Ми з Марі навіть обговорювали, як будем одягати своїх дітей; вона вважала за краще "світлі, елегантного покрою пальтечка з капюшонами", а я — курточки, бо, на мій погляд, дитина в світлому, елегантно скроєному пальтечку не зможе гратися в калюжі, тоді як курточка більше підходить для хлюпання в калюжі; так, вона — я весь час мріяв про дівчинку — буде тепло зодягнена і взута в зручні черевички: якщо захоче кидати камінці в калюжу, то забризкає собі хіба що ноги, а не пальтечко, а коли черпатиме воду з калюжі якоюсь бляшанкою і вода ненароком проллється, то й тоді не завжди попаде на курточку, а скорше забруднить тільки ноги. Марі дотримувалась тієї думки, що в пальтечку вона все ж буде обережніша, а питання, чи взагалі ми дозволим гратись нашим дітям у калюжах, остаточно так ми й не вирішили. Марі завжди лише всміхалась, ухиляючись від цієї теми, і казала: "Діждемося — побачимо".
Якщо в неї з Цюпфнером будуть діти, вона не зможе одягати їх ні в курточки, ні в елегантно скроєні пальтечка з капюшоном, — їй доведеться випускати своїх дітей на вулицю взагалі без пальт, бо всі види верхнього одягу для дітей вона детально обговорювала зі мною. Говорили ми й про довгі та короткі штанці, про трусики й спідні сорочечки, про шкарпеточки й черевички, — їй доведеться пускати дітей голяком по Бонну, якщо не захоче почувати себе зрадницею і повією. Не уявляю собі й того, чим Марі збирається годувати своїх дітей: ми перебрали з нею всі дитячі продукти і всі методи годування, погодились на тому, що не будем ставити дітей на відгодівлю, наче гусей перед святами, не будемо весь час запихати їх кашею чи заливати молоком. Я не хотів, щоб моїх дітей силували їсти над міру, я з огидою дивився, як Сабіна Емондс напихала своїх перших двох дітей, особливо найстаршу, якій Карл вибрав досить рідкісне ім'я Едельтруд. В прикрому для мене питанні про сирі яйця ми з Марі навіть посперечались, Марі була проти яєць, в суперечці заявила, що це їжа багатіїв, і тут же почервоніла, а я мусив заспокоювати її. Я звик до того, що на мене дивились і ставились до мене не так, як до інших, лише тому, що я походжу з родини буровугільних Шнірів, а Марі тільки двічі сказала дурницю з цього приводу: в той перший день, коли я спустився до неї у кухню, і вдруге — в розмові про яйця. Огидно бути сином багатих батьків, і, звичайно, ще огидніше, коли ти ніколи нічого не мав з того багатства. Вдома нам дуже рідко давали яйця, мати вважала їх "безумовно шкідливими". Едгару Вінекену теж було нелегко, але в протилежному розумінні, його всюди показували й відрекомендовували як сина робітника; навіть деякі священики казали: "Суще дитя робітничої сім'ї", і це звучало так, ніби вони говорили: гляньте на нього, він зовсім не має рогів і на вигляд — людина розумна. Це теж расова проблема, якою колись повинен зайнятись материн "Об'єднаний комітет". Єдиними людьми, хто неупереджено ставився до мене в цьому питанні, були Вінекени та батько Марі. Вони не ставили мені на карб, що я походжу з родини буровугільних Шнірів, і не підносили за це до небес.
23
Я піймав себе на тому, що все ще стою на балконі й дивлюся на Бонн. Коліно боліло так сильно, що я мусив триматись за перила, але ще більше мене турбувала марка, яку я викинув на вулицю. Я радо повернув би її собі, але тепер уже не міг вийти з дому, бо Лео мав ось-ось прийти. Колись же зрештою вони повинні там упоратися з своїми сливами, вершками та застольною молитвою. Помітити марку внизу на вулиці я не міг: відстань до землі досить значна, а до того ж тільки в казках монети блищать так яскраво, що їх можна відшукати. То був перший випадок, коли я жалкував за чимось, зв'язаним з грішми: адже за ту викинуту марку можна було купити дванадцять сигарет, сосиску з булочкою, двічі проїхати трамваєм. Без каяття, а проте з деяким жалем я згадував численні випадки, коли ми доплачували за проїзд у вагонах першого класу швидких поїздів усіх тих нижньосаксонських бабусь, — з таким жалем згадують поцілунки дівчини, яка потім одружилася з іншим. На Лео не можна було покладатись, бо в нього надто наївне уявлення про гроші, приблизно таке, як у черниці про подружню любов.
Внизу на вулиці ніщо не блищало, не сяяв ніякий казковий талер, хоч уся вона була яскраво освітлена; там я бачив самі тільки легкові машини, трамваї, автобуси та боннських громадян. Я сподівався, що та марка затрималась на даху трамвая і її принаймні знайде хто-небудь у депо.
Я, звичайно, ще міг кинутись у лоно євангелічної церкви. От тільки — від самої думки про лоно у мене поза спиною мороз пробігає. На груди Лютера я ще міг би кинутись, але "в лоно євангелічної церкви" — ніколи. Якщо вже лукавити, то краще з вигодою, щоб якомога краще потішитись. Прикинутись католиком — ото була б розвага для мене: спершу б я з півроку тримався осторонь, потім почав би ходити на вечірні проповіді Зоммервільда, і так — аж поки б у мені "католони" закипгілн, як у чиряку бацили. Але таким чином я втратив би останню надію заслужити батькову прихильність і підписувати колись чеки в конторі буровугільного концерну. Можливо, мати влаштує мене в своєму "Об'єднаному комітеті" і надасть мені можливість захищати там мої расові теорії. Я міг би поїхати в Америку й виступати з доповідями в жіночих клубах — як жива ілюстрація каяття німецької молоді. От тільки — мені нема в чому каятись, зовсім нема в чому, а тому довелося б удавати каяття. Я міг би їм також розповісти, як колись на тенісному майданчику жбурнув жменю попелу в пику Герберту Каліку, як мене замкнули в сарай з мішенями, а потім судили: Калік, Брюль і Леаеніх. Але розповідати про це — теж лицемірство. Не можу ж я зобразити оті моменти й повісити їх собі на шию, наче орден. Всі носять ознаки своїх героїчних вчинків на шиї та на грудях у вигляді орденів. Але чіплятися за минуле — теж лицемірство, бо ніхто не знає, які моменти справді були, — скажімо, та хвилина, коли Генрієтта в своєму синьому капелюшку сиділа в трамваї і потім поїхала під Леверкузен, щоб там "захищати свящепну німецьку землю" от "жидовствуючих янкі".