Залізні три кущі, під барву хлібну,
сухі,— дубові, з бурелому,
де річка: "Я втомилась! я поблідну!" —
а сонце—що іде додому.
Тополі випростані, мов над хутір
пурпурного перегорання.
Ні звістки! ні вітрила не вернути;
що ти забула; знов незнана.
Садок відмайоріє, листя скине,
повторюючи в крузі ріднім.
І—зимне і огненно самотинне! —
згасання тучок: "завтра прийдем".
Зміцнився звід—надземний міст сузір'їв,
над ріллями огнів потратних.
А пітьму здужав, глибину прозрівши —
сам місяць: як ліхтарик, прясти.
23.VIII.52
СОНЯЧНИЙ ВОДОЗБІР
Погідно! жнуть побрижинку з батисту,
в поверхні—леготи; що дружні.
Стріча, при острівцях великолистя,
лілея водяна, здригнувшись.
Червінкові навколо рибки: в блискіт
луски пограються крізь хвилю.
Докрилює, мов доля, підкормитись —
лелека біла; дзьобик хилить.
На рибки—терпелива! підстерігши,
метнулася й тримає жертву.
З поважністю крилаток найстаріших
обтрушує та...запиває смертну.
Перелетіла за квітник; і далі;
постоявши, знялася в кручі...
А рибки? Хто-зна, чи вони ридали,
бо в танці при листках блискучих.
Отак, під хвилями, в граннях коротких
пробіжимо своє життя.
Вгорі—непізнаного сонця кроки;
небес квітник! щодня віта.
А на тремкій межі холодна доля,
караю чи неп роми сл енних...
прицілиться, вогненним дзьобом довга,
і крильми вдарить біля сплесків.
То вибір нам — сама смиренність мужня
й молитва з серця полум'яна.
Розімкнеться межа над нами кружна,—
зорю приймім: від чаші дана.
24.VIII.52
ДЕРЕВО (в сторінці)
Буяєш! а чи рухаєшся тільки,
рожаїсте, чи вже й чуттєвість —
розпалена в тобі, як смолоскип: схотіти
квіток, хай пахощі простелять?
Мов місяць—світло, що в тобі зглибіло;
відчує океан: так нива
колишеться без нашого боління —
з собою чайку полонила.
Все—рідне, в хвилюванні свіже завжди,
як смуток плектри, що в підпаска...
Вкривавленому серцю втіху знайде,—
клопочеться, без зла спіткавши.
Я сам; відбуто скорбі! порожнечу—
німу, пісок горючий сточить.
А тайно квіття в тишину чернечу,
з гілок чуття, зроста святочне.
25.VIII.52
ВИСОКОГРАННИК СТАРОВИНИ
Журавлик бочений, і троносидець тонко—
підвладкові, мов див, прокаже.
Зав'ються щипчики, чи ти, безсонко:
сово! примаришся, де сажа?
Все—загадки, що серце ними дише,
до віршу кладучи в підструння.
Проте й таємне сонце найдавніше
йшло ясністю: як трунок, струмне.
Сама відрізнена в намисто мовність
із течії—життя позичить:
як вірує в сусідство й страшно молить
надземних, звавши коло річки.
Як викарбовує чуття на камінь,
відколи чудо квітне в вічність.
Круг себе в попели не замикає
картинок мову, далі свідчить.
Стріло! прокляв би птиці, де неспівні,
де від кохання не крилаті,
не з кров'ю, де—не як сестриць зупинить
су ір'я: в голоси приймати.
26.VIII.52
МАЙБУТНЯ ЗГАДКА
В турботі—скора; мов розбивши крилля,
зірниця в скелях неталанна!..
зросла, як псальми: смолками взоріла,
висока в небі від палання,
що тільки в Баха з гомонів колонних,
розподіливши хід огню,
над зграї здійметься, над смерть полонить —
всю душу в ниву голосну.
І нашу глухість, відгорілий вугіль,
розсипавши по несвітах,
немов звучання по веселці другій,
хвилює течія свята.
З прозір'я теплого безвинний звисне
світ—місяць і зворушить, серпик!..
Рідня—шипшин: сіяння благовісне;
вінечно тчеться в милосердність.
Вішує—нам первоцвіт, по росинках,
як скарб, свічіння не міня.
Гроза не згасить, хоч мечами синя;
любов моя, зійшла земна.
28.VIII.52
ПОРИВНИЙ ПРИПЛИВ
Знедолене весілля! на дитячій,
до наших сліз, на пісковій —
безжурності, безвинним сплеском сплаче,
аж південь просячи: сповий.
І свіжістю воно—рибини доторк,
леліяне з вітрів, на грудях.
До тебе колоски сіяння доти
склоня: нехай печаль відбудуть.
Само ласканиями—блакитно льонне;
хоч бурі мичуть хмару в гребінь.
Нуртує! руки ломить і холоне,
як згаснути надії треба.
Усе спішить: по приструнках розбивши—
страждання, як на росах іскри.
Біля двокрилих будемо найближчі,
аж сонця паруси зустріти.
Там білі маки серпня: там з часовні,—
в затоні; тиша прохолодна.
А голоси, мов океан, високі:
з тобою, добра, нас відводять.
29.VIII.52
ВІДЧУТТЯ З ПЕРЕДГРОЗЗЯ
Ми в лодці поряд: з весел відкидає
вода—розсипану світлинку.
При хаті явір журиться, і ждане
від нас далеко! — бурі линуть.
Далеко парус: білосвітний виспів;
відважний, піднято в відході...
До нивок щастя й горя, нам незвісних,
на морі борозну знаходить.
Загубим напрямок, і лихо! згине
поміж криваві нетрі в пітьмі—
із місяцем сузір'я журавлине:
хто біля мшистих паль примітить?
На морі—мов тенета неспокою,
та полум'я з грози зідхає.
А теплістю, в довір'я! квітковою
вже серце зблизиться кохане.
29.VIII.52
НАДБЕРЕЖНА ГРЯДКА
Берези вбрали з полум'я сорочку,
при океані огник сіють.
Журба мені! але в жоржин щокроку
свідкую світлому весіллю.
І щиру, наче з ризи на іконах,
жаризну чорнобривці ладять...
Єдина, в їхній висвіт—одинока,
прийшла: моєму сонцю рада.
Немов від дзвону відгомін прорветься:
над овид бризк палахкотить.
Моя—дивинок нива, мати хресна—
казками в межах вікових.
Тут океан прозірно фіялковий,
що й пилом рушиться на берег.
Шляхи течуть: про стрічу місяць молить,
обличчя до троянд оберне.
І ти—моя; негоди йдуть на грядку,
там відгорять круги пелюсток.
Але і смерть ні відкрику не вкраде,
як серце, мов цвітинне, любить.
1.ІХ.52
ПОГРОЗА ХУРТОВИНИ