Олюнька

Надвечір став хворий непокоїтися. Він розкидав руками, бив ногами і ворко­тів щось. Його палила страшна гарячка. Нарешті Дмитро сів на постелі, його очі палали, як два жаріючі вуглики.

— Ага, вже знаю... Мушу піти і піду... Даймо на те... ха-ха-ха!

Він несамовито зареготався. В його сміху сичало щось і свистіло.

Антось аж примерз до лави —так настрашився.

— Може б сокирою?.. Ні, буде кров... Сокира нездала... І мотуз нездалий... Усе нездале... Треба щось інше вигадати... Олюнька, йди мені зараз коні напу­вати!.. Зараз!.. Чуєш?.. Місячок світить і ясно...

— Дмитре, Дмитрусю, що ти, брате, говориш? — відізвався Антось, на­близившись до постелі.

— Хто то говорив? — спитав Дмитро, вхопив Антося за руку і вдивлявся в нього, не пізнаючи.

— Та то я, Антось, твій брат... Не пізнаєш мене?

— Пізнаю... Знаєш? Буде моє весілля... Я тепер багач буду... По Олюньці, даймо на те, четвертина, по Шевку все... Розумієш? Багач на ціле село... А які ко­ні, корови!.. Я пан... Розумієш? У дворі таких коней, ні корів нема... І Олюньки нема... Лід пустив, вода велика... Місячок світить... А вітер, чортячий вітер... То дуже добре... Сокира нездала... Мотуз також нездалий... Олюнька, гайда з кіньми!.. Коновки візьми!.. Певно, тепер найліпше... Я зараз піду... Зараз піду...

Дмитро схопився з постелі і хотів іти до дверей. Антось зловив його ззаду.

— Дмитрусю, брате мій, не йди, прошу тебе!

— Чому не йти? А я піду! Тепер пора йти... Вітер такий сильний, шумить, аж страшно... Свого слова не почуєш... Вода велика... Крига несе... Тепер...

Дмитро рвався відчинити двері. Антось тримав його з усієї сили.

— Не йди, Дмитрусю, там холод...

— Саме добре... Тепер або ніколи...

— Завтра підеш, за дня...

— Дурний! За дня не можна... Люди виділи би мене... Тепер! — закричав Дмитро люто, видираючись від Антося.

Антось був сильний і таки не пустив Дмитра. Затягнув до постелі і звалив його там. Дмитро сів знов на постелі й дивився злякано у вікно.

— О, видиш?

— Що?

— Олюнька! О, як з-під криги руки простягає до мене... Ага, не порятую, ні, пропадай! Ти мені світ зав'язала... Ха-ха-ха!.. Ой, гвалту, рятуйте! Вона лі­зе до мене, не дайте мене! — і Дмитро став сунутися на постіль у самий куток і натягати на себе покривало.

— Таж заспокойся, Дмитре! — каже Антось, беручи його за руку.— Тут ні­кого нема...

— Нема?.. А Олюнька де?

— Та її вчора поховали!

— А вона чого сюди прийшла? Ага, поховали, порізали та й поховали... Зако­пали, а вона прийшла... О, прийшла, сидить на лаві, без ока, без вух, яка страш­на... Вижени її з хати! Візьми сокиру, забий її, буду мати світ вільний... О! Лізе до мене, бере мене, бере... Рятуйте!

Дмитро вчепився з цілої сили в шию Антося, трохи його не задушив. Антось не знав, що робити. Йому здавалося, що такої ночі не витримає, а тут нікого прикликати вночі на поміч та й ніяк хворого від себе відірвати. Він насилу віддер руки Дмитра від своєї шиї і повалив його знов на постіль.

— Лежи спокійно, бо зараз покличу Олюньку, щоб тебе взяла! — погрозив Антось, хоч йому самому від того морозом повіяло за спиною.

Дмитро, як та мала дитина, котру вовком полохають, стишився на постелі і лежав спокійно.

— Чи то правда, що на тамтім світі є суд? — питає.

— Та певно, що є... Лежи тихо, бо Олюнька прийде!

Антось, спробувавши раз того способу, вживав його далі, щоб хворого заспокоїти.

— Я жодного суду не боюся... я маю маєток... і ще більше буду мати. Прошу, даймо на то... Є своє, до того четвертина по Олюньці й по Шевку все... Пая!..

Антось зміркував, що Дмитро найспокійніше говорить про маєток.

— Певно, що ти багатий, Дмитре, дуже багатий, ти пан! Своє, по Олюньці четвертина і Шевкове все...

— На Шевковім вона має доживоття.

— Має...

— Олюнька не має доживоття. Я собі пораджу з бабою. А від чого моя голова? Ополонка є... Нема ополонки, тепер добре... Лід поплив з водою, вода велика, а вітер такий сильний... Тепер добре... Я зараз іду... Тепер іду... Дмитро схопився і хотів злазити з постелі.

— Лежиш ти тихо?.. Бо Олюнька прийде!

— Не боюся її, ні, тої жаби зеленої! — кричав скажено Дмитро.— Остання її година!

Він зірвався з ліжка, але Антось знову стримав його й довго борюкався з ним.

Так було вже до півночі. Дмитро заодно марив, кричав і зривався з постелі. Відтак знемігся дуже й лежав спокійно. Тіло його було таке розжарене, що Антось не міг на ньому своєї руки вдержати.

Над ранком Дмитро застогнав тяжко, протяжно, напружився так, що аж ліжко затріщало, і перестав жити.

Костиха справила синові славний багацький похорон. По дорозі читали кілька євангелій, була відправа в церкві, але людей було на похороні дуже мало. Були Шевки, кілька шляхтичів-сусідів і ті, що хотіли добре наїстися та напитися на поминках.

Дмитра не злюбили всі й не конче хотіли за ним на цвинтар чалапкати по болоті.

XX

Другої днини по похороні Дмитра прийшов від сторони Вибулова жандарм у Закуття. Видно було, що він дуже чогось спішив, бо перескакував калюжі болота, а сам був забризканий болотом по саму шию. Це був чоловік знайомий у Закутті, бо сам був шляхтичем з третього села.

Жандарм зайшов просто до префекта, де того дня зібралася була рада громадська.

— Добрий день, панове! Фе, як погано надворі! Така погана дорога, а я ще від учора на службі!..

— Та звичайно, в цю пору не може бути сухо,— каже префект.— Та було со­бі замовити форшпан у селі!

— О, то помогло б! Поки б ті конята з болота витягли, я в десять разів скорі­ше пішки зайшов би!

— Та сідайте, прошу.

Жандарм присів на лаві, зняв з себе капелюх, обтер хусткою з чола піт, а ка­рабін поставив у кутику.

— Ви, панове, за той час кінчіть радити, бо я з паном префектом маю нині важливу роботу в Закутті.

— О, а то що таке? — спитало разом кілька голосів.

— А за Олюньку Лукашеву! Знаєте, що з нею сталося?

— Та як не знати? Втопилася, відтак її знайшли та й поховали...

— Ба! А знаєте, хто її втопив?

— Та як не знати? — каже префект. — Комісія сказала, що сама втопилася...

— Слухайте, панове! Коли то та Олюнька пропала, чи перед йорданом, чи по йордані?

— Акурат три дні по водосвяттю... Так, так, — каже префект, — цього року не можна було на ріці воду святити, як звичайно, бо вже лід пускав. Йордань була в понеділок, а то сталося в четвер.