А цей козак вашмосці знайомий?
Це мій челядник, характерна людина, працьовитий, при тім силач.
Це один з кращих моїх гармашів,— каже Чорнота,— з добрим оком, а сила у нього, мов у ведмедя. Бере на плече гармату й несе, мов кусок дерева.
Гарно воно склалось,— каже гетьман,— два весілля за одним заходом, та коли ми вже тут, то й цю пару висватаємо, коли Панас не погордить такими сватами.
Панас, розрадуваний, припав до гетьмана й Чорноти й став цілувати по руках та дякувати. Тим часом застелили стіл, понаставляли всячини і посадили молоді пари за столом. Навіть не дали Насті перевдягтися по-святочному. Панас зняв кожух. На ньому був оксамитний жупан, на якому дуже було видно сліди походів.
Зараз з'явилася частина гетьманських бандуристів. Гетьман розохотився:
— Давайте мені бандуру, хай хоч раз забуду про мою буденну журу. Хіба ж я не людина, як і інші?
Гетьман перебирав часок пальцями по струнах і задумався.
В хаті все затихло, мов зачароване. Всі звернули очі на задумане суворе лице гетьмана... Аж відразу вдарив грімко по струнах і заспівав:
Ой, біда, біда чайці небозі, Що вивела дітки при битій дорозі! Киги! киги! злетівши вгору, Тільки втопитись в Чорному морю!
Жито поспіло, приспіло діло, Йдуть женці жати, діток забирати, Киги! Киги! Злетівши вгору, Тільки втопитись у Чорному морю!
— Ой діти, діти, де вас подіти?
Чи мені втопитись, чи з горя убитись! Киги!..
І кулик чайку взяв за чубайку, Чайка кигиче, згинь ти, куличе! Киги!..
А бугай бугу, гне чайку в дугу, Не кричи, чайко, бо буде тяжко! Киги!..
Як не кричати, як не літати? Дітки маленькі, а я їх мати! Киги!..
Усі заслухалися, запираючи в собі дух. Усі розуміли, що це нова пісня, на Україні ще нечувана. Олексій не зводив очей з гетьмана і пізнав відразу, що й пісню й музику гетьман оце саме компонує.
Як гетьман скінчив, старий Серпанка каже:
— Оце доля нашої України змальована... Усіх наляг важкий смуток на душу.
Гетьман, уже підхмелений медом, ударив кулаком у стіл і гукнув:
— Годі нам сумувати! Ануте, бандуристи, заграйте веселого, щоб аж жижки задрижали.
Хата ходором ходила від радості, співу та гульні до пізньої ночі.
Гетьмана підвели під руки до карети...
ВЕЛИКЕ СВЯТО, ЧИ БУДЕ ЩЕ КОЛИ ТАКЕ?
По київських церквах дзвонять дзвони, велике свято звіщають. Кияни знали, що гетьман Богдан Хмельницький приїде у Київ. Не було людини, щоб не бажала побачити навіч великого гетьмана. Такої врочистості не було тут від княжих часів. Бо Київ ніколи по тім не був свобідний від наїзників, що ним споконвіку запанували. А хоч вони тут не мали такої сміливості, не показували такої нахабності, як деінде, то все ж таки столиця України оставала під чужою ворожою владою.
По київських церквах гудять дзвони. Звіщають воскресения з мертвих на довгі літа завойованої України. Тепер нема тут ні пана, ні жида, ні ксьондза, нема зненавидженої народом унії, нема латинського духу. Благочестя торжествує, радісний день, воскресения волі.
По київських церквах гудять дзвони, а все, що живе й може ходити, прибирається святочно на повітання того, що довершив такого великого діла...
Були й перед тим славні гетьмани, та не доказали того, чого доконав Хмельницький. Вони або гинули у нерівній боротьбі, гинули на полі слави або й в неволі на муках, або служили й вмирали на службі Польщі та для інтересів. Були народні зриви, клалися покотом, мов скошена трава, лицарські голови за свободу рідного краю, та все надармо...
Не надармо!
З тої пролитої крові виростали нові борці, нові месники за важку кривду.
Не вдалося перший та десятий раз, то повелось одинадцятий...
І ось ті горді магнати, що під Кумёйками гребли останки козацької волі, що закріпостили український народ, повтікали геть поза межі України.
По всіх церквах дзвонять дзвони... Київ дожидає ще одного знаку: коли заревуть гармати, тоді усе вийде назустріч великому гетьманові-спасителеві.
Хто ж у таку днину не радів би?
Та ось рознісся повсюди умовлений знак. Задрижало повітря від звуку сотні козацьких гармат. Його' голос задзвонив по вікнах і понісся далеко по замерзлому Дніпрі-Славутиці...
Ревуть гармати. То не ворог підступає під мури матері руських городів, то Богдан Хмельницький в'їжджає у її ворота.
Повиходив народ із своїх домівок. Усі спішили на вулиці, кудою має їхати він.
А той "він", що тепер на устах усіх,— то слава України, то той, що дебелою головою підніс увесь народ до боротьби з споконвічним ворогом-нахабником, розгромив його і прогнав далеко, а тепер вертає, щоб прийняти заслужену подяку від столиці України за виборену свободу.
Народ хвилюється, наче морські хвилі, пливе з усіх сторін до Ярославових воріт.
По вулицях походжають городські міліціянти та за порядком зорять.
То не ті панські гайдуки, що канчуком та палицею до товпи промовляли. То свої люди. Одно поважне слово вистане, щоб народ послухав і робив так, як наказано.
По обох боках вулиці стоять дві густі живі стіни. Середина свобідна, чиста, мов віником промів. Ніхто поза цей живий кордон не наважиться переступити, бо тамтуди переїде гетьман.
Усі вікна повідчинені, мов весною, усюди повно голів з сяючими від радості лицями.
Нарешті від Ярославових воріт доходить могутній гул, мережаний грімкими окликами: "Слава!"
Усі. серця забилися живіше: ось-ось побачать його.
Гул та оклики зближаються. Тепер чути гетьманську музику бандуристів. Із-за вугла вулиці виїжджають на баских конях музики. Кожен пустив коневі поводи, а обіруч орудує своїм струментом. Коні йдуть в порядку, вони відчувають музику й перебирають ногами, начеб танцювали.
За ними марширують сотні запорозьких піхотинців. Аж то хлопці! Один в одного, мов вибирана пшениця. На них нові добрі кожухи та смушкові шапки з червоними шликами. На плечах мушкети. Марширують рівно, аж земля дудонить.
Та ось і він. На білому коні їде. На ньому червоний жупан, зверху багата кирея, підшита соболевим кожухом. На голові шапка з чаплиним пером, в руках золотом кована та дорогим камінням прикрашена булава.
Його улюблений білий кінь розуміє, яку важну особу несе на собі, він чує, що очі всіх звернені тепер на його пана. Гордо зігнув лебедину шию, гризе вудило й високо підносить ноги.