— Та не поспішайте такі— попросив той захекано, коли ввійшли вони в фойє.— Бачите ж — не спізнились.
Фойє порожніло. Тільки коло дверей до залі товпились ще спізнілі, нетерпляче зазираючи через плечі передніх; зате зовсім просторо було коло роздягалень. Іван Семенович хотів уже повернути туди, коли почув, як хтось затримав його за лікоть.
Він обернувся.
— Нарешті зустрілися,— привітав його насмішкою Писаренко.— Щоб тебе побачити треба йти в оперу, кажуть...
Він узяв Івана Семеновича під руку й звернув до залі.
— Маю приємну для тебе новину: остаточно ухвалено дати тобі довгочасну відпустку...
— Мені ухвалено дати відпустку...— проказав, посміхаючись невиразно, Іван Семенович.
Писаренко подивився на нього непевно:
— Ну, а недуга як твоя? Не лікуєшся, мабуть? Змарнів... Іван Семенович дивився на нього примружившись,
і видався йому Писаренко маленький-маленький, так — мишка сіра-сіренька...
— Недуга моя кінчилась,— сказав він сухо і, звільнивши руку, пішов до свого крісла, в четвертім ряді коло проходу. Сівши, заплющився — так не хотілось йому дивитись ні на завісу, кров'ю і золотом розмальовану, ні на стемнілу залю, повну гасячої шамотливої тиші. Коротко, самим ротом, раз у раз позіхаючи, день по дню перегортав він назад сторінки свого життя, аж доки дійшов до такого самого вечора — ллється з диригентової палички дражлива музика, пливе з кону південне сонячне світло, і, просто йому, Іванові Семеновичу, посміхаючись, дивиться в провалля темної залі висока в хустці квітчастій жінка; і мов не сягала його пам'ять далі,— поверталися йому спогади знову, день по дню пригадував все, що сталося з ним після того, аж доки розплющився: ллється з диригентової палички та сама дражлива музика і, в широкі бганки збіраючись, коливається темна завіса, щоб розлити за мить південне сонячне світло...
— Я це бачив уже,— нудно промовив Іван Семенович і, вставши, попростував до дверей.
Черевики йому тихо рипіли.