— Для товариша Тризе,— пояснив він ошелешеним мовчунам.
Ми склали свої речі на один візок, другий пустили поперед себе порожнім, так і рушили пероном, супроводжувані мовчазним подивом, обуренням і збентеженням.
Черга на таксі була, але не така страшна, як малювалося в нашій уяві. Ми достоялися, ще й не покрившись ожеледдю, водій, довідавшись, що їдемо до Ялти, вирішив обслужити нас за вищим класом і вийшов з машини, щоб власноручно покласти наші валізи до багажника. Але тут Василеві сяйнула нова ідея.
— Але! — про голосов він.— Ми повинні взяти ще одну машину. Для товариша Тризе!
— Ти можеш брати йому хоч три машини,— іронічно подивився на нього Микола.— Та тільки що тобі скажуть трудящі, які стоять за нами? А також оті два міліціонери, що йдуть назирці від самого вагона.
Василь не чув нічого. Схилився до водія, щось казав тому, а той кивав слухняно, бо не послухатися такого чоловіка, як Василь, не могла б жодна жива душа на світі.
Втрьох ми сіли в перше таксі, інше рушило за нами порожняком. Один з міліціонерів, які спостерігали нас біля перонної хвіртки, зірвався з місця і кудись побіг.
— Побіг дзвоните,— сказав Микола. Я засміявся:
— Нема цікавіших людей за міліціонерів.
— Але ніхто не перевершить в цікавості нашого Тризе,— з відтінком гордості промовив Василь.
Від'їхали ми не дуже й далеко. За містом упоперек шосе стояла жовта міліцейська "Волга", а на узбіччях два мотоцикли з задубілими автоінспекторами на них.
Ми зупинилися. Закон є закон.
З "Волги" не вийшов ніхто. Мабуть, там були чини вищі. До таксі наблизився один з автоінспекторів, козирнув, відрапортував:
— Інспектор дорожнього нагляду лейтенант Костенко. Дозвольте поцікавитися, куди їдемо?
Ми мовчали. За нас відповів шофер: "Ялта".
— Друга машина теж з вами?
Відповідати не було потреби: їхала за нами, як прив'язана.
Стали ми — стала й вона. *
— Хто в тій машині? — спитав лейтенант, хоч і бачив, що там, крім водія, нікого. Щоправда, Василь поклав туди мій кейзик з чистим папером, але цього автоінспектор знати не міг, та хіба це мало якесь значення.
— Чого ж ти мовчиш? — поглянув на Василя Микола.— Поясни лейтенантові! Скажи, хто там!
— По-моєму, це гарний чоловік,— спокійно мовив Василь.— Товаришу лейтенант, а не були б ви такі ласкаві самому подивитися, хто в тій машині.
Лейтенант пішов до того таксі, перекинувся двома-трьома словами з водієм, мабуть, помітив і мого кейза, повернувся до нас розгублений і роздратований водночас.
— Там нікого немає!
— А товариш Тризе? — добродушно поцікавився Василь.— Невже ви не помітили?
— Нікого не помітив, бо там нікого нема!
— Товариш Тризе некурящий, тому нам довелося брати для нього окрему машину,— спокійно пояснив Василь.
Лейтенант зробив рух у бік "Волги" з загадковим своїм начальством.
— Стривайте, чоловіче,— притримав його Василь.— Ви не поцікавилися, хто ми такі.
— Бачу й так,— з погрозою в голосі кинув лейтенант.
— Миколю, ви можете показати товаришеві лейтенанту якесь там посвідчення? А може, ви, Павле? Чи путівки до Будинку творчості.
Василь звертався до нас, бо в самого в кишенях ніколи не було жодного папірця. Він або ж губив, або взагалі забував навіть квиток, їдучи на вокзал.
Ми ощасливили автоінспектора цілою купою паперів, він довго й недовірливо шурхотів ними, ще не вірячи, окинув нас поглядом усіх одразу і кожного поодинці, повернув папери, сказав розчаровано:
— Так ви письменники?
— А ви думали контрабандисти — Янакі, Ставракі і папа Сатирос! — реготнув Микола.
— Нащо ви так, Миколю? — докірливо похитав головою Василь.— Товариш лейтенант гарний чоловік і хотів би дещо знати. Але! Ви могли б сказати нам, товаришу лейтенант, чи з великою радістю йдете щоранку на свою роботу?
— Та ви смієтесь? — вигукнув лейтенант.— Не бачите, яка це в мене радість?
— Чоловіче,— підняв пантократорського пальця Василь,— чому ж ви хочете, щоб ми з радістю їхали зі своєю роботою та ще й у тій самій машині? Хай та робота їде сама, а ми трохи перепочинемо.
— Але ж там тільки чистий папір?
— Ото й є наша робота. Може, щось напишеться на тім папері, а може, й не напишеться. Ніхто не знає. Є тільки один чоловік, який достоту може знати про це. Звуть його: товариш Тризе. Але то вже велика таємниця, до якої немає діла ні автоінспекції, ні будь-кому на світі. Тризе, або таємниця творчості. Найбільша таємниця людського життя, зрештою. А тому скажіть отим гарним людям, щоб вони звільнили нам дорогу.
Лейтенант мовчки козирнув. Задкував од Василя, мов Нобелівський лауреат од короля Швеції...
МЕЛАНІЯ АНДРОФОНОС
Це все нагадує переливи перлистого сяйва над літніми полями. Пригода давня і дивна ще й досі не сходить з обріїв його пам'яті, і він ніяк не може збагнути, чим це спричинено: чи його тодішньою втомою, викликаною тривалим перебуванням на чужині, чи надмірною вразливістю уяви, а чи понадприродним впливом прізвища, яке, загалом кажучи, було досить простим і зрозумілим навіть малій дитині: Чорний. Справді: хто не знає чорного кольору і над чим тут ламати голову? Та настає в житті людини час, коли вона замислюється й над речами, здавалося, найпростішими, і ось уже ти питаєш себе, чому ти Іван або Петро, і що б це мало означати, і шукаєш у минулому своїх славних попередників, чи то щоб прилучитися до них якимось чином, а чи для здивування або й для жалю. Те саме й з прізвищами. Поки Чорний був звичайним чернігівським хлопчаком, він і в гадці не мав задумуватися над своїм прізвищем, його походженням, значенням і, може, таємничістю. Та ось він став сценаристом, завирували довкола нього люди, думки, пристрасті, примхи, дивацтва, і хтось спитав його жартома, а інший насмішкувато, а тоді вже він сам себе хоч і не стривожено, але з належною цікавістю: справді, чому він Чорний, а не Білий або ще там якийсь, і що б це мало означати, надто коли пам'ятати, що він із Чернігова, де колись нібито був князь Чорний, і є Чорна могила, де археологи знайшли славнозвісний ріг, обкутий сріблом з якимись там зображеннями того й сього, що приводить учених в захват мало не дитячий. Виходило, що Чорний — вже й не таке собі простеньке прізвище, бо, може, воно тяжіє до таємничих пракоренів, із яких зроджувалася цивілізація наших степів, до скіфів, а то ще й глибше. Бо, як пише Геродот у четвертій книзі своєї історії, у чорноморських скіфів серед інших сусідів на півночі й на сході були меланхлени, себто ті, які ходять у чорних плащах. Коли зважати на твердження Геродота, що до меланхленів од моря налічувалося 20 днів путі, то їх слід би шукати десь у закруті Дінця. їхні чорні плащі мали б нагадувати бурки сучасних кавказьких горців. А грецька назва "мелан" — "чорні" згодом відлунилася в найменуванні міст Чернігів і Вороніж. Ясна річ, це тільки здогади вчених, і навряд чи слід надавати символічного значення простому прізвищу Чорний. Символи, як і порода, не вічні. Коли руйнуються навіть щонайвищі гори і цілі материки поглинаються океаном, то що ж казати про речі, далекі від матеріальності! Хоч є категорія так само вічна, як і матерія, вона мовби животворить матерію, надає їй вимірів глибинно-історичних, тобто духовних, і зветься пам'яттю. Пам'ять мови, слів, навіть окремих людських звуків. А в самій пам'яті вічні — гармонія, краса, велич і... жах. І вони не можуть існувати одне без одного, як світло й пітьма, ніч і день, життя і смерть.