– Тільки на зиму, адже взимку біля моря тепліше і снігу менше випадає. Або й зовсім не буває.
Присіли на килим, Тапур ляснув у долоні, нечутно з'явився слуга і наточив із шкури барана, що висіла біля входу, дві чашки кумису.
Вручивши їх вождю, слуга кланяючись позадкував із шатра.
Тапур подав одну чашку Ольвії.
– Випий нашого кумису, і ти відчуєш себе справжньою сколоткою.
Кумис був прохолодний, він пінився і приємно тамував спрагу.
– Кожен скіф уміє доїти кобил і готувати хмільний кумис, але так готувати кумис, як готує його мій рід, ніхто не вміє! – з гордістю вигукнув вождь. – Кумис у гіппемологів найкращий у всьому степу!
До шатра заглянув старий білобородий скіф із гострим гачковидним носом і висохлим, зморшкуватим лицем.
– Що скаже мій вірний доглядач кочовища? – уважно поглянувши на старого, запитав вождь. – Чи цілі мої табуни? Чи доєні кобили, чи ростуть лошата і лошаки? Чи не пасли чужі племена свої табуни на наших травах? Чи все гаразд у кочовищі?
– Твої табуни, о великий вождь, хай дарує тобі Папай довгі літа, множаться, – з поклоном відповів сивий скіф. – Кобилиці доєні, лошата і лошаки нагулюють тіло. А чужі племена пасли своїх коней на твоїх травах. Це були савро-матські пастухи, котрі переганяли табуни з-за Танаїсу і пасли на травах твого степу.
– Савроматських пастухів класти стрілами, а їхні табуни забирати! – різко сказав вождь. – Щоб ні один чужак більше не посмів потикатися у мій степ!
– Слухаю, великий вождь. А в кочовищі все гаразд, тільки одна пожежа була. Горіли кибитки Олума і Тавлура.
– Гм…
– Олум і Тавлур рятували один одного на пожежі і від того зріднилися. Вони хочуть пити кров побратимства.
– Це – добре. Сьогодні ж увечері вони стануть побратимами.
Старий вклонився і вийшов.
Тапур допив кумис і звівся.
– Мені треба подякувати богу Аресу за вдалий похід і принести йому жертву. Ольвія ж хай лясне в долоні, і до неї прийде рабиня. І виконає будь-яку забаганку.
І вийшов із шатра.
Залишившись одна, Ольвія – їй чомусь стало сумно-сумно – ляснула в долоні, і по хвилі до шатра нечутно зайшла стара жінка у чорному платті і чорній шапці і застигла, безпомічно опустивши довгі тонкі руки, що звисали вздовж її тіла, як перебиті. Але голову вона тримала високо піднятою, аж занадто піднятою.
"Рабиня, а така горда, – подумала Ольвія. – Ач, як голову задерла. І від чого б то?.."
Тут вона придивилася до її жовтого, зморшкуватого личка й жахнулась: замість очей у жінки рожевіли дві ямки, наче там запеклася кров… А по лицю видно було, що рабиня, як і Ольвія, – чужачка. В крайньому разі, не скіф'янка.
– Ти… ти хто така? – чомусь розгублено запитала Ольвія.
– Рабиня… – глухо відповіла жінка і навіть не ворухнулась, а голову тримала все так же високо, як її завжди тримають сліпці.
– Ти не скіф'янка?
– Так, моя господине, не сколотка.
– То хто ж ти?
– Рабиня…
– А звати тебе як?
Жінка подумала і байдуже відповіла:
– Рабиня…
– Але колись же було у тебе ім'я, – наполягала Ольвія. – Не родилася ж ти рабинею?
– Ні.
– То як тебе тоді звали?
– Міленою, велика господине.
– А що в Мілени з очима?
– Викололи…
– Хто?.. – крикнула Ольвія.
– Скіфи.
– Вони такі жорстокі?
– Не знаю… Люди як люди.
– Але ж чому вони з тобою так вчинили… страшно?
– А хто я така, щоб зі мною панькатись? – байдуже перепитала сліпа і сама собі відповіла: – Рабиня… А рабиня – не людина. І навіть не собака. Гірше.
– Але за віщо?
– Не знаю… Я їм зла не чинила.
– О боги!.. І тобі було дуже боляче?
– Раби болю не відчувають, – зітхнула Мілена. – Вони і є самий біль. Аж до смерті. А смерть добра, милостива.
– Що ти говориш, Мілено?
– Смерть позбавить нас, рабів, болю і мук. Тому вона добра, і я чекаю її з радістю.
– Невже ти не боїшся смерті?
– Смерть – то є плата за життя, – одказала рабиня, і Ольвії здалося, що за сліпою стоїть якась інша Мілена, зряча. – Хто народився і жив, той мусить розплатитися за це смертю.
– Дорого, – зітхнула Ольвія.
– А життя, господине, ще дорожче, – спокійно одказала сліпа. – От і плата за нього велика.
– Воно й так… – згодилася Ольвія. – Але ж і на тім світі люди, кажуть, живуть.
Мілена помовчала, все так же дивлячись ямками очей поверх голови Ольвії, зітхнула.
– Чи там живуть – не знаю, а на цім… живуть. Але не всі. Пани. А такі, як я… – Помовчала. – Для чого говорити, господине?
– А звідки Мілена знає грецьку мову?
– Була колись гречанкою.
– Гречанка? – аж зойкнула Ольвія. – То як же ти потрапила у рабство? Адже наші закони забороняють вільних греків робити рабами.
– Одні забороняють, а інші продають.
– Який жах! І хто ж тебе продав?
– Чоловік…
– О боги! Хай впаде спопеляюча кара на голову такого нелюда, як твій чоловік! І за віщо ж?
– Було, мабуть, за що… – зітхнула Мілена. – Молоду жону скіфського вождя не повинно дивувати, що її рабиня сліпа. Скіфи тих рабів, котрих лишають для себе, для домашнього господарства, осліплюють. Щоб вони не розбіглися у степу. Хай не турбується про те молода жона скіфського вождя. Я й без очей усе можу робити.
І Мілена заметушилася у шатрі, так легко і так швидко віднаходила потрібні речі, що Ольвія невдовзі й перестала звертати увагу на її сліпоту. Тільки з сумом подумала:
"Невже і я стану отут рабинею? Не сліпою, а зрячою, але все одно… рабинею… Як це страшно – рабиня…"
– Мілено?..
– Я слухаю, моя господине.
– Тобі тяжко, що ти… рабиня?
Мілена мовчала, ворушачи сухими, безкровними губами, зрештою запитала:
– А що таке тяжко?
– Ну… – затнулась Ольвія. – Це коли нелегко…
– Нелегко… – замислено повторила Мілена. – А що таке легко? Я не пам'ятаю, щоб мені коли було… легко. Тому не відаю, що таке тяжко, що таке погано чи добре. Я – рабиня.
– І давно тебе продали?
– Давно… – Мілена ворушила пальцями, наче лічила. – Може, двадцять весен, може, більше чи менше… Я вже з ліку збилася.
– Мені вісімнадцять… – задумливо мовила Ольвія. – То, виходить, ти увесь мій вік у неволі?
– Атож… увесь твій вік.
– І дітей у тебе не було?
– Ой… – зойкнула враз Мілена і, аби стримати стогін, прикусила губу. По хвилі, зборовши хвилинну слабість, глухо додала: – Для чого… згадувати те, що було? Багато чого в мене було, ой багато… І все навіки кануло у Лету.