Дружина не радила. Вона теж була вчителька. Викладала мову й літературу.
— Не згоджуйся! — вмовляла його дружина.— Нащо це тобі? І взагалі... Я проти! Так і знай...
Скляр знав це досить добре. Жінки завжди проти всього, а його дружина й поготів.
Він не рвався до адміністративних посад, але й не відзначався належною твердістю, щоб відмовитися від тих чи інших налягань,— ось так і став головою міськради в степовому районному П.
І ось ця субота.
Скляр їхав з радгоспу і мовчки перелічував усі районні установи, які взимку їдять і квашену капусту, й огірки, і помідори і які ось сьогодні не виділили для радгоспу жодної людини. Ну, як тут працювати і як взагалі жити?
За тими невеселими роздумами він не помітив, як йому приклеївся до багажника дивний КамАЗ, розмальований жовтими, червоними, зеленими і ще якимись там безладними й безглуздими пасмугами, щось ніби велетенська тропічна жаба чи якийсь екзотичний гад на колесах. Дизель летів із дикою швидкістю, не дозволеною для вантажних машин, це Скляреві не сподобалось, а ще більше не сподобалося йому, коли водій того химерного автопоїзда став нахабно сигналити і норовити перегнати його "Жигулика", хоч виразно бачив дорожні знаки: різкий вигин шосе і небезпечний крутий спуск.
"Якийсь хуліган!" — подумав собі Скляр, і саме тоді сталося оте найстрашніше. КамАЗ пішов на обгін у небезпечному віражі, дерев'яний загін зірвався з його рами, зачепив машину, вдарився об дерево при дорозі, розколовся — і з нього вистрибнув носоріг.
Носоріг в українському степу! Як і звідки? Неймовірно,
але факт. А в Скляра тепер була така посада, що він мав
справу тільки з фактами. Інший на його місці ще б протирав
очі, дивувався, не йняв віри, чухав потилицю, звертаючись
до степових просторів, просторікував про незбагненність
таїни, про чудо й протиприродність того, що сталося,
а Скляр знав своє: мерщій до міста, негайно вживати захо-
дів, рятуватися від носорога. А вже згодом розберемося, де
тут таїна і чиї то витрибеньки — чи сил природних, чи
надприродних, а чи й простісінького чийогось головотяп-
ства. •
До міськради було ближче, ніж додому, та й офіційніше ж, а така надзвичайно загрозлива ситуація вимагала найперше офіційного, командного місця.
Щоб голова їхав містом у такій нещасній машині на зальний подив і глум — такого, ясна річ, не побачиш ніде й ніколи, але де ж чувано, щоб отак ні з того ні з сього посеред білого дня, в розповні літа ніби з неба падав на звичайнісіньке українське степове місто живісінький носоріг? Тож Скляр забув про амбіції, солідність і статечність, у грюкоті, торохтінні й скреготі пролетів вулицями до міськради, кивнув мовчки черговій, пробіг до свого кабінету, впав за стіл, ухопився за телефон — діяти, вживати заходів, давати розпорядження, командувати, рятувати місто від носорога!
Але рука так і зосталася на телефоні, не набирала гарячково номерів, і команди не летіли в трубку і на всі боки.
Бо Скляр зненацька схаменувся: а ким командувати, кому роздавати веління? Все тут тільки районне і слухається тільки районного керівництва, а він — міський. Місто мовби і є, та водночас його ніби й немає. Міліція? Вона районна. Школярі? Над ними — райвно. Автотранспортні підприємства? Районного підпорядкування. Все районне, а він, виходить, нічий, хоч і голова.
Коли ситуація не така загрозлива, завжди можна виплутатися. Там домовишся, там попросиш, там поклонишся, там пообіцяєш. А тут потрібні були дії негайні, рішучі, надзвичайні, потрібна диктатура, стан облоги, накази грізні, як грім. Хто ж його послухає і хто визнає його особливі повноваження, та ще й привласнені без будь-якої згоди, тобто узурповані?
Подзвонити в райком, у райвиконком. Але ж вихідний — це вихідний, нікого не знайдеш, та й незручно морочити людям голову. Стануть вимагати пояснень, а чим і як поясниш нашестя носорога на місто П.?
Тому Скляр зробив те, що зробив би кожен український чоловік, який має кохану (але сувору, як усі українські жінки) дружину: подзвонив найперше додому.
— Я на роботі,— повідомив він дружині.
— Ти, здається, обіцяв бути після свого радгоспу вдома,— вміло, як і личить досвідченому мовникові, розставляючи логічні наголоси й акценти в реченні, нагадала вона.
— На мене впав носоріг! — бовкнув Скляр.
— Тебе що — напоїли в радгоспі?
— Ну що ти? Як не соромно!
— Тоді що ж — здурів?
— Я ж кажу тобі: на мене впав носоріг. Ну, не зовсім на мене, а на машину, і не сам носоріг, а загінка, у якій його везли... Ну, і... якийсь хуліган-водій на спуску в Криву Балку... З багажника — млинець, "Жигуль" розтовчений, як яйце для яєчні, ну а я — цілий...
Дружина ще не вірила.
— Носоріг?
— Кажу ж тобі.
— І — на тебе?
— На багажник.
— Але ти уявляєш, коли б носоріг звалився на тебе?
— Я ж кажу: на багажник.
— Ні, ти можеш уявити, якби не на багажник, а на тебе? — істерично вигукнула дружина.
— Заспокойся, прошу тебе, він упав не на мене. Але побіг до міста. Вважай — прямо на мене. Тепер щось треба робити. А я не знаю, що саме.
— Ти грубий і безсердечний чоловік,— заплакала на тому кінці лінії дружина.— Ця тупа дика тварина могла впасти на тебе, а тепер... Ти тепер...
— Ця тупа дика тварина тепер десь у місті, і я маю щось із нею робити! — крикнув Скляр.— Ти мене розумієш — щось робити? Але що? Що?
— Подзвони начальникові міліції,— враз заспокоївшись, сказала дружина.
— Ти ж знаєш, якої я про нього думки.
— Тоді — завідуючому райвно.
— Цьому бевзю?
— Він пристойний, мудрий чоловік.
— Отой ваш поет-гуморист?
— А хоч би? — вже остаточно впокоївшись' не без іронічності кинула дружина.— Він на своєму місці. Не те, що деякі... До речі, я забула спитати. Машину ти побив чию — нашу?
— А чию ж іще? Папи римського?
— Я так і знала! Я...
Скляр урвав розмову. Намірився подзвонити до райвійськ-кома Колісниченка.
Колісниченко, щоправда, чоловік молодий, на війні не був, досвіду не має, зате ніколи не втрачає нагоди похвалитися вищою військовою освітою. Ось вона й пригодиться нам!
Колісниченко був удома і одразу відгукнувся на дзвінок. Носоріг його не здивував ніскілечки. Таки видно" що в чоловіка — вища військова освіта.