— Е, ні, постривайте,— спинив його Фредді.— Ми ще не закінчили розмови.
-т— Ну, то покваптеся,— сказав Хауерт.— Бо я хочу ще поговорити й з Пеггі.
Він підвівся, узяв з вази апельсин, обчистив його і, кинувши шкуринки на стіл, став плямкати, неуважливо поглядаючи на Фредді. Він запитав мене, хто я та що, але я слухав його краєм вуха й відповідав не думаючи, бо водночас дослухався до розмови між Рупертом і Джулі Джонсоном.
— Я бачу, Джулі, ви добре поінформували про мене міністра,— сказав Руперт.
Я пе дочув відповіді Джонсона, але здогадався, що той скромно применшив свої заслуги.
— А ота книжка про мене буде тепер офіційно схваленим чтивом?— провадив далі Руперт.
— Це дуже брудна писанина,— сказав Джулі.— Радив би вам, Руперте, щось вдіяти, поки% її не випустили в світ.
— Щось та вдію,— запевнив його Руперт.— Але якщо ви думаєте використати цю книжку, щоб перешкодити моїм діловим намірам чи вивести мене з рівноваги, то краще не робіть цього.
Джулі погрозливо нахмурив своє професійно лиховісне обличчя й чорною пов'язкою на оці.
— Ми вдаємося до цього лише тоді,— мовив він,— коли ситуація стає надто ризикованою і небезпечного. А тоді вже байдуже, про кого йдеться.
В даному разі йдеться про мене,— сказав Руперт.— Але я не втручаюсь у ваші справи, отож не втручайтеся й ви в мої. Вони вас не обходять.
Хауёрт почув його останні слова й обернувся. Всі ми, розпашілі й добре налиті вином, підвелися з-за столу, збираючись приєднатися до дам. Хауерт по-дружньому взяв Руперта під руку й мовив:
67 З*
— Знаєте, так ви нічого не доможетесь. Зважте на те,— провадив він далі,— що в комісії по стратегічному паливу засідає сам старий Рендолф, та навіть і він не хоче й слухати про ваш намір обміняти судна на російську нафту. То чим же можу-допомогти вам я?
— Ви ж не Рендолф,— ви — уряд,— наголосив Руперт.— Обрано вас, а не його.
Хауерт засміявся.
— Якщо вам пощастить переконати старого,— сказав він,— можливо, ви переконаєте й мене подумати над цим. Але я певен, що з Рендолфом ви не домовитесь.
— Хто знає,— мовив Руперт і зціпив зуби.
Тим часом ми нарешті приєдналися до дам. — .
* * *
Того вечора я був закоханий. Провівши Пепі додому, в її чепурну й охайну двокімнатну квартиру в Чел-сі (я сподівався побачити там страшенний розгардіяш, бо тоді ще не знав, яка Пепі організована й вимоглива до себе), я дорікнув їй за грубість під час вечері й суворо зауважив, що так поводитись негоже. При цьому зробив дурницю, нагадавши, що їй тільки дев'ятнадцять років.
— Ні, це ви не вмієте поводитись,— зачіпливо відказала вопа.— Ви ж тільки-но вихопилися з своїх диких ха-щів.
— То виходить, що ми там краще виховані,— згорда промовив я.
Вона засміялася. Мп стояли в пальтах посеред вітальні й сперечалися, неначе хотіли з'ясувати, чи дійдемо якоїсь згоди, перше ніж робити щось інше.
— Ви жахливий буржуа,— сказала Пепі.— По-вашому, говорити те, що думаєш, негоже. Але ж це чистісінька облуда. Вам краще повернутися до Австралії, де геть усі такі самі буржуа.
— Пепі!— промовив я.— Ви самі не тямите, що говорите. Ваша зумисно груба поведінка аж ніяк не замінює інтелекту, на який ви претендуєте.
— Ха!—глузливо пирхнула вона.— А хто ^це каже? Якийсь морячисько з великими претензіями! Я завжди говорю те, в що вірю. Б'юсь об заклад, ви вважаєте, що я була груба з тим німцем. Ну, а коли й так, то що? Він це розуміє. А ви — ні. Я скажу те саме де завгодно, а от ви — ручуся, що ні.
Пені була пацифісткою, і її вже не раз притягали до суду за участь у демонстраціях Комітету за ядерне роззброєння й Комітету ста, тому я не міг відмовити їй у громадянській чесності, але і мав підстави закидати, що вона шукає в цих виступах тільки сильних почуттів. Ми вже й раніше сперечалися про це.
— В усьому, що ви робите, вас вабить лише чуттєвий бік,— сказав я.— Оті пацифістські демонстрації приємно збуджують вас, тому ви їх і полюбляєте.
— А що, коли й так?— спокійно озвалася вона.— Хіба погано житп почуттями? Я ними й живу. Власне, інакше жити й не можна. Я хочу звідати в житті геть усе.
Пепі скинула пальто, і навіть у рухах її відчувалася ота непримиренна й трохи безжальна правдивість.
Вона сіла на канапу, підібгала ноги й прочитала мені невеличку в'їдливу лекцію про важливість почуттів у людському житті. Сказала, що сама не боїться ніяких переживань і хоче спізнати й відчути все, що можна. "А що в цьому поганого?"— раз у раз запитувала вона. Призналася навіть, що колись прожила три тижні, перевдягнувшись чоловіком (у паш час це пе так уже й ва^кко) і що то була для неї наука па все життя. *
— Чоловіки — боягузи,— рішуче провадила далі.— Всі вони страшенно лицемірні. Послухайте тільки, що вони говорять жінкам, а що — між собою, це ж просто жах! От я однаково розмовляю з усіма, і з чоловіками, і з жінками, а для чоловіків світ наглухо переділений на дві статі й над усе в них важить секс. Я й сама нічого не маю проти сексу, але ж вопи роблять з нього справжній культ. Навіть пе намагаються осягти розумом і підкорити собі, як це робить більшість жінок.
Я зняв цальто й кинув на стілець. Мене дратувало в ній це поєднання зовнішньої ніжності з душевною суворістю, якій важко було протистояти. Та й вигляд вона мала пе дівчини, а жінки, незважаючи на дитячі бровепята, куці спіднички й недбало виставлені довгі ноги в ажурних панчохах. Одначе я знав, що їй дев'ятнадцять, а не двадцять дев'ять, і знову спробував повестися з нею, як з дівчинкою, але вона пе приймала мого .тону.
^— Ви просто не розумієте жінок,— дорікнула мені.
— А ви ще ніяка не жінка,— сказав я.— У вас нема чого розуміти.
Вона зневажливо знизала плечима.
— А в чому, по-вашому, полягає жіноча суть?— запитала.— В сексі? То я стала жінкою ще в Шістнадцять років, але що це доводить? Сексом у наш час нічого не вимірюється, хоч усі про нього стільки говорять, навіть і я. День і ніч тільки про одне п чуєш, уже в зубах нав'язло. Я не знаю, що має являти собою жіпка, але знаю, що я не дівчинка.
— Тоді навіщо ви одягаєтесь, як Дівчинка?
— Так мені більше до вподоби.
— У вас завжди такий вигляд, наче ви хтозна-скільки не милися.