— Та ти ж знаєш дядька Танаса. Коли не брехне, тс. й не дихне.
— Авжеж, не дихне, але чого б це він мав обманювати мою матір? Казав матері, а я й почула.
— Того дядька Танаса всі знають, бо в нього сім п'ятниць на тиждень, і він жне там, де не сіє.
— Авжеж, усі знають,— охоче згоджувалась Наталка.
На узвишші посеред лугу стояла стара висока ялина. Вони підходили ближче — і ялина збільшувалась та виростала. Наталка раптом кинулася вперед, добігла до ялини, притулилась до стовбура й крикнула:
— Ялина моя!
— Твоя! — не заперечував Пилип.—Дарую іїтобі на пам'ять... А що вона каже?
— Таке, що я й не втямлю. Сам послухай.
Він приклав вухо до шорсткої кори, проте нічого не почув, окрім рівного та важкуватого шуму верховіття. Хвоя озивалась протяжним, густим шепотом, од неї віяло смолистим, терпким, холодком. Той холодок забивав рот, дихати було легко й солодко. Хлопець підняв шишку з землі:
— І це тобі дарую!
— Який ти щедрий,— відповіла, зашарівшись.
— Бо щедрий! — весело крикнув.
Від ялини вже не пішли, а побігли. Обом було радісно й солодко. Наталка щось виспівувала, щось кричала, щось розказувала і дуже сміялась. Пилип також сміявся, хоч не чув жодного її слова. Кортіло схопити її за руку, щоб так і бігти вперед, але переборов своє бажання.
За заметами навколо кущів лепешки та рогози мали їх чекати журавлі. Мали походжати по кризі і, пробуючи зірватись, мали припадати на крила. Проте на сірих полотнах не видні-лося жодної птиці. Невже полетіли?
— Де ж вони? Хіба полетіли? — поспитав Пилип, вловлюючи, як остигає його збудження.
Наталка також була спантеличена.
— Не могли полетіти,— заперечила.— В них поморожені лапи. Дядько Танас казав...
— А-а, дядько Танас...— буркнув хлопець.
Зрештою, вирішили, що дядько Танас бачив журавлів не тут, а трохи далі, там, де лісова дорога підступає до ставу. Авжеж, бачив журавлів із дороги, їдучи на санях... Сніг глибоко провалювався під ними. Наталка знову промочила ноги, то знову зупинялись, виливали з чобіт воду і викручували онучі. Пилип сумно оглядався навколо, пускав свої очі попасом по хмарах, сподіваючись побачити журавлів, проте ніде не бачив і голосів їхніх не чув.
"Невже полетіли? Невже полетіли? — тільки й тріпотіло в Наталчиній голові — Але хіба з помороженими лапами могли зірватись? От щоб знайти! Бо коли не знайдемо, Пилип думатиме, що я навмисне обдурила його, аби тільки походити з ним, думатиме, що..."
Тут, на закруті, став також був пустельний.
— Може, сліди пошукаємо? — несміливо поспитала Наталка.
— Сліди? — не втямив хлопець.
— Авжеж, сліди їхні. Бо Танас не повинен був обманювати.
— Сім п'ятниць на тиждень...
Проте сліди шукали вдвох. Пройшли вздовж берега в одному напрямку, потім у другому. Не побачили нічого. Тоді Наталка сказала, що журавлі, мабуть, сідали на середині, й рушила далі від берега. Пилип стояв і дивився, як вона йде. Зненацька лід попереду лунко тріснув, той тріск сухо, з погрозливим виляском стрельнув по ставу. Наталка зупинилась, розставила руки, наче хапалася за повітря.
— Падай грудьми на кригу! — холонучи від раптового морозяного ляку, крикнув Пилип.
Але вона не слухалась, так і стояла з розчепіреними руками. Потім обернулась, і хлопець побачив її сполотніле обличчя. Обережно, ніби йшла по розпеченому, ступила один крок, а далі так і завмерла з піднесеною ногою, бо погрозливо-веселе потріскування знову пробігло під кригою. Трохи постояла — і раптом зважилась: побігла так прудко, наче від самої себе тікала.
Повертались назад — і реготали. Наталка — розпашіла, з пелюстками рум'янцю на круглих щоках, поривчаста й наче аж вся тремтяча — казала:
— А ти як крикнеш — на кригу лягай!.. Який ти смішний був тоді!
— Була б ти на себе подивилась!
— Ну, думаю, що буде, то буде — і навтьоки! — Раптом лукаво глянула на хлопця.— — Доганяй!
Він аж зупинився, дивлячись, як вона біжить. Наталка, не почувши за собою погоні, обернулась і почала дражнити:
— Пилипе, тебе знайшли на липі!
Не відповідав, дивився на неї так, наче вперше бачив.
— Пилип сидів на печі, їв пшеничні калачі!
Але й цим його не допекла. Тоді спробувала придумати нове:
— У Пилипа-курогриза голова порожня й лиса!
А він, мабуть, і не думав гніватись. Ішов спокійно, навіть усміхався їй, наче вона й не прозивалась. Тоді Наталка пожур-нішала.
— Чого ти такий, Пилипе? — поспитала.— Журавлі, мабуть, прилетіли й полетіли. Дядько Танас набрехав про відморожені лапи. Там далі, на середині ставу, було багато слідів.
— Авжеж, набрехав... Авжеж, було багато слідів,— мовив хлопець, не спускаючи з неї погляду і відчуваючи, як непереборно кортить узяти її за руку.
— Вони зірвались і полетіли назад. А повернуться тоді, коли потеплішає.
— А може, й не повернуться.
— Е-е, ні, так не буває. Журавлі завжди повертаються на свої старі місця.
Вони таки довгенько блукали, бо вже ледь-ледь почало сутеніти. Сніги наче ще більше набрякли густою водою, потемнішали. Ліс зостався у них за спинами, і чим далі відходили од нього, тим більше супився. А Пилип почувався так, наче в лісі і отам, біля ставу, справді щось знайшов. Не журавлів, яких вони сподівалися врятувати, а щось інше, про що й словом не скажеш. І було йому добре й затишно на душі, і зовсім не лякало, що доведеться перед матір'ю та батьком виправдовуватись за прогайнований день. Чомусь був певен, що з нього й не питатимуть нічого.
Між верболозами зненацька обоє стали. Може, Пилип зупинився тому, що зупинилась Наталка, чи, може, з іншої причини. А вона підвела вгору голову, ніби сподівалася щось розшукати в захмареному небі. І спроквола по її лицю розтікався задумливий, теплий усміх.
— Чуєш? — поспитала майже пошепки, і брови її затремтіли двома веселими кущиками.
— Еге...— видихнув хлопець.
Він і справді чув — такий тужливо-тоскний, такий стомлений і щасливий голос журавлів, що серце раптово забилось прискорено, і йому перехопило подих од незрозумілого, бентежного почуття. Зажмурився, проганяючи з очей мимовільну сльозинку, а коли розклепив повіки, то під самісінькою хмарою зовсім виразно побачив пташиний шпур, який то стискуючись, то розтягуючись летів над їхнім селом, над полем.