– Може, сіна їй хоча б трошки… Так важко висидіти там, – сказав тато.
– Я їй сінничок дам, у мене є, – кивнула баба.
Вони говорили так, наче то була нормальна річ. А річ була явно ненормальна: незнайома дівчина, яка щойно з'явилася у дворі, влаштовувалася на ніч у льох… Але хіба то був нормальний льох? То був льох, у якому зникали невідомо куди продукти і в якому виявилися невідомо звідки театральні квитки, що належали зниклому кілька днів тому молодикові… Хіба все це було нормально?…
– Я ляжу на розкладушці біля льоху! – рішуче сказав тато. – Мало що може статися.
– І я! – вигукнув Женя.
– І я! – підхопив Вітасик.
– Ні, ви ляжете на веранді, – невблаганно відрізав тато. – Ще мені за вас хвилюватися треба.
Хлопці довго переверталися в ліжках, не могли заснути.
Розкладушка біля льоху раз у раз поскрипувала – тато не міг заснути теж.
Вовтузилася і баба на печі.
Та всесильний Морфей зборов по черзі всіх…
Тато прокинувся від того, що почув, як гримнула відром біля криниці баба.
Сяяло сонце, щебетало птаство, сокоріли кури, і говорило десь у селі радіо.
Тато підхопився і, вскочивши в штани, привітався з бабою.
– Ну як? Щось було чути? – спитала баба.
– По-моєму, ні… В усякому разі з льоху вона не виходила. Я, бачите, так поставив розкладушку, що вона б її зачепила.
– Спить, бідолага… будити чи ні – не знаю, – непевно сказала баба.
Хлопці попрокидалися, вискочили у двір.
– В кожному разі глянути, може, й треба… Все-таки… – тато підняв одне плече.
– Полізу гляну, – рішуче сказала баба. Вона одчинила двері льоху і полізла сходами вниз. Минула хвилина…І раптом знизу почувся приглушений бабин зойк:
– Ой, лишенько!.. Господи милосердний!..
– Що таке? – стривожено кинувся до сходів тато.
– Нема нікого! – розпачливо гукнула знизу баба. Тато, а за ним і хлопці посунули вниз.
Дівчини в льосі не було. Лежав тільки прим'ятий сінничок. Татова сумка з продуктами зникла теж.
Розділ XXIII
Професор залишає записку
Капітана Горбатюка розбудив телефонний дзвінок. За звичкою, ще навіть не розплющивши очей, він швидко схопив трубку (щоб не прокинулася дружина – телефон стояв із його боку ліжка) і тихо, знову-таки за звичкою, проказав:
– Горбатюк слухає.
– Ой, Степане Івановичу, пробачте, що так рано. Здрастуйте. Дружина професора Барабаша. Але я ледве дочекалася ранку. Чоловік кудись уночі подався. Залишив записку: "Не шукай мене. Не піднімай шуму. Так треба. Коли звільнюсь, подзвоню". Я місця собі не знаходжу. Пробачте, – вона заплакала.
– Я зараз приїду, – сказав Горбатюк і поклав трубку. Була шоста година ранку.
Вона, мабуть, стояла біля дверей, чекаючи його, бо одчинила негайно, тільки він доторкнувся до дзвоника.
– Що ж це таке?! – вигукнула вона, схлипуючи. – Його хтось примушує! Йому хтось погрожує! Він діє не з власної волі. Він потрапив у чиїсь тенета.
– Чого ви так думаєте?
– А як же інакше! Він був такий пригнічений учора. Я й боюсь! Він узяв машину, розумієте. Він майже ніколи не водить сам, вожу його я. У мене це набагато краще виходить. Він такий неуважний… Я так боюсь, щоб не сталося катастрофи!
– Коли ви виявили, що він зник?
– О третій, – відповіла професорша. – Точніше, за п'ять третя. Я, як завжди, лягла о дванадцятій. Він іще сидів, працював. А вночі прокинулася, дивлюсь – його нема. Постіль не зім'ята, не лягав. У кабінеті світло не горить. Кинулася – на столі записка. От!.. І чому він пише, що приїде? Що це все означає? Степане Івановичу!
– А може, він поїхав на дачу, у Завалійки?
– Я дзвонила. Телефон не відповідає.
– Скажіть, а якою науковою проблемою займається зараз ваш чоловік?
– Ви знаєте, його захопила зараз "Велесова книга".
– А-а, знаю. Читав.
– Це не зовсім за його профілем. Це більше історія, філологія… Але він нещодавно був у Франції, і там йому подарували книжку Бориса Ребіндера "Велесова книга: життя та релігія слов'ян" французькою мовою. Він її весь час студіює, перекладає для себе. Там багато цікавого матеріалу… А чого ви питаєте? Хіба це має якийсь стосунок до…
– У нашій справі ніколи не знаєш, що має, а що не має до чогось стосунок… Скажіть, будь ласка, а хату у Завалійках придбали до чи після поїздки Івана Степановича у Францію?
– Після. Ми придбали її цієї весни. А у Франції професор був узимку. А що таке?
– Нічого. Просто цікавлюсь. А чому ви купили саме у Завалійках? Хто був ініціатором цього?
– Звичайно, він. Йому, по-перше, сподобалося це місце. Ну і церква, руїни монастиря. Він дуже любить старовину… Стривайте!.. Він, здається, казав, що цей монастир якимось чином пов'язаний із книжкою Ребіндера… Так-так… Була така розмова. Ви думаєте?…
– Я нічого певного поки що не думаю. Я шукаю, за що б зачепитися… Скажіть, а в Івана Степановича нема якихось запеклих ворогів, недругів, які б могли?…
– Запеклих… не думаю. Звичайно, якісь недоброзичливці, як у кожного, певно, є. Наукові опоненти, щось таке…
– А серед сусідів?
– По-моєму, ні. З сусідами ніколи не сваримося.
– У вас, здається, дуже симпатична сусідка по площадці, Маргарита Зенонівна. Зичлива, люб'язна, послужлива.
– Звідки ви знаєте?
– Я з нею познайомився минулого разу.
– Справді послужлива. Всім сусідам намагається щось зробити. Нам допомогла дістати шини. Ви ж знаєте, зараз усе так дорого, а в неї вийшло дешево. – У неї великі зв'язки?
– Мабуть. Я її не дуже добре знаю. Вона всього рік як переїхала сюди. Обмінялася. Раніше жила на Лісовому масиві.
– А яка в неї машина?
– Машина? У неї нема машини.
– Ви певні? А мені здається, я бачив її за кермом.
– Колись таки в них була машина. Коли був живий її чоловік.
І вона, здається, має права. Але після смерті чоловіка машину продала. Це було давно, вісім років тому.
– Та! То я так, між іншим, – махнув рукою Горбатюк. – Мабуть, то була машина когось із її знайомих. У неї ж їх багато, знайомих?
– Багато. Вона й дома рідко буває. То в одних знайомих на дачі ночує, то в інших. Часто їздить в гості то на Кавказ, то в Москву, то в Прибалтику. Любить мандри. її можна зрозуміти. Поховала сина, чоловіка, живе сама…
– Так-так, звичайно… Ваш чоловік до неї, по-моєму, добре ставиться.