Цього разу пан Стайн вирішив диригувати.
— Чим Ленні Берстайн ліпший за мене? Лише тим, що має модну зачіску. — Він постукав по телевізору, що правив йому за диригентський пульт.
— А тепер мені потрібен енергійний вступ,— звернувся він до музик чомусь із німецьким акцентом. — Чуєте? Енергійний.
Оркестр чекав. Пан Стайн підніс олівець. Я затамував подих у надії, що якось витримаю.
Раптом загриміла канонада.
Хтось гатив кулаками в двері. Дуже гучно і, як на мене, аж ніяк не ритмічно.
— Відчиніть! — ревів напівлюдський голос.
— Поліція? — запитав я Джо, яка нараз опинилася поруч зі мною.
— її тут ніколи не буває,— всміхнулася дівчина. — Це куди небезпечніше. Це Страхопуд. Він живе на поверх вище. Справжнє його прізвище — Темпл. Йому не до шмиги наше товариство.
— Відчиніть!!!
Я роззирнувся довкола. Нас у кімнаті було близько двадцяти душ, але оркестранти, здавалося, полякалися. Цей Страхопуд був, мабуть, досить небезпечний. У всякому разі, пан Стайн двері йому відчинив.
— Прокляття! Сучі діти! Щонеділі я торочу вам, щоб ви припинили гармидер!
Волосатий велет нависав над паном Стайном. "Страхопуд" — йому дуже пасувало.
— Але ж, містере Темпл, щонеділі ми закінчуємо рівно о десятій,— виправдовувався пан Стайн.
— Гидотнику! — прохрипіла потвора.
— Так, я зрозумів, що вам цього не досить,— зауважив пан Стайн.
— Не дрочися зі мною, гнидо! — лютував Страхопуд. — Ти й так довів мене до білого жару!
А я подумав, що метою його життя було затіяти бійку зі своїм сусідою паном Стайном. І ось його мета могла бути здійснена.
Хоча й боязко, до Стайна приступили обидва його сини. Темпл не переставав казитися. Пані Стайн так само вже стояла поруч свого чоловіка. Залишивши мене, рушила до дверей і Джоанна. (Битися? Бинтувати рани?) Все діялося дуже швидко й наближалося до розв'язки.
— Сто чортів, ви що, плюгавці, не знаєте, що тривожити спокій інших — це порушення закону?
— Пробачте, пане Темпл, гадаю, саме ви порушуєте права людини.
Ці слова належали мені! Я промовив їх, перш ніж навіть зрозумів, що збираюся це зробити. А ще більше мене здивувало те, що я підвівся й теж став наближатися до непроханого гостя.
— Чого тобі треба, білявцю? — дивлячись на мене, запитала ця потвора. Темпл був на кілька дюймів вищий і принаймні на сорок фунтів важчий
за мене, але не все те було м'язами.
Я подав знак Стайнам, щоб дали мені все владнати самому, але вони залишилися поруч зі мною.
— Пане Темпл,— вів я далі,— чи ви взагалі чули про сороковий розділ Карного кодексу? Там ідеться про порушення меж чужого володіння. А про розділ сімнадцятий? Там — про погрозу тілесного ушкодження. А про розділ...
— Ти хто, з поліції? — буркнув він. Скидалося на те, що з поліцією мати діло йому доводилося.
— Лишень правник,— відказав я,— але можу запакувати вас у в'язницю на тривалий відпочинок.
— Залякуєш,— прищулив очі Темпл.
— Ні. Та якщо вам кортить розв'язати цю проблему швидше, є ще й інший спосіб.
— Ну й фрукт. І який же?
Він напружив м'язи. За спиною в мене відчувалося хвилювання оркестрантів. Сам я теж був схвильований. Та все ж скинув піджака і спромігся тихим голосом, надзвичайно чемно, мовити:
— Пане Темпл, якщо ви негайно звідси не ушиєтесь, я просто муситиму, як інтелігент інтелігентові, вибити дурні думки з вашої голови.
Коли непроханий гість досить поквапливо зник, пан Стайн відкоркував пляшку ("привезеного прямо з Каліфорнії") шампанського, а оркестр вибрав для виконання найгучніший серед відомих йому творів — увертюру Чай-ковського "1812 рік". Грав навіть я, імітуючи порожньою попільничкою гарматні постріли.
За кілька годин (надто вже швидко) все закінчилось.
— Приходь іще,— сказала мені пані Стайн.
— Звичайно, він прийде,— запевнив її пан Стайн. — Він любить нас,— додав Луїс Стайн.
Отак-то.
***
Ніхто не зобов'язував мене проводжати Джоанну додому. Незважаючи на досить пізній час, вона-наполягала, щоб ми поїхали п'ятої автобусом, що йде по Набережжю й, покружлявши, виїжджає зрештою на П'яту вулицю. Джоанна була стомлена після роботи, але настрій мала піднесений.
— Господи, ти просто чудо, Олівере,— озвалася вона й поклала свою руку на мою.
Я запитував себе, що я відчуваю від її дотику, але відповіді не знаходив.
— Темпл більше не посміє показати свою пику,— все ще сяючи, вела вона далі.
— Знаєш, Джо, щоб налякати хамлюгу, великого розуму не треба. Жестикулюючи, я вивільнив свою руку. (Полегшало?)
— Але ж...
Вона не закінчила. Може, її почало дивувати моє настійне твердження, що я просто тупий хвалько. Єдиною моєю метою було дати їй зрозуміти, що я не вартий того, щоб на мене витрачали час. І що вона така мила. Така симпатична. Принаймні нормальний хлопець із нормальними почуттями вважав би її за таку.
Жила вона на четвертому поверсі, в будинку поруч із лікарнею. Коли ми зупинилися під її дверима, я звернув увагу, що вона нижча на зріст, ніж мені здалося перше. Розмовляючи зі мною, їй доводилося підводити очі догори.
А ще я відчув, що почав частіше дихати. Це не могло бути від того, що довелося зійти на четвертий поверх. (Не забувайте, я багато бігав.) Поки я розмовляв із цією розумною, симпатичною дівчиною-лікарем, мене огорнуло невиразне почуття паніки.
Можливо, вона уявить, що моє почуття до неї більш як платонічне. Що, коли...
— Олівере,— сказала Джоанна,— я б тебе запросила, але мені вставати о шостій ранку.
— Іншим разом,— сказав я на те і раптом відчув приплив кисню до своїх легенів.
— Маю таку надію, Олівере.
Вона поцілувала мене. В щоку. (На моїх щоках були поцілунки всієї її родини.)
— На добраніч,— попрощалася вона.
— Я зателефоную,— пообіцяв я у відповідь.
— Я провела чудовий вечір.
— Я теж.
***
І все ж я був невимовно нещасливий.
***
Цього вечора, повертаючись додому, я дійшов висновку, що мені потрібен психіатр.
7
— Давайте домовимося, що не тривожитимемо короля Едіпа. Цими словами, добре підготувавшись, я почав розмову з лікарем.
Щоб знайти надійного психіатра, треба зробити кілька простих речей. Спершу ви телефонуєте до ваших знайомих лікарів і кажете, що ваш товариш потребує допомоги. Вони рекомендують для вашого товариша лікаря. Нарешті, ви, сто разів обійшовши телефон кругом, накручуєте номер і вмовляєтеся про зустріч.