— Так і зі мною. Офелія... Бач, вона схожа на тебе. Ти помічаєш це?
— Помічаю.
— Моя Офелія схожа на тебе. Так, мабуть, буває з кожним чоловіком. Його ідеал схожий на його жінку.
— Давай не будемо більше про це. Мені ніяково слухати. Офелія — і я... Не треба.
— Гаразд.
— Ходімо надвір. Будемо ходити. Зараз липи білі і люди — також. Уяви собі: по Хрещатику ходять люди в білому. Я навмисне втекла з першої лекції, щоб поблукати з тобою.
Він став одягатися. Нюра сказала:
— У тебе волохата шапка. Вона зараз покриється лапа тими сніжинками. І голова стане великою, наче із снігу
виліпленою.
Він узяв з Нюриних рук червону шапочку, одягнув їй на голову.
— Ходімо.
Вони спускалися аж з десятого поверху. Надворі було тихо й біло. Шум машин і голоси танули серед білого снігу, що летів і летів.
— Правда ж, гарно? — запитала Нюра, беручи його під руку.
— Так,— відповів він.
Вони йшли повз білі липи.
— Дивися,— сказала Нюра,— БОНИ наче в цвіту. Тільки він холодний і вологий. А коли набрати в жмені — то розтане. Але він пахне, цей цвіт, хоча й інакше, як справжній.
Він густо вдихав у груди зимове повітря. Шапка в нього вже починала біліти, на ворс мостилися лагідні й скромні сніжинки.
— Скоро в тебе голова стане білою-білою,— сказала Нюра. — І ти перетворишся на Діда Мороза.
— А ти будеш Снігуронькою.
— Добре, я буду Снігуронькою. Ти мене будеш оберігати від сонця, щоб воно не розтопило.
— О-о,-— незвично засміявся він,— ти в мене така Снігуронька, що тебе ніколи не розтопить сонце.
— Ай правда! — погодилась вона.
Далі вони йшли мовчки. Було добре йти мовчки й не казати жодного слова. А потім вона промовила:
— Скажи мені таке. Ось ти закінчиш Офелію... І ти ніколи не згадуватимеш свого товариша?.. Щоб також перенести в мармур? Розумієш?
— Не знаю,— прошепотів він.
— Адже ти не забудеш?
— Ні,— сказав він. — Але я повинен зробити Офелію. Для себе і для всіх... Щоб люди вірили у світлу радість.
Вони ступали по білому снігу через тихі, летючі сніжинки. Голова у нього була вже великою й волохатою...