– Персиді нарешті заціпило! – загаласували скіфи. – Постривайте, чужі зайди, ми ще повитираємо свої руки об ваші чуби!
Розпалений боєм, Тапур ввірвався у саму колотнечу, де від пилу, піднятого кіньми, й дихати не було чим. Вертівся на коні, відбиваючи удари з обох боків, сам рубав… У смертельній тисняві перські і скіфські коні билися грудьми один в одного, іржали, кусалися за шиї, і вершники, перегнувшись, зчіплювалися в двобої, душили один одного і теж кусалися…
Тапур схрестив свій меч із мечем сотника-здорованя, але той відбив удар і сам напав. Був він досвідченим рубакою і надзвичайно сильним. Відбивши напад вождя, він ринувся вперед, і його меч, розсікаючи повітря, полетів на Тапура. Тапур, вдавши, що він падає з сідла, метнувся попід животом коня і виринув з другого боку, тримаючись за повід. Мить, і він уже у сідлі й з усього розмаху розрубав сотника навпіл… І тут збоку налетів на Тапура перс у шоломі з пишним султаном із пір'я. Його довгий і важкий меч злетів угору, сяйнув проти сонця крицею і стрімко полетів на голову вождя…
– Тапур, стережися!!! – хотів було крикнути Анахаріс, але в горлі у нього все пересохло, і він не зумів повернути й язиком. Тільки бачив, як чужинський меч летів на голову вождя…
І Анахаріс, напружившись, стрибнув із свого коня на Тапура, прикриваючи його собою, і в ту ж мить, як він стрибнув, важкий і чомусь такий холодний меч розсік його навпіл… І болю Анахаріс не відчув, бо здалося йому, що крижаний водяний потік пронизав його наскрізь і остудив пекучий вогонь… І тільки згас той вогонь, як він провалився у густу і вічну пітьму… Але в останню мить йому здалося, що то не він провалився у чорну порожнечу-прірву, а провалився гарячий бій…
Тапур зупинив коня посеред побоїща і рукавом куртки витер мокре чоло. Задоволено оглянувся навколо. Перемога! Бодай і маленька, над одним лише перським загоном, але – перемога! А багато малих перемог складуть одну велику, і це добре. Перський загін винищено до останнього вершника.
– Воїнство моє славне! – звівшись у сідлі, крикнув вождь до своїх вершників. – Арес послав нам перемогу! Слава Аресу!!!
– Слава Аресу!! – загриміло на рівнині. – Слава Тапуру!
– Анахарісу слава вічна від роду до роду скіфського! – крикнув вождь, блискаючи збудженими очима. – Слава тим, хто відважно бився і хто своїм життям рятує товариша по зброї.
– Слава!!!
Воїни схилилися над розрубаним ватагом, один із них швидким, невловимим рухом відтяв у трупа голову, показав її всім. І воїни схилили у шанобі свої голови і випросталися.
– Це найхоробріша голова з усього скіфського роду з бойовим кличем "арара"! – крикнув старий воїн. – Ми висушимо голову ватага Анахаріса, настромимо її на священний спис, і вона, голова мужнього Анахаріса, водитиме нас у бої, і ми не знатимемо поразки!
І помчав рівниною, піднімаючи в руці голову ватага Анахаріса та вигукуючи бойовий клич:
– Арара, скіфи!.. Слава героям, смерть ворогам!!!
Розділ дванадцятий
На човні у небуття
Він спинився на березі, безвільно опустивши руки.
Низько, ледь не зачіпляючись за дерева й будинки, над щасливим містом сунули важкі сірі хмари. Хвилі билися в гавані, мов у западні, рвучись на волю, оскаженіло кидались на берег і в безсиллі, запінені, скочувались назад, зрозумівши свою безвихідь…
І так раз у раз, раз у раз…
Вітер забивав дух, і йому здавалося, що на березі лиману нічим дихати. А чи, може, з його грудей уже зникло серце, і кров більше не вирувала по тілу, і він закляк, задихався… Вітер шарпав на ньому гіматій, наче хотів його здерти, і Родон сказав вітру:
– Нащо тобі мій плащ? Візьми краще мою душу… Якщо вона в мене ще лишилася…
Відв'язав човна, хотів було сідати, але в останню мить завагався. Ні, не злякався того, що задумав, а просто захотілося ще раз, востаннє, подивитися на рідне місто. Тримаючи неспокійного човна за ланцюг, стояв, опустивши сиву голову, не в силі глянути на рідне місто. Човен злітав на хвилях, поривався у море. Родон ледве втримував його за мокрий ланцюг.
– Почекай… – глухо мовив до човна, – ще встигнемо… Та й місця вистачить, велике море… Глибоке…
Долоня від іржавого ланцюга зробилася червоною, іржа стікала з неї, наче кров… Родон до болю в руці стис ланцюг і рвучко повернувся посірілим обличчям до міста. Кущуваті колючі брови архонта зсунулись на переніссі, важко зависаючи над холодними, колись сталистими, а тепер безпомічними очима, у яких застиг бляклий туман… І на душі був такий же бляклий сірий туман, і ніде не видно було просвітку. І дивився архонт на місто з німим докором, як на друга, який зрадив його і відвернувся від нього. Але місто його не зраджувало і навіть не знало, що він затіяв і чому відв'язав на березі човен. Місто ще спало, бо надто було рано, а йому було все одно, що ніч зараз, день чи ранок, бо останні ночі він уже не спав… З незрозумілою злістю до самого себе подумав, що то не біда, виспиться він на тім світі.
Човен поривався, борсався, злітав на хвилях, рука архонта смикалась, і з долоні стікали червоні краплі…
– Кажу, почекай, – вже гнівно вигукнув до човна. – Хочу востаннє подивитися на місто, у якому прожив двадцять п'ять літ. Мусить же воно попрощатися із своїм архонтом. Для нього жив і серцем своїм, і мечем… Хоча… хоча місто підбере собі нового архонта, а ось де він ще знайде таке місто? На дні моря його немає.
Човен ніби зрозумів його, на мить утихомирився (чи, може, вітер затих) і легенько гойдався на хвилях.
Архонт все стояв і дивився на місто.
І навіть бачив звідси свій білий будинок на горі. Покинув він його опівночі, щоб ніколи вже більше до нього не повернутися. І хто б міг знати, що ось так закінчиться його життя.
Десь жалібно квилила чайка.
Чи плакала, чи скаржилась на свою долю.
– От і все… – мовив архонт до міста. – Спиш ти, то й спи, як маєш сни, а старий Хронос з косою уже відміряв мій час.
З міста не долинув жоден звук, наче вимерло все навкруг.
Ранок народжувався сірим, непривітним. І місто було сіре, пустельне, наче попелом засипане… А може, то так сіро і пустельно було в нього на душі?
Глухо зітхала вода.
– Ат!.. – сказав зрештою архонт. – Пора кінчати!..