У Гамбурзі зроду-віку живуть
Хрещені та нехрещені.
Однаково пильно дбають вони
Про справи своєї кишені.
Хрещені порядні всі, як один,
Обіди у них чудові,
Не дай їм відстрочки по векселях —
Вони платити готові.
Серед євреїв знову розкол,
Дві протилежні програми —
Старі не кидають синагог,
Нові відвідують храми.
Нові свинятини шматок
Спроможні проковтнути,
Вони — демокради, а старі
Здебільш аристокрути.
Люблю і старих я, люблю і нових,
Клянуся господом цноти,
Та значно більше я рибку люблю,
Що зветься — копчені шпроти.
XXIII
Як республіку, Гамбург я б не міг
З Флоренцією зрівняти.
Та в Гамбурзі устриці кращі — їх тут
У Лоренца можна дістати.
Був гарний вечір. З Кампе я
У льох той мусив пірнути,
Щоб устрицями поласувать
І трішки винця хильнути.
А там товариство добре було —
Зустрів я радо знову
І друзів старих, як, наприклад, Шофп'є,
І молодь нову чудову.
Тут був і Віллє, чиє лице —
Альбом, у якому видко
Факсиміле ворожих рапір —
Академічно і чітко.
Сидів тут сліпий язичник Фукс,
Особистий ворог Єгови,
Що вірить в Гегеля тільки, та ще
Трохи в Венеру Канови.
Амфітріоном Кампе був,
Сам, з власної персони,
Лилося блаженство з його очей
Замріяної мадонни.
Я добрі устриці з смаком їв
І думав, п'ючи наші вина:
"Кампе — велика людина, це факт,
І між видавців — перлина!
Боюсь, що з іншим видавцем
З голоду я загину,
А цей і пити дає мені.
Ніколи його не кину.
Я славлю найвищого творця
За сік лози і найпаче
За те, що видавцем мені
Він Юлія Кампе призначив.
Я славлю Всевишнього творця,
Підводячи очі д'го?рі,
Бо він створив рейнвейн на землі,
А також устриці в морі!
Отче, що сотворив лимон,
Щоб устриці кропити,
Мою вечерю дай мені
Добре перетравити!"
Рейнвейн завжди підносить в мені
Чуття високі й чудові!
В моєму серці він до людей
Пробуджує по?рив любові.
В цей час на вулицю поблукать
Виносить мене з світлиці,
Живої душі шукає душа,
Бажано — в білій спідниці.
В подібні хвилини всю душу мою
Сповняє чуття блаженне,-
Всі ки?цьки для мене сірі в цей час,
А всі жінки — Єлени.
На Дрейбані побачив я
Величну жінку,— не всюди
Побачить можна і не завжди
?Такі величні груди.
Було в неї повне і свіже лице,
В очах розцвітали блавати,
Трояндові щоки, як вишні — уста,
От тільки ніс — сизуватий.
Її ясне чоло вкривав
Очіпок з білого льону,
На вежу скидався він, а також
Нагадував трохи корону.
Туніка біла на литки
Звисала в тієї матрони.
Литки! У неї ноги були
Мов дві дорійські колони.
Натури людської вона,
Здавалось мені, достоту,
І тільки її надприродний зад
Виказував вищу істоту.
Вона до мене підійшла,
З приїздом привітала:
"Тринадцять літ ти на Ельбі не був,
А бачу — змінився мало.
Ти, мабуть, шукаєш створіння ті,
Що в цих місцях з тобою
Колись блукали ночами без сну
Мрійливою юрбою.
Давно вже поглинуло їх життя,
Страхітна гідра стоглава,-
Ні подруг давніх, ні давніх днів
Не знайдеш ти, от в чім справа.
Не знайдеш тих гордих квітів, яким
Душа твоя гімн співала.
Вони тут цвіли, та давно одцвіли,
Давно їх буря зламала.
Обірвано, збито, розтоптано їх
Судьби важкою стопою,-
Мій друже, такий кінець на землі
Всього, що зветься красою!"
"Та хто ж ти? — гукнув я.— Чи не тебе
Я бачив у сні старому?
Де ти живеш? Чи можна мені
Тебе провести додому?"
"Ти помилився, друже мій,-
Вона засміялася дзвінко.-
Я зовсім не те, що думаєш ти,
Я дуже порядна жінка.
Ні, справді, я не маленька мамзель
Що звуть лоретками нині.
Чи ти Гаммонії не впізнав,
Гамбурзької богині?
Але, я бачу, тремтить душа
Твоя, співець, благородна.
Ти проведеш мене й тепер?
Ну що ж, ходім — я згодна!"
І сміючись я відповів:
"Не битиму одбою —
Іди вперед, а я піду
Хоч в пекло за тобою!"
XXIV
Не знаю, як опинився я
У неї перед дверима.
По сходах, мабуть, мене підняла
Могутня сила незрима.
В кімнатці Гаммонії для нас
Чудова мить настала.
Богиня призналась, що давно
До мене симпатію мала.
"Колись,— сказала вона,— найбільш
Любила я твори щирі
Співця, що месію оспівав
На благочесній лірі.
Дивись, на комоді і досі я
Погруддя Клопштока маю,
Але на нього вже давно
Очіпки одягаю.
Ти мій улюбленець тепер,
Портрет твій над ліжком у мене.
Вінчає свіжий лавровий вінок
Обличчя твоє натхненне.
Даремно тільки моїх синів,-
Кажу тобі щиро, як мати,-
Своїм бичем шмагаєш ти...
Треба вже з цим кінчати.
Я сподіваюсь, що життя
Чогось таки навчило
І толерантнішим тебе
Навіть до дурнів зробило.
Але як зважився ти рушать
В холодну зимову пору
До нас на північ? На півночі ми
Маємо зиму сувору".
"Моя богине,— я їй відповів,-
Одне лиш для мене ясно:
Найглибші чуття у людській душі
Пробуджуються невчасно.
З вигляду добре жилося мені,
Але помирав од нудьги я,
Щодня хвилювання моє росло —
І це вже була ностальгія.
Нараз французьке повітря легке
Стало мене душити,-
Я мусив дихати в моїй
Німеччині, щоб жити.
За духом торфу й тютюну
Почав я сумувати.
Тремтіли ноги — так їм баглось
Німецьку землю топтати.
Вночі зітхав я і сумував,
Згадуючи ворота,
Біля яких моя мати живе
І зовсім близенько Лотта.
І доброго старого я
Згадував часто до ранку,
Бо він хоч і лаяв мене завжди,
Але й захищав до останку.
"Дурний хлопчисько!" — його слова
Хотів би я чути знову.
Вони музи?ку в моїй душі
Пробуджують чудову.
Я сумував за блакитним димком
Над рідними димарями,
За нижньосаксонським солов'єм,
За буковими гаями.