Я зі страхом відчуваю, як десь глибоко в душі зав'язується й росте вже знайомий, звіданий мною мулкий сум і втома від цього печального сонця та гайворонячих дітей на ньому, а ще від безсилля збагнути, що коять дорослі. Їхні стосунки завжди полишали в мені липучу, як павутина, нудьгу,— може, тому мене так вабило до людей,
світлих, простих, зрозумілих людей, у чиїх вчинках я бачив відповідь на запитання: "Навіщо?"
"Ходи, Харитоне, дивися, та не все до серця бери,— радив мені немічний дідусь по той бік Дніпра.— Одвертайся, тікай, якщо нікуди одвернутися буде, бо такого набачишся, що й сам себе згубиш... Згадуй щось своє, дитиняче, хороше, що з тобою було колись,— от і забуватимеш лихе".
Хороше... Якби ж то воно було!
— Крр... — сито, вдоволено крякнув гайворон позаду.
І знову постав переді мною той захід сонця, той пробитий у кількох місцях шолом і новенька гімнастьорка, вона лопотіла на вітрі, ніби прагла знятися й полетіти в примеркле вечорове небо...
Я дочував тоді в невеличкому хуторі, запрудженому німецькими мотоциклістами. В кожному дворі попід стінами хат і хлівців стояло по три, а то й по чотири мотоцикли з колясками та затягнутими в брезентові чохли кулеметами. Не було їх тільки біля одної хати — низенької, обшарпаної, в котрій жила, як мені сказали, "безпала Ленка". Ні грядок, ні садка, ні хоча б куща бузини навколо — пустир, вигорілі молочаї та кашка. Під призьбою врівні з вікнами росла стара, аж червона кропива, а в хаті було сморідно й брудно: стіни голі, рябі од мушиних крапочок, по кутках гойдалися сірі важкі од пилюги капшуки в павутини, лише над примісткою, вичовганою до дощаного блиску, висів старий поруділий рушник з вигаптуваним чорними нитками похмурим написом: "Под Хрестом моя могила на хресте моя любов".
Ленка прийняла мене на ночівлю в хатину з розваленою грубою, ще тут стояв трухлий теслярський верстак, на котрому, либонь, давно вже не столярували, й точило, а маленьке перехняблене віконце при самій землі заросло пилом і павутиною так, що ледь сіріло в пітьмі.
"Їсти не дам, у самої нічого", — сказала Ленка (від неї тхнуло буряківкою) і хотіла зачинити за мною дворі, але вони не зачинилися, бо вгрузли низом у долівку.
Потім вона пила з пляшки, їла чищені жовтяки, умочаючи їх у сіль, висипану просто на стіл, хрипко сміялася сама собі, лаялася, перекривляла когось, а навтішавшись таким чином, завела жалібної пісні про молодого коногона, розчулилася, заплакала й сказала:
"Ей ти, вишкварок! Іди попоїж".
Я відповів, що не голоден.
"Гидуєш, пранець? Ти ба, яке пхе... А я, щоб ти знав, чистіша за всіх отут у селі хазяйок. Думаєш, я зроду каліка? Дзуськи! Я до війни шахтьоркою була, плитовою. Я однією рукою гружоний вагон перекидала, щоб ти знав, доки пальців не прищикнуло. І кавалерів імєла — закачаєся! А плаття носила... Тут зроду-віку ніхто таких не носив: маркізетові, наскрізь просвічувалися!" Вона зітхнула, кинула пляшку під лаву і заспівала слабеньким хрипким голосом:
Ночка-х тьомна, тьомная-х, Ночка тьомная-х, тьомная, Освіщають хвонаря...
Я вже давно помітив, що дорослі люблять розказувати мені свої гризоти і всякі незлагоди — наче сміття у драний кошик висипали, зовсім не турбуючись, навіщо мені все те знати... А розказавши, ставалося, веселішали, оновлялись ніби: "Ну от, наче аж полегшало... "
Сонце заглянуло в хатинне віконце, яке запливло червоною гущею, кинуло на вибоїсту долівку холодний промінь західної заграви. Під верстаком зашаруділи й запищали миші — билися, певно, за якусь поживку. Ленка знову захлипала і захрумчала огірком — я ще ніколи не бачив, щоб людина їла і плакала... "П'яна вона,— подумалося мені,— краще б піти звідси. Та куди подінуся проти ночі?.. " — і почав умощуватися на верстаку.
Надворі, десь поблизу, задиркотів мотоцикл, чахнув під вікнами і змовк, а слідом за тим до хати увійшло двоє німців — в касках, з автоматами на грудях, у пожмаканих, смугастих од пилюки френчах.
Ленка хутко змела зі столу недогризки просто додолу, поляпала долонею по лаві коло себе і, блазнювато посміхаючись, промимрила: "Проходьте, пани, ком-цурік, зеце зі зіх коло панянки!.. "
Німці щось сердито заджеркотіли між собою, зазирнули в хатину, але не побачили мене зі світла, тільки гидливо поморщилися. Потім один з них підійшов до віника, що стояв біля ночі, пошпурив його чоботом насеред хати і показав Ленці, щоб замела, а другий, з перебинтованою лівицею — з рукава виглядала тільки кругла брудна куделя, просотана кров'ю,— вибив автоматом дві горішні шибки у вікні, сів на лаву і обережно поклав на стіл поранену руку. Він був ще зовсім молоденький, років на чотири старший за мене, й озирався по хаті здивовано-запитливими очима загнаного цуценяти.
"А що, болить рученька, котуню? — підсіла до нього з віником Ленка.— От бач, яке лихо... Руський Іван пух-пух, а тепер болить... То ж добре, що не осюди (вона потицькала пальцем себе в лоб), а якби туди — аухвідерзейн! Га? Ти хоч трошки по-нашому кумекаєш чи зовсім ні бум-бум?"
Німець розстебнув кітель на грудях, обережно вклав туди брудну куделю, потім нахилився до Ленки і здоровою рукою навідмаш ударив її по обличчю. Вона випустила віник, притулила до щоки скалічену долоню і сказала: "Дурень ненормальний із сватівської психіатрички. Я тобі, вилупкові, в матері годжуся, а ти... курдупель нещасний. Попався б ти мені в шахті... Собака!"
Вона стояла посеред хати, випроставшись — висока, не по-жіночому крутоплеча, і я повірив тої миті, що Ленка й справді здужала колись перекинути вагонетку одною рукою.
"Verfluchte Schwein!.."1 — бурмотів німець, приколисуючи поранену
руку.
Ленка накинула хустку і, не обертаючись до мене, сказала: "Вискакуй через сінешні двері, бо це такі нелюди, що вб'ють, як знайдуть".
"Reite dich ode rich frasse dich! Weg! Verfluchte!"2 — закричав німець, подумавши, либонь, що вона його й досі лає, і вхопив автомат.
В цей час до хати увійшов другий, несучи оберемок пляшок і два ранці за плечима.
"Los, los!" — крикнув весело, блиснувши золотим зубом, і замахнувся на Ленку ногою, але не вдарив: не з руки було.
Я вислизнув у сіни. Слідом за мною, зігнувшись і тримаючись обома руками за груди, вийшла Ленка.