Карблено для горя синій посуд
(від вина морських бенкетів).
Докидає в двір, як напилося,
всі обломки корабельні.
З ними в подих, дюни пересушить
сірістю вовків: на попіл.
Воля моря! поломінні кущі—
на могили, присків повні.
Крушить кратери і кручі зносить,
і двірці дзеркальні в безліч,
безліч! аж вінеччя високосні,
рвуться сполохи при небі.
Перемінено на синю ніжність;
і збіліє, мов до яблунь.
Все люблю! аби—не соник сніжний
на косину, злом безладну.
Там плачами поглумиться чайка
вслід незгоді на дорозі.
Бо й сама з руїни дочекалась
нагадки—на день розорний.
6.VIII.66
III
В океані—мов раба відкута
спінені цепи розсипле.
Хоч і в ребра вдариться на скруті
горе, ніби кров! краплисте.
А все глибше проглядає розсуд
марноту морської втіхи:
ніби скарб, розбурхану достоту—
в течії, що тліном хилить...
Закружила в жорна, як ворожка
веретеном: квіт знекровить.
Скойка—жертва! скойка—плоть порожня,
вбрана в бризки празникові.
Чайки вернуться на сіру старість,
огняні жнива віджити.
В грім зелений плавниками править
риба! через світ недвижний.
6.VIII.66
НЕДАЛЕКИЙ ЗАХІД
Скорбно! з моря килимар пов'яже
ниті голосні та мушлі—
при світильні: огнище найтяжче,
вишнею налите, рушить...
Упаде за гори! ніби в гробі,
спочуттями— пожалівши:
всіх, кого орел не оборонить,
вогнекрилістю найближчий.
Килимар—живу, в малюнок думи,
барву докладає з маків:
поки докиплять гречки медущі,
де і вулик відмикати.
Згасли виплакані в моря пряжі;
з неба монастир зоріє...
Терезами місяця—чи зважить
марення біди безмірне?
6.VIII.66
ПЕРЕДЧУТТЯ
Пожаліються жита до шляху,
де й могила—перехресна,
не віддаймо хоч лампадку хатню,
від розореного серця.
Клубляться зміїсто хмари з півдня,
гасячи обніжки моря.
Вимучені руки! хустка рідна! —
грози правдою говорять.
Поривання строге: чисте, мужнє,
розбиває в друзки мертвість.
Хоч до цвинтаря гріхом найдужче
клонимось від моря—вперті.
Проти тьми: вали в черзі доручать:
сонцеві думки воскресні...
трунні цвяхи розмиває в грудях—
Дух! огнями—білий, хрестить.
7.VIII.66
НАДГІРНИЙ ДОСВІТ
Замкнено туманами між гори
й сосни—неласкавий досвіт.
Рветься! в холоді листки багрові,
скидані на схили, росить.
Грізна сутінь і рогаті нетрі—
вбрали прірву смертну, в димі.
Пустка! слід оленячий роздерти
з'явці входять невслідимі.
Біля круч, як досвітліли смуги,
скрізь хустинна піврожевість—
над безодні пробігати мусить,
паленнями безбережні.
Звід: вишнева крапля приспішила
розгоріти виднотою.
Вся—зіходить! одягти вершини
жаровинністю живою.
Сила сонця радостями чиста,
понад скелі смертні гляне:
з віршу Битія, для книгочита—
на життя душі гіллясте.
Повені тепла в світні прибої
котяться! прозріє й камник.
Стало дно грудей гірських, що повні—
в сім озер, огнем змінятись.
То—скарбона древня, пам'ять серця,
де сама любов забута—
оживає, в розсвіт розростеться
кров'ю маків проти будня.
20.VIII.66
подих височини
Звихриться до скроні стиглий легіт,
як від десятини жита—
з безнемірних звалів! чи полеглі
зорі? синь могил снажиться.
Щогли дня—світке вітрилля склонять,
бігши, між гробниці млисті.
Згадки сплять; іскриться на долонях
листвяних роса, що стихли.
Царство: ждати воскресіння любих! —
багряниця з віття тчеться,
і при дверях гір—серця розбудить:
як святий огонь прощення.
І ялини: хресний верх надхрамний
зібрано вінчати спокій...
нам, дружино, мов з ікон приймати:
йдуть сузір'я—зором кроткі.
20.VIII.66
МІСЯЧНИЙ ВЕЧІР: В ГОРАХ
Розгорнулась нива всіх померлих;
мов гроби зірок високі.
Невідомі: замика їх двері—
молодик, алмазний сокіл.
Малинове полум'я по краю
стелеться з амвону ночі.
Я —безумним смутком покараюсь:
від валів громаддя чорних...
Від безодніх! від валів павучих
трути в дикому безглузді.
І стопа нещастя—гори змучить,
недовірністю осудні.
А відкрито звідний семибарвник
над завіси тьми вселенські.
Мов від ірисів скорботу вбрали —
в небі ставники: з оселі.
Тишина шипшин і пчілок чистих;
ніби з краплі меду—іскри:
засівають скрізь! святині вчитись
нам при дверях найстаріших.
Стала синістю темніти стеля,
і замок на всі журботи—
білосвітний серп наниз простерся,
кований: як для соборів.
21.VIII.66
ПІСЛЯДОЩОВИЙ КРУГ
Мирно, мов церковні, при надскеллі
грози дзвонів прозвучали.
І смиряються, жалем зелені,
юрми: до джерел прочани.
Ні досмертно не покинуть місця,
шепчучи про весни спомин.
Він верхів'ями в порив помрівся,
над тумани, ввік недомні.
А луги —багатосвіччя скорі:
жар, аж трепетний пилками.
Стань і крапельку візьми! мов з крови
ягоди важкі скрапали.
Відкликаються з поляни діти —
зельні, в зірці всепрощення:
душу зглянуть, віями надсвітні;
з їх долонь вода свячена.
22.VIII.66
ПРОМИНУЧІСТЬ НЕДОЛІ
Смуткові берізок рано збігти:
краплі свіч, крізь світлі руки.
Вкруг примара всі персні розбиті,
з вирами скипівши, скружить.
Знов орел посланник: промічає,
ріжучи до прірви, напрям
А відтіль палання кучеряве
рве цепи, що сонце ярмлять.
Хоч і спогади кохання в грудях—
теплі, мов дівочі коси...
звітряться; бо ні громи не збудять
серця, де кайдани носить.
Добудується братам крізь гори,
кличучи! надзем'я: в обсвіт.
Синню ягід від роси накормить
крутизна пташини скромні.
Враз розбризнулася біла в змісті
через край медвяна ясність.
Хоч грозили тіні, сном землисті,
на бджолину лірку впасти.
23.VIII.66
НАПРЯМОК ВЕРШИН