В кожному їхньому слові вчувалося граничне напруження, бо обидва розуміли, що попереду в них — головний двобій, і з нетерпінням чекали його. Адмірал чекав, поки ним опанує гнів, Руперт чекав звинувачень. І коли старий таки почав звинувачувати його (як завжди, користуючись своїм правом "другого батька"), Руперт заявив, що його пригоди в Росії Лілла не стосуються.
— Але ж як можна було отак нас підвести! — заперечив адмірал.— Ти не можеш бути таким безвідповідальним.
— О, ще й як можу,— сказав Руперт.— Отож облишмо краще цю тему.
— Я не можу її облишити,— наполягав адмірал.— Те, що ти вчинив, надто небезпечне, щоб заплющити на нього очі.
— А що я, власне, вчинив? І чого це ви раптом так розлютилися?
—• Ти дуже погано цовівся.
— Дурниці...
— Це несерйозна розмова, Руперте.
ч^ — Послухайте,— сердито мовив Руперт.— Вони знали, що я шпигун, і все-таки відпустили мене.
— Чому? Чому вони тебе відпустили? Можеш ти мені пояснити?.. '
— Звідки я знаю? / Адмірал налив у чашки чаю, сів на оббитий ситцем диванчик біля вікна і звернув погляд на парк, на чорні таксі й лімузини на вулиці, на міністерських службовців у котелках і з парасольками, що проходилц доріжками серед квітів і зникали в жовтавому туманному серпанку англійської осені.
— Що зробила з тобою та жінка? — запитав адмірал.— Принаймні це ти повинен мені пояснити.
— Яка жінка?
— Ота росіянка, Ніна Водоп'янова.
— Ви анітрохи не кращі за американців,— сказав Руперт, намагаючись стримувати гнів.— Ті вважали, що Олексій Водоп'янов завербував мене, поки я тяг його по кризі. А тепер, здається, ви уявили, що мене завербувала його дружина, коли ми були разом на Чорному морі.
— А хіба це не так? Вона ж таки явно змінила деякі твої погляди.
— Я сам змінив свої погляди,— сказав Руперт.— І тепер єдине, чого я хочу, це виправити свою помилку. Я не мав права їхати туди шпигувати, коли мене приймали як гостя. То була брудна справа.
— Нині такий час, Руперте, що де там вибирати, брудна справа чи ні. Ти знав це, коли їхав туди.
— А тепер знаю куди більше. Я не шпигун і ніколи не зможу ним бути. Вам неприємне це слово, адмірале, але зрештою все зводиться до цього, скільки б ви не просторікували про спеціальний характер вашого відділу й про спеціальну інформацію, яка вам потрібна.
— Ми не такі, як...
— Це не має значення,— перебив його Руперт.— Є чітка межа того, що можна зробити з вашим способом мислен-*ня. Годі й намагатися сягнути далі. З вашою розвідкою ви здатні лише затятися на своєму. А росіяни навчили мене: треба шукати якогось виходу, і я волію робити саме те.
— В який спосіб? Не можеш же ти вважати їхній шлях виходом із становища.'Ніколи такому не повірю.
— Ні. Я знайду свій власний шлях, власним розумом.
— Це все ота жінка, правда ж? Я знаю, це вона.
Бони сердито засперечались про Водоп^нову. Мені "відома не вся їхня розмова, але,я знаю, що Лілл закликав Руперта до чуття міри, бо він, Мовляв, і сам має неприємності з начальством, яке з усього переконане, що з Рупертом сталося найгірше. '
— Хай собі думають, що хочуть,— відповів Руперт.— Тут я нічого не можу вдіяти, та й, зрештою, мені нема до них діла.
— Тобі не може не бути до них діла,— похмуро сказав йому адмірал.— Тепер ти належиш до нашої системи, отож тебе не тільки вважають за ненадійного, а й практично триматимуть під невсипущим наглядом, аж поки ти не прийдеш до тями.
— Під наглядом? Чому? Яка небезпека в тому, що я змінив свою думку чи навіть відмовився шпигувати для вас?
— Навряд чи в наш час треба це пояснювати, Руперте.
— Авжеж.— Руперт добре знав: цього не треба пояснювати, бо й сам адмірал, і його начальство останнім часом жили в непогамовному, перебільшеному страху перед зрадою когось із їхнього середовища. Історія з Бергессом, Мак-ліном і Філбі дала їм чимало підстав для сумнівів. Коли раніше вони могли сліпо вірцти в непохитність свбїх братів по класу й однодумців, то тепер їх найбільше непокоїла можливість зради "зсередини".
За щі£ обставин Лілловому начальству не лишалося нічого іншого, як вважати, що так воно й сталося з Рупертом. Ні те, що він не мав нічого спільного з Бергессом, Макліном і Філбі; ні те, що замолоду не встрявав до політики та н взагалі не цікавився нею; ні те, що до подорожі в Росію ніколи не мав ніяких зв'язків з росіянами й навіть не намагався щось приховати,— жоден з цих факторів не брався до уваги в тих страшних висновках, які Ліллові "шефи" вивели з його незвичайної поведінки.
Вони зважали на очевидні речі: знайомство з росіянкою Водоп'яновою, його відмову працювати далі на Лілла, арешт трьох агентів (один з яких був зв'язковим), той факт, що росіяни легко відпустили Руперта, хоча й знали, що він шпигував,— оце й був кістяк того пугала, вигадавши яке, Ліллове начальство постановило взяти Руперта під такий суворий контроль, який нагнав би страху на кожну нормальну людину і змусив би її "взятися за розум".
Руперт почав відчувати на собі такі самі утиски й обмеження, які свого часу спричинилися до вигнання й забуття
Бергесса, Макліна та Філбі. Не допомогло й те, що він був 8 родовитої сім'ї, багатий і "наче син" адміралові. Усе переважив страх перед загрозою нової пробоїни в броні отого георгіанського особняка. Рупертові не давали попуску й не збирались відступатись від нього, аж поки він не прийде до тями.
Того дня адмірал відверто виклав йому присуд: його не тільки беруть під постійний нагляд служби безпеки, але й встановлюють суворі обмеження на все, що йому вільно робити. Він не має права виїздити^за кррдон без спеціального дозволу, ні в якому разі не повинен входити в контакт з жодним росіянином чи з Радянським посольством, з комуністами, з організаціями, які мають щось спільне з ними чи підтримують їх, а також з усякими комітетам^ боротьби за мир. Йому заборонено брати будь-яку участь у політичному житті і працювати в установах, де є секретна документація, включаючи й родинну фірму Ройсів — не тільки тому, що вона виконує великі урядові замовлення, але й тому, що Фредді та старий дядечко Рендолф є членами комітетів стратегічного постачання при уряді й НАТО.