– Співали ті волоцюги вам не зовсім до ладу, – буркнув архонт і кивнув на полемархів будинок: як, мовляв, там?
– Погано йому, – виглянув із-за спини гопліта маленький гостроносий слуга. – Лію свою на банкет гукає.
– Та-ак… – зітхнув архонт. – Жаль Керікла… – До гопліта повернувся: – А чи не збиралися ті зайди розкопувати у степах скіфські могили та грабувати небіжчиків?
– Не знаю… – розвів руками гопліт. – Може, й розкопувати могили йшли. Кажуть, волоцюг у степах багато, і вони справді грабують скіфських вождів у могилах. Буцімто золота в могилах чимало.
– Скіфське золото мене не цікавить. І тобі не раджу ним цікавитись!.. Говори!
– Полемарх сказав їм: "Я не вірю вам. Ніхто вас у Скіфії не чекає. Ви зайди, хочете вночі проникнути в місто, аби пограбувати наших людей", – розказував далі гопліт. – "Я, – каже він, – міг би вас знищити, але сьогодні у мене гарний день і я не хочу проливати кров. Я сьогодні буду пити вино з нагоди повернення мого сина, а тому дарую вам життя…" Ті зайди зраділи і хотіли йти, але полемарх їх спинив: "Я, – каже, – дарую вам життя, але не волю. Ви, волоцюги, нічиї люди, а тому будете віднині нашими. Годі вам по світах тинятися, будете в місті трудитися…" Почувши таке, ті зайди схопилися за ножі… "Рабами нас хочете поробити?! – кричав один із них. – Не вийде. Ми люди вільні і за волю свою вміємо постояти". Полемарх кивнув, і ми накинулись на них. Одного зразу ж зарубали, а решта поранила наших двох… Ми вже їх хотіли в'язати, як тут негадано з-за куща вискочило ще троє… Таких же волоцюг… Вони кинулись на полемарха зненацька, і він не встиг вихопити меч, як упав з раною в грудях. Ми підбігли до полемарха, підхопили його на руки, а тим часом волоцюги втекли… Зарубаного ми покинули в балці, взяли полемарха і швидко рушили до міста, щоб полемарх дорогою не сконав…
– Жаль… – зітхнув архонт. – Тільки сина полемарх зустрів, жити б та жити… Жаль…
Полемарх опритомнів опівдні.
Важко й надсадно хрипів, у грудях його щось булькало, а в горлі клекотіло. Його вже перев'язали, та перев'язка не зарадила. Затуманеним поглядом обводив Керікл стіни андрону, дивився на яства і вина, що були приготовлені для бенкету, і, зрештою, зустрівся поглядом з архонтом, котрий схилився над ним.
– Погуляв… – прошепотів Керікл. – Ох і погуляв на бенкеті!..
Засилкувався звестися, але не зміг.
– Лежи, лежи, – застеріг Родон.
Полемарх якусь мить лежав тихо, а тоді заворушив губами, і в куточках його уст з'явилися пузирі рожевої піни.
– Погуляв… – хрипів полемарх. – Ох і погуляв…
Родон мовчав, і сухе його лице наче закам'яніло. Тільки в очах були біль і гіркота – полемарха він любив.
– Ну, а там як… у балці, як скінчилося?
– Одного зарубали, а решта втекла, – одказав архонт. – Двох гоплітів поранено.
– А я… я убитий, – і лице Керікла почало наливатися синявою, – убитий…
– Ну що ти, що ти, друже мій…
– Я вбитий, хоч ще і живий, – хрипів Керікл, і в горлі його клекотіло, у грудях при диханні булькало. – Чую, урвалась ниточка мого життя під чужим ножем… Все, архонт, все, мій друже. Закінчив я свої дні у білому світі, пора збиратися в "царство тіней". Не знав я, що у Заячій балці чекає на мене погибель. Де не був, а Заячої балки не минув. Така моя доля…
Довго віддихувався, збираючись з силами.
Життя згасало в його єдиному оці, і архонту здавалось, що він уже чує запах смерті – холодний, затхлий, тлінний…
– Будемо прощатися, архонт, – раптом сказав Керікл.
– Будемо прощатися, полемарх.
І вмовкни, дивлячись один на одного.
В тиші чути було, як важко дихав Керікл та десь із перевернутої (чи, може, переповненої) чаші лунко крапало на долівку вино: лясь, лясь, лясь…
– Ясона шкода-а… – хрипів Керікл, – залишати шко-да-а…
– Ти будеш жити в своєму синові, – суворо сказав архонт, маскуючи тією суворістю свій біль. – Ти будеш дивитися на світ його очима, і твоя кров грітиме його серце…
– Шкода-а… – вів Керікл. – Самотній він, ні матері, ні батька вже немає… Ні… – Вмовк, аби не згадувати Ольвії, бо, навіть помираючи, не хотів завдавати Родону біль.
– Не кажи, що твій син самотній! – вигукнув архонт. – Я ще живий. А доки я буду живим – Ясон не буде самотнім. Я зроблю все, аби замінити йому батька.
– Спасибі, друже. Тепер мені й помирати легше. – 3 куточка уст полемарха вже тік рожевий струмок. – Все, архонт. Відчуваю в собі порожнечу… Холодну й пустельну. Наче лечу в ту порожнечу. Маю до тебе ще одне прохання: поховайте мене біля Лії. Поруч. Чуєш, Родоне?..
– Чую, Керікле. Твоя остання воля буде виконана.
– Бережи мого сина і – прощай! Спасибі тобі за дружбу, Родоне.
– І тобі спасибі за дружбу, Керікле. І за вірну службу полісу і народу.
– Дай руку, друже…
Родон подав свою руку, але полемарх уже не міг її потиснути. Тоді Родон сам потис її – рука друга була холодна, і він грів її своїм теплом.
– А тепер – вийди, – попрохав Керікл. – Хай зайде син. Хочу йому на прощання слово мовити…
Архонт випростався, на мить схилив голову перед Керіклом і швидко вийшов.
До андрону із сльозами на очах вбіг Ясон.
– Батьку!.. Не вмирай!..
– Смерть не питає, хочеш ти помирати чи ні, – захрипів батько. – А вона вже стоїть у мене за плечима, і сил її відігнати не маю. Така вже моя доля, сину. Пожив своє, і досить. Тобі заповідаю жити.
Ясон плакав, утираючи сльози рукавом, та все шепотів:
– Батьку, батьку…
– Я до матері твоєї іду, тому й легше мені помирати. З Лією зустрінусь на тім світі. І про тебе розкажу, який ти виріс… А тобі хай щастить у світі білому!
– Що ж я робитиму без тебе, як житиму?
– Тримайся Родона, з ним буде тобі легше. І тепер… останнє, що хочу сказати. – Помовчав, збираючись із силами: – Ти знаєш, чому я гину?
– Тебе вдарив ножем у груди фракійський волоцюга! – крізь сльози вигукнув син. – Я відомщу за твою загибель!..
– Стривай, не гарячкуй. І – вислухай мене. Фракієць мене і справді поцілив. А чому?.. – Ясон мовчав, і батько знову заговорив: – Тому що я… я забаг вільну людину зробити рабом. Була в мене думка: захопити тих зайд і зробити їх громадськими рабами. Для міста. От і поплатився. Забув, що Лія моя… рабинею була. Забув, як вона ненавиділа рабство… На вулиці її рабинею обізвали, ще й палицею вдарили… Не знесла… Померла з горя і відчаю, що в світі така несправедливість… Ох, як вона хотіла хоч один ланцюг рабства розрубати! А я… я хотів ще одним ланцюгом зміцнити рабство. От і поплатився. Що мені скаже за це Лія на тім світі? Тяжко мені… Чи простить Лія?..