли Пікерінг загинув, усі гадали, що вона ніколи не оговтається від цього страшного удару. Тиждень її ніхто не бачив: вона не виходила в ці дні з дому і перестраждала те, що їй судилося перестраждати, на самоті, без свідків. Люди знали, що вона навела в квартирі порядок, заховала всі речі покійного, прийняла ванну, поплакала, навчила хлопчика Абду, що прислуговував їй на кухні, прасувати блузки краще, ніж це робили в місцевих пральнях. А потім з'явилася на люди, ніби нічого й не сталося.
Життя її ввійшло в звичну колію. Вона пишалася своєю витримкою. Але їй так хотілося повернути своє щастя, бо хто ж знав краще за неї, що вона народжена бути щасливою?
— Скотті!— вигукнула Люсі, коли він увійшов, і поцілувала його в щоку.— Я саме вкладаю Джоанну спати. Чи не могли б ви розказати їй казочку?
Він відчував, що Люсі робить це навмисне. їй хотілось зблизити його з людьми, хоча б з маленькою Джоанною, допомогти йому подолати свою сором'язливість, свою відлюдкуватість, закам'янілість і німоту.
Джоанні сповнився п'ятий рочок. Друга дочка, восьмирічна Естер, вчилася в школі у Палестині. Люсі була справжньою жінкою, але Скотту здавалося, ніби вона ще не досить споважніла, щоб бути матір'ю восьмирічної дочки. Тіло її ще не наситилося материнством.
Люсі дала Скотту синю бавовняну піжаму Джоан-ни. Скотт незграбно схилився над маленьким серйозним дівчатком, щоб натягти їй через біляву голівку кофтинку та одягнути штанці на пухкі, округлі ноженята. Дівчинка не зводила з нього очей: вона не звикла до таких сором'язливих незнайомців, проте, як і її мати, знала, як з ними обходитись.
— Скільки вам років?— спитала вона.
Скотт не вмів поводитися з дітьми просто й невимушено.
— Не знаю,— сказав він серйозно.— А що?
Скотт любив маленьку Джоанну і йому хотілося, щоб і дитина його любила. Мати виручила його з біди.
— Скотті незабаром сповниться десять,— сказала вона.— Він тільки з вигляду старший. Поцілуй його і йди спати. Та не лягай у туфельках. І не проси нічого їсти. Сьогодні середа, а їсти в постелі можна лише у п'ятницю. Ну, тепер усе. Не буде тобі ні води, ні яблучка, ні книжок. І віконниці я позачиняю. Гайда!— Вона поцілувала дочку, і Ом Алі, чорна нянька з Судану, забрала її до спальні.
Стояла рання осінь, і хоч це було не ввечері, а відразу ж після полудня, проте дівчинка, за англійським звичаєм, мала спати удень дві години. Так було заведено. І досягалося це, як було відомо Скотту, тільки завдяки тому, що Джоанна здорова й спокійна дитина. За це її Скотт і любив.
— Сідайте,— запропонувала Скотту Люсі.— Я вас чим-небудь погодую.
— Не хочу. Краще я поброджу по квартирі, подивлюсь, що ви робите,— сказав Скотт, стежачи за тим, як вона підбирає розкиданий одяг Джоанни, її взуття та шкарпетки.— Я оце зараз від Шкока...
— Бідолашний Тім! Він так весь час за вас переживає. Сьогодні він прийде до мене обідати.
— Он як?
— Не треба ревнувати, любий мій Скотті,— промовила вона з ніжністю.
Стосунки між ними не були настільки інтимні, щоб виправдати його замішання.
— Ви уже там не працюєте?— запитав Скотті.
— Ні. Тепер я у шифрувальників. Саме моя робота. Дещо доводиться перекладати з французької та грецької. Цікаво. До Тіма Шкока мене взяли тільки тому, що бажали зайняти хоч якоюсь роботою. Я наперед знала, що довго там не втримаюсь.
— Неправда,— заперечив Скотт.— По-моєму, вас приставили до Шкока, щоб ви могли залишитися з нами. З тими, хто вижив.
Вона повела його в кухню, де мешкав, удаючи, ніби йому це до вподоби, чистенький, зодягнений в галабію 1 чотирнадцятирічний єгиптянин Абду. Скотт привітався
1 Довга пряма сорочка.
до нього по-арабськи і почув у відповідь привітання по-англійськи. Люсі добре вишколила свого боя.
Вона поставила перед Скоттом: склянку молока та салат і примусила його їсти. Колись вона примушувала й Шкерінга їсти зелень: він без упину жував сиру моркву й салат, коли повертався додому після довгого перебування в пустелі. Пробувши там місяць, Пікерінг мав такий змучений вигляд, ніби з нього до краплі висотали життєві соки. Інакше було із Скоттом. Сухорлявий з природи* він почував себе в пустелі, мов риба у воді, і вигляд його ніскільки не говорив, що йому потрібні соки, якими його так наполегливо пригощала Люсі.