– Ар-р-р-а-а!!! – захрипів Сак.
– Ар-р-р-а-а-а!!! – захрипів Лат.
Іданфірс махнув рукою.
Сак і Лат, вихопивши акінаки і пригнувшись та пожираючи один одного ненавидячими очима, розпочали свій смертний герць. Родичі-вороги хрипіли, скреготали зубами, ходили один біля одного, вибираючи слушну мить, щоб загородити акінак по саме руків'я в свого суперника. Кружляли, сходились, розходились, знову кидались один на одного і знову кружляли. А тоді, зненацька крикнувши, ринулись груди на груди…
Мигнули в повітрі два акінаки…
Іданфірс спостерігав за поєдинком, склепивши повіки, серед вождів чулися викрики, поради… Одні підбадьорювали Сака, інші – Лата… Хтось в азарті кричав:
– Бий його!.. Бий!..
А хто кого мусив бити – невідомо, та й не мало це якогось значення: Сак переможе чи Лат. Захоплювала сама бійка, шал поєдинку.
Переміг Сак…
Захрипівши, Лат упав закривавлений, а Сак, вигукнувши бойовий клич, одним ударом прикінчив свого родича.
– О владико, хай дарує тобі Папай тьму літ, я здолав свого ворога! – важко дихаючи, вигукнув Сак і став на груди поверженому родичу. – Я стою на його грудях, і радість розпирає мої груди. Я переміг у чесному поєдинку. Мій акінак наніс Лату смертельний удар! Хай усі знають: із черепа Лата, свого запеклого ворога і родича, я зроблю чашу і питиму з неї хмільний бузат!
І одним вправним ударом акінака відтяв голову своєму родичу.
Почулося голосіння, то побивалася жінка Лата. Але всі були байдужі до того голосіння. Не Сак, то Лат переміг би. Яка різниця? Хтось із них мусив виграти, а хтось програти життя, якщо вже вони вхопилися за акінаки і стали на очі владики…
Сак узяв відрубану голову за довгу чуприну і, випроставши подалі руку од себе, аби кров, що цебеніла із шиї, не закаляла його шароварів, задоволено розглядав свій трофей.
– Гарна голова, велика, – задоволено мовив і, стукнувши по черепу руків'ям акінака, додав: – Добра буде чаша…
Відпиляє Сак череп Лата по брови, вичистить його всередині і зверху, вишкребе череп і зовні обтягне сирою волячою шкірою чи й золотом, якщо має його. І буде пити із чаші вино чи бузат, і буде показувати гостям чашу та розповідати у захваті, як то він на очах у самого царя переміг свого родича і зробив з його черепа ось цю чашу… І буде та чаша найдорожчою в Сака, бо не з якого-небудь там ворога зроблена, а з черепа близького родича.
Голосила, побивалася вдова Лата.
– Хай забере безголове тіло свого чоловіка, – милостиво дозволив Сак. – Хай зариває його у степу. Бідний Лат, як він житиме у світі предків без голови? Отже не повезло чоловіку!
І, посміхаючись, задоволено вертів закривавлену голову свого родича.
– Випийте за Сака, – велів владика. – Він переміг свого ворога у чесному герці. Випийте також і за Лата. Він поліг у чесному двобої, як і подобає справжньому чоловіку.
Випили за Сака, який чесно виграв герць, потім випили за Лата, який поліг у чеснім герці, а тоді знову взялися за перервану трапезу. Та не встигли слуги рознести всім нові шматки м'яса, як Іданфірсу доповіли, що до його табору прибув вождь Тапур і хоче бачити владику.
Іданфірс насупився, мовчки кивнув головою.
З Тапуром було лише десять вершників (лучники з простими шкіряними щитами). І це говорило: хай не думає владика, що він, Тапур, боягуз і не ризикне без своєї орди з'явитися на царські очі. Він з'явився, і владика тепер зовсім по-іншому думає про нього. Але… але почекаємо, як поведе себе бунтівний вождь далі, чи вистачить у нього сили духу випити піднесену чашу?
Зістрибнувши з коней, низькорослі, розкарячкуваті і довгочубі вершники взяли коней за повіддя, стали в ряд і завмерли.
Тапур стрімкою ходою рушив до багаття владики. Голову тримав рівно, гордо виставивши вперед клинець чорної, цупкої бороди. Всі затихли, повернувши до нього масні від жиру обличчя та бороди, застигли з напівобгризеними маслаками в руках. Прибув-таки Тапур, виходить, не з полохливих…
Тапур підійшов до владики і чемно привітався:
– Хай бог Папай дасть тобі здоров'я, владико!
– А ти – здоровий? – як і годиться після привітання, запитав Гданфірс, примруженими очима пильно обмацуючи вождя.
– Здоровий, як вода Борисфену, багатий, як наша земля!
Помовчали, і мовчання те було напруженим.
– Я прибув, владико, на твоє запрошення, – нагадав про себе Тапур. – Ти прислав до мене гінця.
– А без гінця ти вже й не хочеш відвідати свого владику?
Тапур мовчав.
– Як твій похід до берегів Понту? – тихо питав владика, зрізаючи акінаком шматочки м'яса з конячої голови. – Чи благополучно він закінчився?
– Благополучно, владико, – зовні спокійно одказав Тапур. – Я ходив до греків не війною, а миром.
– Але з тобою було військо. І ти став табором біля грецького міста.
– Було військо, табором теж ставав, – одказав Тапур. – Та греків я не чіпав. Грецький архонт прийняв мої золоті дари і пив зі мною вино.
– Скількох греків ти захопив? – швидко запитав Гданфірс.
– Одного. – Тапур помовчав, і на губах його з'явилася посмішка. – Точніше, одну. Дочку грецького архонта. Але архонт віддав її мені по добрій волі.
– Гм… "Велике вухо" зовсім не такі вісті розносить у степах.
– Якщо владика слухає не мене, а "велике вухо", то мені тут нічого говорити, – різко вигукнув Тапур.
Вожді та старійшини гнівно зашуміли, зашушукались: як говорить цей вождь із владикою? Напав на греків, полонив їх, а тепер ще й хизується біля багаття владики? "Велике вухо" не обманеш, воно все знає і правду розносить по степах.
– Я не буду перед тобою виправдовуватись, владико! – вигукнув Тапур. – "Велике вухо" не ті вісті розносить!
Та Іданфірс його ніби й не слухав, казав повчально:
– Із греками я підтримую мир і торгівлю. Кому ми будемо продавати худобу і хліб? І тому мій меч оберігає греків. І ти мусиш бути покараним за похід до моря. Але я не витягну меч із піхов. Я покараю тебе трутизною. Ти мусиш випити вино з однієї із трьох чаш. Побачимо, чи й тут тобі повезе, чи доля прихильна до тебе.
І ляснув у долоні.
– Пригостіть вождя Тапура вином!
Слуги принесли й поставили три чаші з вином.
І Тапур зрозумів, що тепер виправдовуватись зовсім недоречно. Ще подумають, що він злякався, і тому почав вигадувати про сватання.