– Може, хтось лазить у ваш погріб, – сказав дідусь.
– Як же б він лазив? Двері міцні, на замку. Дірок у погребні нема.
Тут прийшов тато.
– Про що це ви?
Йому розказали.
– Гм, – поправив він окуляри на носі. – Інтересно. Ану ходімо глянемо на той льох.
Пішли всі гуртом.
Погребня була стара, вкрита мохом, але міцна, мурована, з дубовими, оббитими залізом дверима, на яких висів здоровенний, ще, мабуть, дореволюційний фігурний клепаний замок.
Баба зі скреготом той замок відімкнула, зняла, і вони один по одному почали спускатися кам'яними сходами вниз.
Стіни льоху теж були муровані, вкриті пліснявою, аж чорні, мокрі від сирості.
– Скільки ж йому років, цьому льохові? – спитав дідусь.
– Може, двісті, а може, й усі триста, – сказала баба. – В усякому разі мій дід казав, що його дід розповідав, як його дід у цьому льохові, хлопчиком будучи, від турків ховався. Тоді усю сім'ю їхню, крім нього, турки вирізали, бо тато його був сотником запорозьким.
– Ич, який льох історичний! – сказав дідусь, і очі його при тьмяному світлі брудної, наче теж вкритої мохом лампочки, спалахнули вогнем цікавості. – Тут вам, папа, матеріал для нової п'єси буквально на кожному кроці, сам у руки лізе, – не без іронії сказав тато.
Льох був великий, довгастий, і дальній його кінець тонув у напівтемряві, оскільки лампочка світилася біля входу. Але можна було розрізнити, що там стояли бочки з квашеною, мабуть, капустою, солоними огірками абощо. А далі, відгороджена почорнілими дошками, горою була насипана картопля.
– Може, хтось там ховається? – сказав дідусь. – Заліз і сидить, на сир та молоко чекаючи.
– Підіть подивіться, – стенула баба Секлета плечима. – Але звідки б йому узятися, тому "хтосю"? Я розчиненого льоху не залишаю.
Тато все-таки поліз, усе обдивився, за кожною бочкою помацав, навіть картоплю у кількох місцях розгріб.
– Ні! Нема нічого.
– Я ж казала.
Баба полізла нагору першою.
– Гадаю, що все це бабині балачки, – півголосом сказав тато. – Щось у неї в голові зсунулося від старості, і їй здається, наче хтось її продукти забирає. Від склерозу таке буває. В містику я не вірю.
– Хтозна, – непевно відказав дідусь. – В усякому разі продукти поставимо. Хай краще Надежда Кринична скористається, ніж зіпсується до ранку.
– Абсолютно правильно, – сказав тато. – Біжіть, хлопці, несіть наші сидори.
Женя й Вітасик збігали до хати, принесли сумки з продуктами, їх поставили на ослінчику посеред льоху. Потім усі вийшли, і баба замкнула льох на замок.
Тато, а за ним і дідусь по черзі помацали замок. Було замкнено. Жодних сумнівів.
Тільки після цього пішли вечеряти.
Розділ VII
Культурист Валерій Заярнюк. Версія потребує пильної уваги
– Я знав, що ви до мене прийдете… – Валерій дивився похмуро і якось навіть приречено. Хоча цей вираз явно не гармоніював із його виглядом. Він був утіленням сили, краси і впевненості. Могутній торс облягала чорна майка з короткими рукавами, і видно було кожен м'яз натренованого, "накачаного", як то кажуть, тіла. – І треба мені було ото ляпати язиком! – з досадою сказав він. – Але я його не вбивав.
– Ви давно знайомі з Іриною Іващенко? – спитав капітан Горбатюк.
– Три роки. Як вона ще перший раз складала вступні іспити. І не пройшла…
– Пробачте… у вас були серйозні стосунки?
– З мого боку так… Я хотів одружитися… я… – обличчя його вкрилося червоними плямами. – Але вона… Вона вважала, що я люблю тільки себе. Чогось думають, що всі, хто займається культуризмом, – самозакохані егоїсти. Це не так. Це неправда.
– Вона так уважала ще до того, як з'явився Жора Лук'яненко?
– Ще… – Отже, не можна сказати, що він відіграв вирішальну роль у ваших стосунках?
– Мабуть… Я певен, що вона б все одно кинула його. Він їй абсолютно не пара. Вона ж дуже розумна, освічена і тонка дівчина. А він торгаш.
– Що ж тоді вабило її до нього?
– Думаю, комплекс порятунку, милосердя… Вона вбила собі в голову, що він нещасний, сирота, з поламаною долею. І вона повинна врятувати його, підняти до себе. Вона й мене один час хотіла піднімати… Але я… – він усміхнувся, – занадто важкий…
Капітан пильно глянув на Валерія Заярнюка. Той наче спохопився, одвів очі.
"Здається, дівчина не помилялася в оцінці цього культуриста. Він таки себе любить", – подумав Горбатюк і спитав:
– Скажіть, будь ласка, а гроші?… Як вона взагалі ставиться до грошей?
– Ну – як… Нормально. Як усі люди. То раніше вважалося, що треба обов'язково зневажати добробут, багатство, гроші… Тепер так не вважають… – він знову спохопився. – Але вона… вона порядна дівчина. Гроші для неї не головне. За гроші вона… Ні! Ні!
– А ви – як ставитеся до грошей?
– Так само! – очі в нього враз стали холодними. – Ви помиляєтесь. Ви глибоко помиляєтесь. Гроші тут ні до чого.
– Ну, а Жора… Лук'яненко? Він-то напевне любить гроші? Торгаш.
– Торгаш, – зціпивши зуби, повторив Заярнюк.
– Він гроші любить?
– Авжеж. Де ви бачили торгаша, який не любив би грошей.
– А він міг би віддати свої гроші іншій людині?
– Тобто?
– Ну… написати доручення на свої капітали на чиєсь ім'я?
– Та ви що? Цього навіть я не зробив би.
– Отже, не вартий він доброго слова?
– Ви хочете, щоб я його хвалив?
– Та ні… Ви, мабуть, знаєте про нього чимало такого, що підтверджує вашу негативну думку.
Заярнюк насторожився:
– Що ви хочете сказати?
– Те, що сказав. Я б на вашому місці намагався боротися за своє кохання. І бачачи, з якою недостойною людиною хоче разв'язати свою долю, спробував би відкрити їй очі на нього. У спортивних колах у вас великі зв'язки. Лук'яненко теж займався спортом. Є спільні знайомі. Не думаю, щоб ви не цікавилися, що за один цей Жора.
– А це що – злочин?
– Ні. Все цілком природно, психологічно вмотивовано, зрозуміло… Я був би вдячний вам, якби ви поділилися своєю інформацією про Лук'яненка. Для нас це дуже важливо.
Капітан побачив, що Заярнюк відчув полегкість. Навіть усміхнувся:
– Не думаю, щоб я міг би розповісти вам щось таке, що дуже б вас зацікавило. Слизький тип цей Жора. Був здібним боксером. Тренер покладав на нього великі надії. Думав зробити з нього чемпіона. А він наплював йому в душу, кинув спорт, зайнявся комерцією. Це порядно по-вашому?