Хочуть самі стати могутньою морською державою. На сьогодні— вони десь на восьмому чи десятому місці, а через десять років вийдуть на друге чи третє. Що тоді?
— Вони все одно там будуть, хоч допоможете ви їм, хоч ні.
— Звісна річ, будуть, але без моєї допомоги. Я не збираюся підтримувати їх заради якогось там десятимільйон-нрго замовлення. Нізащо в світі.
Коли ми вже поверталися до будинку, Руперт зробив ще одну спробу.
— Чому ви все-таки не хочете, щоб я спробував дістати в росіян кілька замовлень для наших верфей у Беркхемп-стеді? Адже їх усе одно хтось забере — як не ми, то японці. Навіщо ж упускати свою вигоду?
— От нехай японці й забирають. А я на таке своєї згоди не дам, і край.
— Але ж послухайте, дядечку Рендолф...
— Ти собі берися до чого хочеш! Берися, коли зможеш,— роздратовано перебив його старий.— Якщо зможеш! Дійте разом з Фредді, коли вже вам така охота. Але я встромлятиму вам палиці в колеса де тільки можна, так і затям собі.
Руперт сказав, що не хоче сварки в родині. —
— І я не хочу. Але як її уникнути з цим Фредді? Він кругом неправий, а тут ще й ти цристав до його гри.
— Зовсім ні. Я веду свою власну гру. І з грою Фредді вона не має нічого спільного, що б там не було.
— Як на мене, це одне й те саме, отже, можеш сподіватись од мене тільки найгіршого. А якщо ти замислив це разом з Фредді,— ти неприторенний дурень. Рано чи пізно всю фінансову політику й майбутнє фірми буде поставлено на голосування в родині і отоді побачиш, що я зроблю з твоїм Фредді. Побачиш!
Ми повернулися до будинку, а Руперт і далі сперечався зі старим, доводячи нелогічність його позиції. Але Рендолф стояв на своєму й сердито повторював, що до росіян він "і близько не підійде" (улюблений вислів усіх Рой-сів), а якщо, мовляв, Руперт буде наполягати, то цим він тільки сприятиме Фредді, отому нахабному авантюрнику й опортуністу, який своєю безпринципністю доведе фірму "Ройс" до погибелі.
* * *
І
І
До Лондона ми поверталися розчаровані, в огорнутому клубами пари вогкому поїзді. Руперт так розізлився на старого, що сказав мені:
— Фредді мав рацію. Репдолф нічим не кращий за динозавра. Та й Лілл своє діло зробив.
— Обминути старого вам не вдасться, це ясно,— підтвердив я.
—— Ви гадаєте? — сердито спитав Руперт.— Дарма, знайду якусь раду.
— Без його згоди суден не збудувати, Руперте.
— Поки що ні. Але, мабуть, я таки виступлю проти нього разом, із Фредді. В усякому разі, коли дійде до діла, стоятиму на своєму до кінця. Та передусім нам треба якось розв'язати цю кляту проблему з нафтою.
. — Рендолф "засідає в нафтових комісіях,— попередив я.
— Та знаю я, знаю! — озвався Руперт.— Але я знайду якийсь спосіб його обминути — і квит. Може, нас підтримають приятелі Фредді у міністерстві.
— Можливо,— сухо зронив я.
— Ну, не будьте такий похмурий,— сказав Руперт.
Ми обидва були похмурі, зате Джо, що перед тим виходила в коридор разом з дітьми, повернулася до купе радісно збуджена.
— Я й забула, яке в них там чудове життя,— мовила вона.— Давно вже мені не випадало такого приємного дня.
Джо мала на думці не отой величезний старовинний будинок, повний добра, мистецьких витворів і прислугп, а стайні з кіньми (ще не навчившись як слід ходити, вона вже скакала на поні за кумберлендськпмп хортами просто через поля вівса й ріпи, і навіть того дня мені було досить мигцем побачити її в сідлі, відчайдушну й розшарілу, щоб зрозуміти: це природжена вершниця). А тепер і діти теж зажадали собі поні, особливо Тесе, яка своєю відчайдушністю, видимо, пішла в матір.
— Дітям корисно їздити верхи,— рішуче сказала Джо. Руперт погодився. Але я дочув у голосі Джо оту неви-
словлену фразу: "Адже тепер ми знову маємо гроші",— яка так часто звучала останнім часом у їхніх розмовах, наче це могло зробити життя багатшим і повнішим чи дати дітям більше радості та щастя й краще підготувати їх до самостійного життя.
Я бачив, як Руперт намагається уникнути цієї теми. Він дивився у вікно вагона й, очевидно, міркував, чи правильно робить, особливо щодо дітей. Чи не є це оте сам^ розтління грішми, від якого він все життя намагався втекти? Оця зваблива спокуса мати дедалі більше, оці двері в світ, що їх нібито розчиняють перед людиною гроші, але насправді назавжди зачиняють.
— Я не маю нічого проти, щоб вони їздили верхи,— сказав він Джо,— але буде дуже погано, якщо їх вабитиме ^все інше, що є в Уошберні.
— Це з таким батьком, як ти? — спитала Джо.
— Коли зростаєш в атмосфері багатства, то мимоволі звикаєш до нього,— заперечив він,— і воно розбещує тебе. Я це знаю...-
Його діти аж ніяк не були розбещені. Після того, як він зрікся ройсівських грошей, сім'я жила на його платню — безбідно, але далеко не розкішно,— і діти раділи з усього нового, навіть і з оцієї подорожі залізницею. Ролапдові було тринадцять років, Тесе — дев'ять. Хлопець жив у своєму потайному, сповненому думок світі, а Тесе мала материнську вдачу — збудливу й чутливу до всього навколо. Тепер вона стояла в Руперта між коліньми, похитуючись у такт руху поїзда, горнулася до батька й чекала, щоб знову трапився якийсь тунель чи міст, а коли поїзд в'їжджав під темне склепіння, лоскотала Руперта по ребрах своїми маленькими ліктиками. Роланд був у коридорі: раз у раз виі'ираючи рукавом запітнілу від його подиху шибку, він, як видно, грав у якусь тільки йому відому гру, відгородивши нею дорослих від свого світу, а себе від їхнього. В цьому не було ніякого виклику, просто він був самостійний і незалежний.
— Чому ти завжди твердиш, що вони можуть розбеститись? — запитала Джо.
— Бо не хочу, щоб вони росли так, як я,— відказав Руперт.
— То, бога ради, віддай знову всі свої гроші, і будемо жити в злиднях.
— Не лютуй,— сказав він.— Я не збираюся знову зрікатися цих грошей. к
— Тоді чому ж ти дорікаєш мені щоразу, як ми приємно проводимо час? — запитала Джо.— Про що це ти розмовляв там-з дядечком Рендолфом?
— Відносно продажу суден росіянам.
Джо з розпачем застогнала у обернулась до мене.
— Останнім часом усе наше життя крутиться навколо росіян. Навіщо це тобі? — мовила вже до Руперта.— Навіщо? Я ж тебе знаю. Ти завжди намагаєшся підігнати все під свої теорії, то що вже вигаїдав знову?