На тім півострові розтаборив Хмельницький своє військо, місце було по обох боках забезпечене багнищами.
Тут відбувалися щодня віча, на яких старшина і попи говорили промови, пояснювали ціль війни, піддержували запал у війську. Воно було одушевлене і рвалося до бою. Хмельницький своєю приявністю додавав козакам відваги і самопевності. Попи правили молебні за побіду. Ще поки прийшло у те місце польське військо, Хмельницький наказав на греблі тої сторони покопати півперечні рівчики і напустити водою. Там станули козаки, щоб не перепустити ворога через греблю. Гетьман післав на той бік річки Кривоноса, щоб у слушний час, як поляки наступатимуть, ударив на них збоку.
Дня 20 вересня прийшли поляки і розпочали бій. На козаків ударили з трьох боків. Лящ і Корецький перейшли річку убрід повище греблі, Осецький зробив те саме понижче, а Йордан напер спереду. Удар був такий нагальний, що Чорнота перед Лящем, Корецьким і Осе-цьким мусив уступитися. Таким побитом польські війська знайшлись усі на козацькому боці. Битва скінчилася над вечір перевагою поляків.
В польськім таборі настала велика радість.
— Ось ми тепер загнали курей до курника, завтра переб'ємо курей, а півня піймаємо живого.
На другий день вранці зачалося від того, що полковник Ганжа напер на Осецького з такою завзятістю, що прогнав його за річку. У тім бою Ганжа поліг, але брід був забезпечений. Козаки окопали його зараз ровом і засіли у ньому. Тої ночі піймано в козацькому таборі польських емісарів, котрих було наслано, щоб баламутити чернь і лякати її.
Вони проповідували, що завтра поляки, певно, добудуть козаків, а тоді нікому не буде пощади. Самі ж вони бачили, як польське військо б'ється, і ніхто йому не може устоятись.
А що буде справді, як пани нас поконають,— говорили налякані мужики поміж собою.— Справді варто би завчасу подумати про самих себе. Нащо нам тоТ біди? Панів з України прогнали, усякого добра надбали, буде з нас.
А ще й за Хмеля, живого чи мертвого, пани добре заплатили б,— піддавали емісари.— Таки, люде добрі, робіть діло, поки ще не пізно. Пани обіцяють ще, що за Хмельницького освободять тих, що його видадуть, від усяких повинностей на віки вічні. Пани вже й самі пізнали, що з вами зле поводились і це більше вже не повториться.
Чернь схвилювалась. Обіцянки були дуже приманливі.
Тільки воно нелегко буде Хмеля піймати, його добре у замку козаки бережуть.
Вас більше, як козаків. Ви, дурні, даєтесь обманювати козакам. Що ви виграєте в цій війні? Тільки всього, що замість польського пана матимете над собою козацького пана. Хто вас тоді оборонить? Хмельницький, певно, ні, бо то його старшини над вами пануватимуть.
Корнієнко ще такої справжньої битви не бачив. Був дуже схвильований. Бачив перемогу поляків і дуже налякався про долю Хмельницького і всієї України. "Ось пропаде все, і ми не встоїмо",— гуділо в його голові.
Не міг собі знайти місця. До гетьмана не смів приступити, Чорноти теж не було. Ввечері вийшов він з квартири і блукав по таборі. Бачив, як привозили ранених, і це його ще більше хвилювало, наповняло душу великим смутком. Так, блукаючи по таборі, зайшов аж поміж чернь. Вже було тьмаво, і ніхто його не помітив. Він почув, що емісари говорили і як чернь схилялася до їх намов. Він аж задеревів від того, що почув.
"Ось правду говорив гетьман, що на чернь нема що багато покладатись. Чого доброго, а вона тепер у рішаючий мент може наробити бешкету". Його взяла страшна лють за серце кліщами. Треба полум'я гасити, поки не спалахне. Він полетів, мов божевільний, у те місце, де стояли козаки. Шугав за Чорнотою. Чорнота якраз сидів при вогні і вечеряв. Його одежа була покривавлена.
— Батьку, пане обозний, велике нещастя...
— Чого тобі, Олексію, чого такий наляканий? Не журись, ми завтра поправимось, що з тобою?
Корнієнко виглядав страшно. По дорозі загубив шапку, волосся розкуйовджене, на лиці пополотнів і дрижав усім тілом.
Там між черню польські емісари до бунту намовляють, золоті гори їм обіцяють, щоб гетьмана ляхам видати, чернь схвильована, до бунту ладиться,— говорив Корнієнко, аж йому дух захоплювало.
Ми зараз лад зробимо,— каже Чорнота, встаючи.— Сотнику Мотовило, сюди! Візьми, голубе, свою сотню, піди між чернь і приведи сюди цих панських емісарів, що наших мужиків до бунту намовляють. А з ними приведи і тих із черні, що будуть їм найближчі... Ти, Олексію, остань тут, будеш свідкувати.
Олексій бачив, як сотник зібрав свою сотню і бігцем пішов між чернь. Чути було крики і вигуки, а незадовго потім привели перед Чорноту чотирьох емісарів, переодягнених за козаків, пов'язаних, а за ними кількох із черні.
— Вітайте, любі гостеньки,— говорив до них Чорнота, підходячи.— От чого вам захотілось! Не можуть пани поконати нас шаблею, то заходяться зрадою. А вам краще було, щоб на світ не родились. Пізнавай, Олексію, а дивись добре, бо те, що з ними гетьман зробить, було б на твоїй совісті.
Олексій пізнав усіх, а мужиків теж.
— Тепер, козаче, біжи до пана гетьмана, розкажи усе і спитай, що з ними зробити?
Олексій побіг щосили на замок. Гетьман сидів за столом, слухав доповідей старшин і видавав накази. Побачивши Олексія, він зморщив брови. Він не любив, щоб у таких хвилях йому перешкоджали.
— Пане гетьмане, у таборі між черню піймали чотирьох емісарів, котрі чернь наклоняли до бунту.
— Де вони?
Пан обозний Чорнота держить їх у руках, а мене прислав поспитати пана гетьмана, що з ними зробити?
Чого тебе з тим прислав, хіба нема посильних? Ти подобаєш на гороб'яче опудало.
— Бо я все підслухав і свідкував.
— Я там зараз буду. Гей, Степане, давай мені коня! Ти йди до Чорноти. І мені свідка буде треба.
Олексій не йшов, а біг, щоб гетьман на нього не ждав.
За хвилю приїхав Хмельницький з кількома старшинами. Емісари, побачивши його, дрижали усім тілом. Бо справді страшно було на гетьмана глянути. Крачасті його чорні брови стяглися над чолом, очі кров'ю набігли, а ніздрі широко розкривались.
— Хто вас сюди прислав? — гримнув на них.— Так, говоріть правду, а то гарячим залізом розв'яжу вам язики.
Ми від пана князя Вишневенького.