— Щось людей не видно, — сказала вона.
— Це територія місії, — зауважив водій.
— Мене більше цікавить контрабанда, а не милосердя, — відповіла стара.
Прислухаючись до слів баби, Ерендіра колупала мішок з рисом, несподівано вона потягла за якусь нитку і витягла довге намисто із справжніх перлин. Дівчина перелякано дивилась на намисто, яке, мов мертва гадюка, лежало на її руках, а водій тим часом відповідав старій:
— Ви марите наяву, сеньйоро, контрабандисти вже не існують.
— Авжеж, — відповіла баба, — так я тобі й повірила!
— Ну то пошукайте їх, може, знайдете, — пожартував водій. — Всі про них говорять, але ніхто їх не бачить.
Вантажник побачив, що Ерендіра витягла намисто, і швидко запхав його знову в мішок з рисом. Бабка, яка вирішила залишитись у селищі, незважаючи на його бідність, покликала онуку допомогти їй зійти з машини. Ерендіра квапливо і щиро поцілувала вантажника і попрощалася з ним.
Стара чекала на онуку, сидячи на троні посеред вулиці, куди звалили вантаж. Останньою спустили скриню з Амадісами.
— Така важка, наче там мрець, — сміявся водій.
— Там їх двоє, — відказала бабка. — Отож, ставтеся до них поштиво.
— Б'юся об заклад, що там мармурові статуї, — сміявся й далі водій.
Він поставив скриню з кістками посеред обпалених меблів і простягнув долоню до бабусі.
— П'ятдесят песо, — сказав.
Стара вказала на вантажника.
— Ось він вам заплатить.
Водій здивовано подивився на помічника, той ствердно кивнув. Водій повернувся до кабіни, де сиділа жінка в траурі з дитиною на руках, яка плакала від спеки. Вантажник, дуже впевнений у собі, сказав бабці:
— Ерендіра піде зі мною, якщо ви не проти. У мене серйозні наміри.
Перелякана дівчина втрутилася.
— Я нічого не обіцяла!
— Це я так вирішив, — відповів вантажник.
Стара зміряла його поглядом.
— Я не проти, — сказала вона, — якщо ти заплатиш мені за все, що я втратила через її необережність. Це вісімсот сімдесят дві тисячі триста п'ятнадцять песо, мінус чотириста двадцять, які я вже одержала, тобто вісімсот сімдесят одна тисяча вісімсот дев'яносто п'ять.
Вантажівка рушила.
— Вірте мені, якби в мене була така купа грошей, я б віддав їх за дівчину. Вона варта цього, — серйозно відповів вантажник.
Старій сподобались слова хлопця.
— Ну так приходь, хлопче, коли в тебе будуть такі гроші, відказала вона, — а тепер іди, бо як будеш багато говорити, вийде, що ти мені винний ще десять песо.
Вантажник скочив у кузов вантажівки і звідти помахав рукою Ерендірі, але вона була така перелякана, що не відповіла йому. На тому самому безлюдному місці, де їх залишила вантажівка, Ерендіра й баба спорудили собі житло з листів цинку й залишків східних килимів, постелили дві циновки на землю і заснули так само міцно, як у будинку, доки сонце, що пробивалось крізь стелю, розбудило їх.
Цього ранку стара сама почала прибирати Ерендіру. Вона вимастила її обличчя чимось білим, що було в моді за років її молодості, приклеїла дівчині фальшиві вії, на голову почепила бант, що скидався на метелика.
— У тебе жахливий вигляд, — визнала бабка, — але отак все-таки краще, чоловіки погано знаються на жіночих химерах.
Обидві вони почули раніше, ніж побачили, двох мулів, що копотіли по кам'яній пустелі. За наказом бабусі Ерендіра лягла на циновку в позі театральної хористки, яка чекає підняття завіси. Спираючись на єпископську патерицю, стара вийшла з помешкання і сіла на трон чекати наближення мулів.
З'явився поштар, одягнений у костюм кольору хакі, гетри та корковий шолом, на поясі пістолет у кобурі; було йому років двадцять, хоч виглядав він старішим через свою професію. Він їхав на доброму мулі і вів за недоуздок іншого мула, не такого міцного, який ніс на собі клунки з поштою.
Проїжджаючи повз стару, поштар привітався і поїхав далі, але вона зробила йому знак, щоб він подивився всередину хатинки. Чоловік зупинився і побачив Ерендіру, яка лежала на циновці у своїх прикрасах та вишиваному фіолетовому одязі.
— Тобі подобається? — запитала стара.
Поштар спочатку не зрозумів, що йому пропонують.
— Натще непогано, — посміхнувся потім.
— П'ятдесят песо, — сказала баба.
— Ого! Та що вона, із золота! — сказав він. — Стільки я витрачаю на харчі за цілий місяць.
— Не скупись, — зауважила стара. — Повітряна пошта добре оплачується, майже як панотці.
— Я національна пошта, а повітряну возить машина.
— У всякому разі кохання не менш важлива справа, ніж їжа, — сказала бабка.
— Але воно не годує.
Стара зрозуміла, що з нього багато не візьмеш.
— Скільки в тебе є? — запитала.
Поштар зліз із мула, витяг з кишені зім'яті гроші і показав старій. Вона схопила їх усі своєю хижою рукою.
— Для тебе я зроблю знижку, — сказала вона, — але з однією умовою: ти всюди розповідатимеш про Ерендіру.
— Хоч на другому кінці світу, — пообіцяв поштар. — На те й пошта.
Ерендіра зняла фальшиві вії, бо не могла й моргнути, й посунулася на один бік циновки, звільнивши місце для випадкового нареченого. Як тільки той увійшов досередини, бабуся енергійно смикнула за шнурок, на якому трималися зроблені із штори двері, і вхід було зачинено.
Стара не помилилася в поштареві. Після його розповідей прийшло багато чоловіків, деякі здалека, щоб познайомитися з Ерендірою, а за ними прибули столи з лотереєю та рундуки з їжею. Останнім приїхав на велосипеді фотограф, який поставив якраз навпроти хатинки триногу з чорним нарукавником, позаду якої приладнав завісу з намальованими лебедями.
Бабка, сидячи на троні, здавалось, не звертала уваги на весь цей гармидер. Єдине, що її цікавило, це порядок у черзі клієнтів та точна сума грошей, які вони мали заплатити, перш ніж увійти до Ерендіри. Напочатку стара поводилась дуже суворо з клієнтами, одного разу навіть відмовила одному, бо в нього не вистачило п'яти песо. Але з плином часу їй довелося пристосовуватись до життя, і кінець кінцем вона згодилась, щоб до грошей додавали медалі із зображенням святих, сімейні реліквії, подружні обручки і все, що було зроблене із золота, яке вона випробовувала на зуб.
Після довгого перебування в цьому першому селищі бабуся купила віслюка, і вони заглибились у пустелю, шукаючи інші місця, придатні для заробітку. Стара подорожувала на ношах, що їх приладнали на спині віслюка, і захищалась від палючого сонця поламаною парасолькою, яку тримала над її головою Ерендіра. Позаду йшло чотири індіанці, несучи циновки, реставрований трон, алебастрових ангелів та скриню з останками Амадісів. Фотограф їхав на велосипеді позаду цього каравану, але не випереджав його, удаючи, ніби їде у своїх справах.