Сокирко звів на Горбатюка здивований погляд:
– Це ваша дружина?!. Ах, так… так… вона ж говорила… Який збіг!.. Хто б подумав… – погляд Сокирка пригас.
– Я знаю Григораша. Він здатен на все. А ви людина м'яка…
Сокирко зітхнув:
– Я теж його знаю… На жаль!..
– Ви обіцяли розказати. По-моєму, вже час.
– Розказати… Це не так просто… Ви навряд чи повірите.
– Постараюсь.
– Не знаю навіть, із чого почати…
– Давайте почнемо по порядку. Ну, по-перше, хто такий Ципа? Чого ви його так злякались?
– Ципа?… Хто такий Ципа?… – співак гірко усміхнувся. – Ципа – наш однокласник.
– Що?
– От бачите, ви вже не вірите.
– Але ж він, пробачте, хлопчик. А ви – доросла людина. І не дуже юна.
– Тридцять сім.
– А йому – дванадцять. – Не знаю…
– Щось я не дуже розумію.
– Думаєте, я розумію? Я теж не розумію.
– Ну, давайте постараємося зрозуміти разом. Розказуйте. Спокійно розказуйте.
Сокирко зітхнув:
– Якби ж можна було спокійно розказувати… Коли воно якесь божевілля… Марення якесь… – він знову зітхнув. – Це було двадцять п'ять років тому. Вчилися ми тоді в шостому класі, троє нерозлучних друзів – я, Семен Пилипей і Славко Ципа. Справжнє прізвище його було Цибуленко, але інакше, як Ципа, ніхто його не називав. Ще в першому класі дали йому таке прізвисько, він тоді був худенький, маленький, шийка тоненька, курчача. Одне слово Ципа – "Ціп-ціп-ціп!" Так його в першому класі дражнили. Найменший був серед нас. І хоч потім він швидко підріс і став майже такий, як ми, прізвисько лишилося. Всі його любили, не тільки ми з Семеном, усі в класі. Світлої вдачі хлопець був. Добряга й оптиміст. Ніколи не плакав, що б не трапилося. І завжди всіх заспокоював: "Держи себе в руках! Все буде о'кей!" Хоча здавалося б, не він, а його треба було заспокоювати. Бо з ним найчастіше й траплялися різні неприємності – то впаде, то перечепиться, то загубить щось, то штани розпанахає, то ще щось. Не дуже він був меткий і ловкий.
А от хто був меткий і ловкий – то це сусіда мій, десятикласник Юрко Григораш. Найавторитетніша для нас людина тоді, шибайголова і хуліган, як вважали дорослі, герой і одчайдуха, як вважали ми. Наш кумир… Ви не дивуйтесь, ми були в шостому, він у десятому… В шостому хлопці такі дурні…
– Я не дивуюсь, я сам був у шостому класі, – сказав капітан Горбатюк.
– Власне, тільки вважалося, що він у десятому. В школу він уже не ходив, тинявся по вулицях, бренчав увечері на гітарі в кодлі таких, як він, підлітків під горищем на сходах. Із шостого класу був на обліку в дитячій кімнаті міліції, але толку з того було мало. Виховувала його не міліція, а вулиця. Сім'я, як то кажуть, неблагополучна – батько алкоголік, вантажник у магазині. Троє дітей. Мати билася як риба об лід. Але це зараз я так міркую. А тоді я не міркував. Тоді я в рота йому дивився. Тоді я, та й Ципа, і Пилипей ладні були за Григораша на край світу, у вогонь і в воду. Він уже й тоді був гарний – смаглявий, стрункий і очі відважні такі, зухвалі. Одне слово – герой.
Того літа у Григораша було захоплення – коні. Вони з "кодлом" їздили електричкою у яке-небудь село, де паслися у нічному коні, крали їх, гарцювали по полях і лісах цілу ніч, а над ранок відпускали коней і тікали. Отака була розвага. Розповідалося про це з захватом, як про справжні ковбойські пригоди. І ми слухали, роззявивши рота, з безнадійною заздрістю.
Одного разу увечері ми сиділи на сходах під горищем. "Кодло" і Григораш, як завжди, угорі, наша трійця (я, Пилипей і Ципа) на східцях трохи нижче. То було наше традиційне місце. Крім нас, нікому з "малоліток" тут сидіти було не можна. Для нас, як велика честь, робився виняток. І то завдяки поблажливому ставленню до нас Григораша, мого сусіди.
Григораш запропонував знову погарцювати вночі, на кониках. Але кодло його сьогодні не підтримало. Кілька днів тому гарцювали, після того у більшості були дома великі неприємності. До того ж якраз з'явилася перша стаття у "Вечірці" про ці нічні гарцювання. Газети потім багато про це писали. Одне слово, кожен знайшов собі причину, ніхто не захотів. А Григораш був упертий.
– Ну і фіг з вами! – сказав він раптом. – На фіг ви мені здалися. Я он з "малолітками" поїду.
І він кивнув на нас.
Він навіть не спитав нашої згоди. Він був певен, що ми не відмовимося.
Нас охопила воднораз і шалена радість, і страх. Радість, що збудеться наша безнадійна мрія. І страх – що ж сказати вдома, як утекти на цілу ніч?
– Добре, я поїду, – похмуро сказав довготелесий Філя Філімон.
– І я, – шморгнув носом Лесик Дуремар. Інші промовчали.
– Значить, вшістьох. Порядок! Більше й не треба, – сказав Григораш.
Наша доля була вирішена.
– А… а що дома сказати? – заїкнувся Ципа.
– Нічого. Вранці скажеш. Як будеш виправдовуватися… – Григораш засміявся. – Не дрейф! Хапай момент! У тебе такого в житті більше ніколи не буде.
– Держи себе в руках! Все буде о'кей! – сказав Ципі Ципиними словами Пилипей.
Більше ми не говорили нічого. Те, що штовхало нас до Григораша, було сильніше за страх, за розум, за волю. Я потім ніяк не міг згадати, як ми дісталися до вокзалу, як їхали електричкою, як вийшли, як знайшли тих коней на узліссі.
Я добре пам'ятаю лише момент, коли сідали на коней.
Ципа якось одразу скочив на Вороного, це було навіть дивно – невмілий невдаха Ципа уже верхи, а ми з Пилипеєм скачемо навколо своїх гнідих кобилок і ніяк не можемо сісти.
Та от уже й ми верхи, і всі скачемо у ліс. Десь там, ззаду, щось розпачливо кричить пастух, але ми не зважаємо, скачемо, скачемо, скачемо… Я досі пам'ятаю те незвичайне почуття – захоплення, радість і страх. Мені здавалося, що ми скакали дуже довго – півночі. А насправді то тривало, мабуть, із півгодини. Нарешті перед нами велика, осяяна місячним сяйвом галявина.
Ми спинилися.
– Ну як? – спитав Григораш, дивлячись на нас, неофітів.
– Клас! – сказав Пилипей.
– Сила! – сказав я.
– О'кей! – сказав Ципа. В нього було таке щасливе обличчя!
– Отож-бо! – сказав Григораш.
– А Ципі який коник дістався! А? – заздро мовив Філя Філімон. – Вороний!
– Ти диви! Справді! – Григораш скочив зі свого коня, підійшов до Вороного, на якому сидів Ципа, поплескав його по крупу, обійшов навколо, погладив по шиї. – Гарний коник!..