Ще мовби вчора був Осениця на Тверському бульварі, чув голоси уславлених, благородних, витончених, а сьогодні з висот поезії мав звергатися в прірви жорстокої щоденності, на дні якої ждав його каштан Єрмошкін. І не було ради.
Хіба що співати з своїми хлопцями-курсантами пісеньку, складену мовби про їхнє містечко: "Помнишь городок провинциальний, тихий, захолустный и печальный..."?
Мала втіха.
Чимсь рідним війнуло, коли довідався, що капітан привіз викладача стрілецької справи молодшого лейтенанта Сніцаренка. Не земляк часом? Біля Осенициного села був хутір Сніцаренків, там споконвіку жили загадкові люди, які розмандровували по всій Україні, різьбили ганки й вікна в багатих домах, рідкісні меблі, іконостаси в церквах. Може, цей молодший лейтенант з тих Сніцаренків, земляк, рідна душа?
Дванадцять годин занять і чотири години самопідготовки щодня — не дуже розженешся, щоб знайти вільну хвилину в курсанта або командира. Осениця таки влучив хвилю, коли молодший лейтенант був вільний від занять, з простодушною довірливістю поліз йому в очі.
— Товаришу молодщий лейтенант, ми з вами не земляки? Я з-під Ромен?.. Осениця...
Сніцаренко був як іржавий дим у вірші відомого поета. Хирлява постать, тонка шия, шапка до вух, шинеля хомутом. Мабуть, проповз на животі від рядового до молодшого лейтенанта, без освіти, без знань, без царя в голові, але вірний богові службістської запопадливості, який вивезе, винесе і вознесе кожного, хто буде відданий. Почувши недоречний белькіт про "земляка" і якісь Ромни, молодший лейтенант стрепенувся, найоржився, накукурічився, видовжив тонку шийку, вп'явся в Осейицю гострим, як багнет руської трьохлінійки, поглядом.
— Як ви стоїте перед командиром! Що за безобразіє! Струнко! Чому я не бачив вас на заняттях по стрілецькій справі?
— Я... Я — писар,— знітився Осениця.
— Писар? А хто звільняв вас від занять по стрілецькій справі?
Осениця мовчав. Справді — хто? Сам себе звільнив і увільнив.
— Чи, може, ви забули, що йде війна з фашистом? — доскіпувався молодший лейтенант.— І що кожен, кому народ довірив зброю, повинен... Ви повинні вміти розібрати й зібрати будь-який з видів існуючої стрілецької зброї вдень і вночі, з зав'язаними очима й уві сні, з руками й без рук, на землі й під землею, на воді й під водою, в атмосфері й у стратосфері! Вам ясно?
— Так точно!
— Повторіть! І щоб завтра були в мене на заняттях! Ось тобі й землячок!
А щоб Осениця не дуже нудьгував, перед обідом прибув з Москви на новенькій тритонці одягнений з голочки молоденький майор, прорипів хромовими чобітками по пустій кімнаті їхнього "штабу", виметнув з розкішної (жовта шкіра, лискучі, як сонце, замки) польової сумки великий синій конверт, весело спитав:
— Хто тут приймає пакети?
— Мабуть, я,— сказав Осениця, підводячись.
Майор без особливого захвату ковзнув поглядом по його ватяному кавалерійському бушлату, по "кирзякях", які не надаються до чищення, по далекій од вишуканості шапці (яка до того ж була затісна для великоголового писаря), з видимим жалем покрутив у руках конверт, але все ж вимушений був з ним розлучитися, ляснув пакетом об стіл перед Осеницею, звелів-попросив напівусміхнено-напівзнущально:
— Розпишіться і вручіть начальнику курсів! Осениця розписався, відкозиряв ляльковому майорові, відімкнув сейф (ключ стирчав у замку, бо в сейфі ще не було чого замикати), поклав туди пакет (великий синій конверт, чотири сургучеві печаті по краях, п'ята — посередині, а в самому конверті мовби й нічого немає, такий він хлялий), зачинив важкі повільні дверцята, клацнув замком і вкинув ключ до глибокої, як торба, кишені свого кавалерійського бушлата.
Горніст подавав сигнал на обід, і Осениця зітхнув, шкодуючи, що прогаяв з майором час і не встиг до Усманова "на пробу", простіше кажучи, пообідати перед обідом, бо всі ті, кому вдається відкрутитися від загального строю, обідають коли не тричі (до, щд час і після), то неодмінно двічі: до обіду і під час обіду, разом з усіма. А коли зважити на те, що для солдата найдорожче — це сон і обід, то можна зрозуміти Осеницю і його зітхання.
Він вирішив піти сьогодні на обід після всіх. Ризикував, що нічого в Усманова не залишиться, та міг і виграти, коли передбачливий повар прибереже для начальства найжирні-шої каші. А де начальство, там і писар. І влади ніби не має, і значення не вельми, а може, колись і згодиться. З Усмановим же тут інше. Тільки з Осеницею міг поговорити повар про наймиліше серцю.
— В Маргелані був? — питав він Осеницю.
— Ну!
— А в Янгиюлі?
— І в Янгиюлі.
— А в Намангані?
Був чи не був, а міг відповідати ствердно. Бо скрізь дзюркоче вода в ариках, і старі карагачі кладуть густу тінь на землю, і в чайханах синьо й зелено мальовані піали з тисячоградусним кок-чаєм у них, і цілі стоси свіжих перепічок на дастарханах.
Осеницю Усманов ждав більше, ніж самого начальника курсів, і сьогодні зустрів стурбованим:
— Чому запізнюєшся, товаришу писар?
— Служба,— розвів руками Осениця.
Він повісив свій бушлат на звичному місці біля дверей, щулячись після морозу, розминаючи іілечі в блаженному теплі, пройшов до столу, де завжди сидів, спитав Усманова:
— Чим сьогодні годуєш, земляк?
— Борщ з свининою і бухарський плов.
— Бухарський? Щось я не пам'ятаю, чий їв.
— У таджиків нема. Таджики не знають. Бухарський — це в нас. Рис, бараняче салй і кишмиш. Райська їжа!
— Ну, ну, спробуємо твоєї райської їжі, Усманов.
— Добавки попросиш!
— Коли даси, то й попрошу.
— Ти спробуй, спробуй!..
Так обідаючи, можна було, полинути згадкою і на Україну, і на Вахш, і на Ферганський канал... Можна б усе, та, бач, війна.
Осениця сидів, їв, короткозоро пас очима бушлата, аж Усманов подивувався: "Ти так стережеш свого бушлата, ніби в ньому твоя наречена!" — "Військова таємниця",— поважно усміхнувся Осениця.
Він пообідав, подякував Усманову, надягнув бушлата, скрутив товстезну цигарку з махрою, закурив і пішов до "штабу" ждати свого капітана.
Капітан прибув уже поночі, змерзлий, ще розшарпаніший, ніж завжди, визвірився на Осеницю, коли той стрибнув йому перед очі, щоб доповісти, рвав реміняччя на собі, рвав ґудзики шинелі, бігав по кімнаті, кидав то в один куток, то в другий: