Осінь партіарха

3

Отак його було знайдено на порозі його осені, коли насправді помер не він, а Патрісіо Арагонес; так само знайшли його і ми через багато літ, коли вже ніхто не міг сказати напевне, чи це тіло, геть подзьобане грифами й обліплене морськими паразитами, дійсно належить йому. Його рука, яку вже захопило тління, скидалася на ковбасу-кров'янку і нічим не нагадувала руки закоханого, котрий притуляв її колись до серця, страждаючи від зневаги надзвичайної дівчини часів Великого Шуму; ми не знайшли жодного знаку його життя, за яким можна було б непохибно встановити його особу. Та й не дивно: oо вже казати про наші часи, якщо навіть у пору його найбільшої слави люди сумнівалися, існує він насправжки чи ні, і навіть його найманці-головорізи не знали до пуття, скільки йому років, бо під час благодійних лотерей він мав вигляд вісімдесятирічного, на аудієнціях здавався шістдесятирічним, а на офіційних торжествах йому не можна було дати більше сорока. Посол Палмерстон, один з останніх дипломатів, які вручали йому вірчі грамоти, розповідав у своїх згодом заборонених мемуарах, що важко було навіть уявити старішого чоловіка або ж більший безлад і запустіння, аніж ті, що їх посол застав у президентському палаці, "де сам чорт ногу зломив би між цілими горами якихось пошарпаних паперів, посліду й собачих недоїдків, де в коридорах спали пси, де ніхто із службовців не зміг мені нічого пояснити, отож довелося звертатися до прокажених та паралітиків, які на той час займали майже всі ближчі покої, — вони й розказали мені, як пройти до конференц-залу, а там кури дзьобали виткані на гобеленах пшеничні поля, і якась корова роздирала полотно з зображенням єпископа, щоб хоч цим поживитися; і тоді я раптом зрозумів, що він глухий, як пень, бо я йому казав одне, а він мені — інше, до того ж він ще й скаржився, що пташки його не співають, хоч насправді вони так галасували, аж у вухах лящало, так, ніби зустрічаєш світанок десь у горах; і раптом він перервав церемонію вручення вірчих грамот, очі в нього засяяли, він приклав собі долоню до вуха, прислухаючись, а потім показав у вікно на море піску там, де колись було справжнє море, і гукнув щосили: "чуєте це ревіння мулів, любий Стетсоне? то море повертається!" Важко було впізнати в цьому старезному дідові того месію, який на початку свого правління з'являвся там, де його ніхто не сподівався бачити, ходив без охорони — супроводжували його тільки босий селянин-індіанець з мачете в руках та невеличкий почет — депутати й сенатори, яких він сам-таки й призначав, тицяючи навздогад пальцем і прислухаючись хіба що до голосу свого шлунка; він розпитував, який урожай, чи здорова худоба, як справи у мешканців села, сидів на площі в кріслі-гойдалці у затінку мангових дерев, обмахуючись звичайним сомбреро, що його тоді носив, і, здавалося, дрімав, розімлілий від спеки, — але поза його увагою не лишалася навіть найменша дрібничка з того, що йому казали; він розмовляв з людьми, називаючи кожного на ім'я та прізвище, наче в голові у нього був список усіх жителів і проблеми цілої нації, — "отож він покликав мене, і очей не розплющивши: "ходи-но сюди, Хасінто Моралес, розкажи мені, як там той хлопчак, котрого я сам умовляв минулого року випити Пляшечку рицини?"; "а як твій племінний бугай, Хуане Пріето?" — спитав він мене, бо сам вишіптував чумного бугая, щоб у того повилазили черви з вух"; "ану, Матільдо Перальта, — сказав він мені, — побачимо, яка буде твоя дяка за те, що я тобі повертаю мужа, живого й здорового, ось він, соколик, ми його на мотузці притягли!" — і він сам попередив того гультіпаку, що згноїть його в китайських колодках, хай-но ще раз спробує покинути свою законну жону"; так само, не вагаючись зайве, він наказував, щоб різник відтяв привселюдно руки злодюзі-скарбничому; або, нарвавши помідорів на чиємусь городі, куштував їх з виглядом неабиякого знавця, повчаючи своїх агрономів: "цій землі бракує ослячого гною — хай привезуть за урядовий кошт!"; "він гукнув мені в вікно, сміючись: "агов, Лоренсо Лопес, як там твоя швацька машинка?" — ту машинку він сам подарував мені років із двадцять тому, і я йому відказала: "та вже оддала богові душу, генерале! що вдієш, і люди не вічні, а не те що речі!" — але він заперечив — світ, мовляв, вічний, — узяв відкрутку і маслянку та й заходився розбирати машинку, забувши про свій почет, який дожидався на вулиці; він сопів, як бик, геть вимазався машинним маслом, і часом здавалося, що всі його зусилля марні, але години за три машинка знову працювала, як новісінька!" — бо в ті часи якийсь житейський дріб'язок важив для нього не менше, ніж найважливіші державні справи, і він щиро вірив у те, що можна наділити щастям усіх людей і відкупитися від смерті солдатською кмітливістю. Важко було впізнати в цьому старезному дідові жалюгідну тінь людини, чия влада була така велика, що на його питання "котра година?" — йому відповідали: "як накажете, мій генерале!" — і справді, він не тільки порядкував годинами як самому заманеться, а ще й міняв — відповідно до своїх планів — дні храмових свят, щоб об'їхати всю країну, встигаючи скрізь якраз на празникування; він подорожував у супроводі босого індіанця та смутних сенаторів, возячи з собою по всіх усюдах чудових півнів, яких виставляв на кожній сільській площі проти найзабіякуватіших тамтешніх, бився об заклад із глядачами, — і від нашого сміху аж поміст двигтів, бо ми хоч-не-хоч мусили сміятися, коли він починав реготати, наче хто гатив у якийсь чудернацький барабан, заглушуючи музику та вибухи петард; ми потерпали, як тільки він замовкав, і щосили плескали, коли його півні перемагали наших: наче камінь з душі спадав, бо ми ж навмисне зучували своїх півнів так уміло піддаватися, що жоден із них ніколи нас не підвів, — окрім півня сердешного Діонісіо Ігуарана, той миттю заклював на смерть попелястого півня нашого володаря, та так спритно, що він перший підійшов до переможця й потиснув йому руку: "молодець, ти справжній мужчина!" — у нього саме був гарний настрій, і він навіть зрадів, що нарешті хтось його спромігся перемогти, до того ж поразка була така безневинна; "ти скільки правиш за цього червонястого?" — спитався він Діонісіо Ігуарана, а той, тремтячи, відповів: "він ваш, мій генерале, це для мене велика честь!.." і пішов додому, а вслід йому лунали оплески збуджених земляків, музика й вибухи петард; Діонісіо Ігуаран ішов, показуючи всьому світові шістьох породистих півнів, яких йому було подаровано за непереможного червонястого, але тієї ж ночі зачинився в спальні, напився рому й повісився на мотузці од гамака, бідолаха, — бо тільки в і н один не знав, скільки лиха приносить людям його весела поява, скільки мертвих залишається на його дорозі, скільки нещасних приречено на вічне прокляття, бо він усього лиш помилково назвав їх чужим ім'ям при своїх запопадливих найманцях— головорізах, котрі розцінювали ту помилку як зумисний знак неласки; він обходив усю країну, химерно чвалаючи, наче той звір-броненосець, був давно не голений, від нього тхнуло їдким потом, і коли він з'являвся отак без попереджень, заходив до когось на кухню, то вся сім'я тремтіла з переляку, дивлячись, як незваний гість п'є воду з глека або куштує страву, витягаючи шматки просто руками, — аж занадто веселий, аж занадто простий, він і гадки не мав про те, що на цьому домі віднині назавжди лишиться тавро його відвідин; він поводився так не з якихось політичних міркувань і не тому, що хотів народної любові, як то було в пізніші часи, — просто він був самим собою, бо влада його ще не стала трясовиною без берегів, якою вона зробилася в розпалі його осені, а скидалася на бурхливий потік, який щойно пробився на наших очах зі своїх праглибин, отож досить було одного-єдиного його жесту — і поля родили, худоба плодилася, а люди гараздували; він наказував, щоб дощ прибрали звідти, де він заважав жнивам, і перенесли туди, де посуха, — "і так воно й було, сеньйоре, я сам на власні очі бачив!" — він став легендою задовго до того, як усвідомив силу своєї влади, ще в ті часи, коли цілком покладався на всілякі гадання й довірявся снам, коли несподівано міг відкласти подорож, ледь зачувши у себе над головою спів птаха-провісника, або переносив на інший день свою зустріч зі співвітчизниками, бо його матері Бендісьйон Альварадо трапилося яйце з двома жовтками; так він колись скасував свій почет з послужливих сенаторів та депутатів, які всюди супроводжували його, виголошуючи замість нього промови, що їх він ніколи не наважувався виголошувати, — зостався сам, бо йому привидівся зловісний сон: він побачив величезний порожній дім, а в ньому — себе самого; осміхаючись, його обступили зусібіч якісь бліді люди в сірих сюртуках та й ну колоти куди попало різницькими ножами — з такою люттю, що ніде йому не було рятунку: куди б він не поткнувся, скрізь перед очима мигтіла зброя; нарешті ці мовчазні вишкірені вбивці загнали його в глухий кут, як дику звірину, і почали примірятися, кому ж це його добити, хто дістане право першим посмакувати його кров'ю; а він не чув у собі ні гніву, ні страху, — тільки велику полегкість, яка зростала в ньому, доки життя крапля за краплею витікало з його тіла; він став таким легким і очищеним від усього злого, що теж усміхнувся вбивцям, собі самому, своїй долі в цьому сні, в цьому будинку, чиї вибілені вапном стіни були забризкані його кров'ю; аж ось котрийсь із них — уві сні це був його син — вдарив його ножем у пах, — "і з мене вийшов останній дух, і я, прикривши якимось закривавленим ганчір'ям лице, щоб мене не пізнали мертвим ті, що мали впізнати живим, упав на долівку, б'ючись у передсмертних корчах", — усе було, як наяву, отож він не втримався і розказав цей сон своєму приятелеві, міністрові охорони здоров'я, а той ще більше розтривожив його, повідавши, що точнісінько така смерть уже знана в історії людства, і зачитав йому один епізод з обгорілого фоліанта генерала Лаутаро Муньйоса — "так усе й було, чиста правда, матусю!"; слухаючи, в і н навіть згадав дещо з того, що забув спочатку: коли його вбивали, всі вікна в президентському палаці зненацька розчинилися, хоч не було ніякого вітру; вікон було двадцять три, і стільки ж йому завдали ран уві сні, — моторошний збіг, який скінчився тим, що того ж тижня стався просто-таки розбійницький напад на сенат і верховний суд, при байдужому потуранні збройних сил: нападники каменя на камені не залишили від величного пантеону наших героїв — з президентського балкона до пізньої ночі було видно, як бурхає полум'я, але він незворушно вислухав звістку про те, що з усього будинку не вцілів навіть фундамент; народові було обіцяно, що зловмисників покарають так, щоб нікому більше не кортіло, — проте їх не знайшли; а ще він пообіцяв збудувати точну копію пантеону, — проте і в наші часи це була всього-на-всього купа недогарків; він і не збирався втаювати свого кошмарного сну про ту страхітливу змову, — навпаки, скористався з нагоди знищити законодавчий та юридичний апарати старої республіки: він обдарував багатством і почестями сенаторів, депутатів і верховних суддів, а потім спекався їх, повиганявши всіх у посольства до щасливих далеких країв, бо вони вже не були йому потрібні, бодай про людське око, як на початку його режиму; він залишив при собі тільки свою вірну тінь — озброєного мачете індіанця, який невідступно ходив за ним повсюди, куштував його страву та воду, стежив, щоб дотримувалася належна дистанція, "чатував коло моїх дверей, поки генерал гостював у мене: подейкували, що в і н, мовляв, мій таємний коханець, хоч насправді він навідувався до мене разів зо два на місяць, щоб я йому поворожила на картах; це було в ті часи, коли він ще вважав себе смертним, коли він ще міг сумніватися і вмів помилятися, а картам вірив більше, ніж своєму нутру, отож приходив — завжди перестрашений, аж постарілий, як тоді, вперше, коли сів навпроти мене і мовчки простягнув мені руки, — долоні в нього були тугі й гладенькі, наче жаб'ячий живіт, зроду-віку я не бачила таких долонь, хоч уже й стара, а людям ворожу змалечку; він простягнув обидві долоні разом, і стільки в тому було німого благання та безнадії, таким він мені здався стривоженим та зневіреним, що мене вразили не так його чудернацькі долоні, як невтішна туга, безвольні уста, нещасне серце мордованого сумнівами старого, чию долю не можна було вгадати ні по його руці, ні іншими способами ворожіння, котрі я знала, бо як тільки він знімав карти, колода робилася темнішою, ніж вода в чорториї, замість кавової гущі в його чашці була якась каламуть, стиралися всі прикмети, що хоч якось натякали на його майбутнє, на його щастя й успіх, — зате можна було ясно вчитати долю кого завгодно з його близьких, отож ми побачили його матір Бендісьйон Альварадо, яка розмальовувала заморських пташок і була вже така стара, що ледве розрізняла кольори у важкому від смороду гниття повітрі, — "бідолашна матуся!.."; ми побачили нашу столицю, зруйновану таким скаженим циклоном, що просто дивом дивуєшся, як це його можна було назвати жіночим ім'ям; ми побачили якогось чоловіка в зеленій масці, зі шпагою в руці, і він спитав стурбовано, де той чоловік буває, а карти відповіли, що той чоловік щовівторка ближчий до нього, ніж у решту днів, і він сказав: "ага!" — та спитав, які в того чоловіка очі, і карти відповіли: кольору міцного гуарапо, тільки одне око — таке, як вино розглядати на світло, а друге — як дивитися в темряві; і він сказав: "ага!" — та спитав, що той чоловік замишляє, і тоді я розказала всю правду, все, що мені повідали карти: зелена маска — це віроломність і зрада; і він переможно вигукнув: "я вже знаю, хто це, чорти б його вхопили!" — то був полковник Нарсісо Міраваль, один з найближчих його помічників, який через два дні ні з того, ні з сього пустив собі кулю в вухо, бідолаха; отак, згідно з віщуванням карт, вирішувалася доля вітчизни й творилася її історія, аж поки він не довідався про ясновидицю, котра єдина могла безпомилково провістити смерть, тільки глянувши в миску з водою, — і він потай пішов її шукати зі своїм озброєним мачете ангелом-охоронцем; гірськими стежками, якими проходили хіба що мули, вони дісталися до ранчо на плоскогір'ї, де жила ясновидиця зі своєю місяць як овдовілою правнучкою, в котрої було троє дітей, а четверте ось-ось мало народитися; ясновидиця лежала в темній спальні, паралізована, майже сліпа, але, коли вона попросила, щоб він поклав руки на миску, вода засвітилася зсередини рівним ясним сяйвом, і він побачив себе самого: лежав долілиць на підлозі — в полотняному мундирі без ступеневих знаків, у крагах, із золотою острогою на лівому закаблуці; "де це я?"— спитав він, і стара, вдивляючись у сонну воду, відказала: "в кімнаті завбільшки з оцю, я бачу там щось таке, ніби стіл, за яким пишуть, і електричний вентилятор, і вікно, яке виходить на море, а стіни там білі, і висять картини, де намальовані коні, а ще там є прапор з драконом", — і він сказав, "ага!" — бо зразу впізнав канцелярію поруч із конференц-залом, а тоді спитав, як він помре — від ворожої руки чи від тяжкої хвороби, але вона відповіла, що він умре своєю смертю, уві сні, не чуючи болю, і він сказав: "ага!" — і, завмираючи, спитав, коли ж це станеться, на що вона відказала: "спи собі спокійно, ти не тільки до моїх літ доживеш, — а мені вже сто сім, як-не-як, — ти ще й після того проживеш сто двадцять п'ять років", — і він сказав: "ага!" — і вбив недужу стару в її гамаку, щоб ніхто більше не дізнався, як і коли він помре; він задушив її ремінцем від золотої остроги, як справдешній кат, вона й писнути не встигла, — хоч за все своє життя, у війну і в мирні часи, не вбив нікого, ні людини, ні звіра, вона була єдина, кого він убив власноручно, — "бідолашна жінка!" Такі спомини з його ганебного літопису не тривожили його совісті осінніми ночами, — навпаки, то були достойні взірці, він міг би стати таким, але не став, отож, коли Мануела Санчес розтанула в непроглядній пітьмі сонячного затемнення, він згадував минуле, жадібно прагнучи знову зробитися нещадно жорстоким, щоб люто помститися за той глум, який і досі ятрив йому душу; лежачи в гамаку під тамариндами, він наслухав, як видзвонюють у їхніх кронах дзвіночки вітру, думав про Мануелу Санчес, і ненависть до неї не давала йому заснути, поки всі його війська шукали її на суші, в морі і в небі, шукали в найглухіших куточках країни, навіть у селітровій пустелі, — та й сліду її не знаходили; "де ж ти у дідька поділася? чи ти думаєш, що сховалась од мене, що я тебе з— під землі не дістану і не покажу тобі, хто тут володар?" — питався він, і сомбреро аж підстрибувало в нього на грудях від ударів серця; розлючений, він навіть не озивався до матері, яка все допитувалася: "чого це ти мовчиш іще з того затемнення, як води в рот набрав? куди ти втупився?" — лайнувши подумки свою матусю, він мовчки вставав і йшов собі геть, тягнучи свої сирітські ноги і захлинаючись жовчю, його самолюбство було уражене непозбутньою гіркотою: "я встряв у цю халепу, бо став справжнісіньким йолопом, бо вже не порядкував своєю долею сам, як раніше, бо зайшов у дім хвойди з дозволу її матінки, а не так, як зайшов колись до тихої й прохолодної оселі Франсіски Лінеро в Сантос-Ігуеронес", — це було в ті часи, коли він ще не мав Патрісіо Арагонеса і сам являв народові обличчя влади: він увійшов, не стукаючи, увійшов, бо йому так заманулося, — "годинник саме бив одинадцяту, і я з тераси над патіо почула металічний дзенькіт золотої остроги і зрозуміла, що ці владні кроки по бруківці патіо — його кроки, і уявила його на повен зріст ще до того, як він став у дверях внутрішньої тераси; як завжди об одинадцятій, прокричав птах-бугай в гущавині золотавого журавцю, співала іволга, очманіла від духмяних грон бананів, які висіли під дашком; у сонячних променях того фатального серпневого вівторка виблискувало молоде листя на бананових деревах і сяяли краплі крові на туші молодого оленя, якого мій чоловік Понсіо Даса вполював удосвіта й підвісив униз головою, щоб стекла кров, тут-таки на подвір'ї, поруч із гронами бананів — стиглих, таких соковитих, аж проступали плями; він був більший і похмуріший, ніж могло привидітися уві сні, куртка на ньому змокла від поту, чоботи були в грязюці, і ніякої зброї при собі він не мав, але позад нього, як тінь, стояв, наче вкопаний, індіанець, поклавши руку на рукоять мачете; і я побачила його невблаганні очі, побачила, як він простягнув спроквола свою дівочу руку, зірвав банан із найближчого грона й жадібно з'їв, а потім ще і ще, — мало не давлячись, чвакаючи напханим ротом так, наче то чвакало болото; а сам не спускав з мене очей", — Франсіска Лінеро приковувала його пожадливий погляд, збентежена до глибини душі, адже вона зовсім недавно вийшла заміж, а він прийшов удовольнити з нею свою хіть, і не було такої сили, яка могла б перешкодити йому; "я відчула, як від жаху завмер подих у мого чоловіка, котрий сів поруч зі мною, — ми закам'яніли, побравшись за руки, і наші серця, поєднані, мов на поштових листівках, злякано билися в унісон під липучим поглядом незбагненного старигана, який жер собі й далі банани, жбурляючи лушпайки позад себе у двір, незмигно втупившись у мене, а коли обірвав і з'їв усі плоди з грона, яке висіло коло вбитого оленя, то кивнув своєму босому індіанцеві й сказав Понсіо Даса: "а вийди-но з моїм приятелем, він хоче з тобою погомоніти про одну справу", — і, хоч я вмирала від страху, в мене ще вистачило глузду зрозуміти, що єдиний мій порятунок — це дати йому робити зі мною все, що він захоче, просто на обідньому столі, — я ще й сама допомагала йому знайти моє тіло серед мереживних спідниць; своїми лаписьками він роздер на мені трико і почав мене мацати, а я, задихаючись від його гнилого смороду, тільки й подумала приголомшено: "господи, який сором, я ж сьогодні й не милася, ніколи було через цього оленя!.."; нарешті, після кількамісячного посту він удовольнив свою хіть, але зробив це так похапцем і невміло, наче був набагато старший — або ще зовсім безвусий хлоп'як: я ледве здогадалася, коли він абияк скінчив свою справу; украй пригнічений, він заплакав схожими на гарячу сечу сльозами і так гірко плакав, що здався мені нещасним та самотнім, як сирота, і мені стало жаль не тільки його, а й усіх чоловіків на світі, і я почала його втішати, погладжуючи самими кінчиками пальців по голові: "та годі вам, мій генерале, не треба, у вас іще все життя попереду", — а тим часом індіанець повів Понсіо Даса в сад і вбив його там, розкромсавши своїм мачете на дрібненькі шматочки, і їх розтягли свині, що й тіла не можна було скласти, — "бідолаха, — сказав він, — але що вдієш, не було іншої ради, бо це б я мав собі смертельного ворога на все життя". Ці спогади були символами його колишньої влади, але вони ще більше розтроюджували йому душу, бо тепер міцна ропа його влади зробилася рідкою водичкою, і він не годен був навіть відмінити своєю волею злі чари якогось там затемнення; він здригався, коли цівка чорної жовчі стікала йому з губів на столик, за яким він грав у доміно з незворушним генералом Родріго де Агіляром, єдиним військовим, кому він довіряв своє життя з тих пір, як подагра скувала суглоби озброєного мачете ангела-охоронця, — та все ж, думалось йому часом, чи це довір'я і влада, якими він наділив одну людину, не обернуться для нього лихом: "хіба не мій вірний друг зробив з мене вола, щоб перегодя здерти шкуру вождя і перетворити мене на нікчемного палацового каліку, який не може віддати жодного наказу, бо все вже наперед виконано? нащо була ця дурна комедія — показувати людям замість мене двійника, якщо колись вистачало одного босого індіанця, котрий з мачете в руках прокладав мені шлях крізь який завгодно натовп, гукаючи: "геть з дороги, сволото, володар іде!" — і хто там знав, де в тому людському лісі були справжні патріоти, а де зловмисники, ми тоді ще не здогадувалися, що найпідступніші — ті, котрі найголосніше кричать: "слава герою! хай живе генерал!"; а тепер, бачте, всієї армії замало, щоб знайти одну якусь паскудну королеву краси, чорти б її взяли!" — і він, згадавши, як вона прослизнула крізь непрохідні кордони його старечої хіті, розлючено жбурляв додолу кісточки, ні з того, ні з сього кидав посередині гру: думка про те, що всі, крім нього, врешті-решт знаходять своє місце на цьому світі, гнітила його, сорочка на ньому була геть мокра від поту — це вперше в такий ранній час, і вітрець із моря сьогодні смердів надлом, і раптом тоненько, наче флейта, засвистіла грижа, занила, потривожена вологою спекою: "це все від задухи", — невпевнено сказав він і, глянувши в вікно, зчудувався: що за химерне світло над заціпенілим містом, де, здавалося, не було ні одної живої душі — тільки зграї наляканих грифів злітали з карнизів лікарні для бідних та ще якийсь сліпий на Військовій площі, немов здогадавшись про те, що з вікна президентського палацу визирає тремтячий старий, замахав до нього ціпком, ніби спонукаючи до чогось, і прокричав щось нерозбірливе, чого той не дочув, але сприйняв як ще одну прикмету гнітючого передчуття: щось от-от мало статися, проте надвечір того довгого похмурого понеділка він ще раз повторив собі: "це все від задухи", — і заснув одразу, як тільки ліг, заколисаний мрякою, яка шкреблася у вікна, — він чув це крізь сон, бо слав тривожно, і, проснувшись, злякано гукнув: "хто там?" — але то билося його власне серце, настрахане дивним мовчанням півнів цього ранку: йому здалося, що, поки він спав, корабель всесвіту зайшов у якийсь невідомий порт; він плавав у якомусь паруючому вариві, всі звірі й птахи, здатні передчувати загибель певніше, аніж дурні людські прикмети чи найповажніші науки, завмерли від жаху; повітря не стало, час повернув назад, і він, звівшись на ноги, відчув, що при кожному кроці серце його розбухає, що барабанні перетинки от-от луснуть, а з носа тече якась кипляча рідина: "це смерть!" — подумав він, побачивши свою залиту кров'ю сорочку, але йому заперечили: "ні, мій генерале, — циклон!" — і то справді був найруйнівніший з циклонів, які розбили на низку островів єдине колись Карибське царство, — катастрофа була така таємнича, що тільки він — задовго до того, як сполошилися собаки та кури, — зачув її наближення своїм первісним інстинктом, і така несподівана, що ледве встигли знайти для неї жіноче ймення, бо офіцерів охопила паніка, вони доповідали йому: "так точно, мій генерале, сам чорт узяв цю країну!" — але він наказав укріпити двері й вікна шпангоутами, поприв'язувати вартових у коридорах, заперти курей та корів у канцеляріях на другому поверсі, прибити гвіздками кожну річ на її місці, від Військової площі й до найдальших кордонів його похмурого царства, охопленого жахом; вся вітчизна стала на якір і застигла так згідно його рішучого наказу — стріляти за перших ознак паніки, два постріли в повітря, третій — по юрбі, а проте ніщо не завадило смерчеві розпанахати своїм страхітливим ножем броньовану головну браму палацу й геть далеко занести корів, хоч в і н навіть не оцінив влучності цього удару, вслід за яким у зяючий пролом, клекочучи, ринули горизонтальні водоспади зливи, які сипонули вулканічним градом: з гуркотом падали довкруг уламки балконів, плюхалися на землю звірі, занесені з підводних лісів, але він не думав про жахливі масштаби катаклізму, — в цьому ревінні потопу він питався себе, відчуваючи пряний присмак злоби: "де ж ти, Мануело Санчес? через тебе навіть слина моя стала гірка! де ж ти щезла в чорта, хіба й ця моя помста, ця катастрофа не досягне тебе?" Коли буря втихомирилася, з ним були тільки найближчі його помічники; баркасом випливли вони з конференц-залу, пропливли крізь браму каретного сараю і, дружно вигрібаючи поміж верхів'ями пальм та вивернутими ліхтарями Військової площі, зайшли в мертву лагуну кафедрального собору, і тут його знову вразила думка про те, що він ніколи не був і не буде цілковитим господарем своєї влади; він страждав од зухвалості цієї гіркої правди, а тим часом баркас плив собі далі, натикаючись то на барвисті відсвіти вітражів, обрамлених масивним золотим листям, то на смарагдові грона головного вівтаря, то на надгробки живцем похованих віце-королів та померлих від зневіри архієпископів, то на гранітну скелю порожнього адміральського мавзолею з зображенням трьох каравел: він звелів збудувати цей мавзолей "на той випадок, якщо великий мореплавець захоче, щоб його поховали в нас"; обминувши вівтар, вони випливли каналом у внутрішнє подвір'я — тепер це був акваріум, який просвічувався аж до кахляного дна: там, у глибині, поміж тубероз і соняшників, шастали цілі косяки риби мохарра; далі вони запливли в похмурі води обителі біскайок і побачили порожні келії, клавікорди, які плавали посеред басейну музичної зали, а на дні трапезної, під товщею нерухомої води, — усіх побожних дів, які втонули в час обіду, кожна на своєму місці за довгим заставленим стравами столом; випливши через балкон, в і н побачив під сяючим небом величезне болото там, де колись було місто, і тоді він повірив, "що й справді ця катастрофа спіткала світ лише для того, щоб звільнити мене від моєї муки — Мануелй Санч.ес, чорти б її взяли! і які ж то варварські методи в господа бога супроти наших!" — вдоволено думав він, озираючи безмежну каламутну хлань, усіяну силою-силенною потоплих курей, — місто втонуло в її глибинах, над водою стирчав тільки шпиль кафедрального собору, витикався ліхтар маяка та де-не-де виднілися сонячні тераси кам'яниць віце-королівського кварталу, а на поодиноких острівцях на місці колишнього невільничого порту отаборилися жертви урагану, останні, хто залишився живий: "ми недовірливо стежили за пофарбованим у кольори державного прапора баркасом, який стиха плив, пробираючись поміж дохлими курми, наче крізь водорості; ми бачили сумні очі, печальні уста, руку, якою він задумливо благословляв усе довкола, щоб ущух дощ і встало сонце, — і тоді він воскресив утонулих курей, і наказав воді спадати, — і вона спала!.." Серед бравурних маршів, радісного калатання дзвонів, святкової тріскотняви петард на урочистому закладенні першого каменю відбудови, серед вигуків юрби, яка зійшлася на Військовій площі, щоб уславити благодійника, котрий прогнав геть дракона бурі, хтось ухопив його під руку й потягнув на балкон, — "бо зараз, як ніколи, народові потрібне ваше підбадьорливе слово!" — і перш, ніж йому вдалося втекти, він почув одностайний гук, який пройняв його душу, наче вітер з розбурханого моря: "слава герою!" — ще з того найпершого дня, відколи прийшов до влади, він почувався зовсім безпорадним, коли на нього дивилося ціле місто: слова застрявали в горлі, і ясно, ніби перед смертю, він збагнув, що йому не вистачає і ніколи не вистачить духу стати на повен зріст над безоднею людської маси, — отож, стоячи на Військовій площі, ми, як завжди, побачили ефемерний образ — осяяного ореолом безтілесного старого в білій полотняній одежі, який мовчки поблагословив нас з президентського балкона і за мить зник, але й цієї миттєвої з'яви було достатньо, щоб ми впевнилися: він є! він, невсипущий, дбає про нас удень і вночі, сидячи в плетеному кріслі під історичними тамариндами матусиного дому в передмісті, про щось думаючи з непочатою склянкою лимонаду в руці, слухаючи, як шурхотить маїсове зерно, що його провіює Бендісьйон Альварадо; крізь марево спеки о третій годині дня він бачив, як мати спіймала зозулясту курку, затисла її під пахвою і якось навіть ніжно скрутила їй шию, а потім почала умовляти сина, зазираючи йому в вічі: "ти скоро нінащо зведешся, заробиш собі сухоти, — хіба ж можна стільки думати? та ще й не їси нічого, зостанься хоч сьогодні в мене повечеряй!" — благала вона його, спокушаючи задушеною куркою, яка ще билася в неї в руках, і він мовив: "ну, гаразд, матусю, я зостанусь", — і до сутінок просидів у плетеному кріслі, заплющивши очі, заколисаний ніжним духом, який ішов з казанка, де варилася курка, — так він сидів, повен невсипущих дум про нашу долю, бо ми почували себе певно в цьому світі лише тому, що вірили: він там, і йому не страшні ані чума, ні циклон, ні глузування Мануели Санчес, — ніщо, навіть сам час, адже він — месія, котрий думає за нас, знаючи, що ми знаємо, що його рішення буде саме таке, якого нам треба, бо він пережив усе не завдяки своїй незбагненній хоробрості чи винятковій обережності, а тому, що єдиний з нас відав істинні розміри нашої судьби, — і він дійшов аж туди, до краю: "там, на східному кордоні, після важкої дороги я присів відпочити на той останній історичний камінь, матусю, де було викарбуване ім'я і дати життя останнього солдата, котрий загинув за єдність вітчизни", — і він побачив похмуре холодне місто сусідньої держави, над яким безперестану сіється нудна мжичка, а густий ранковий туман тхне кіптявою; він побачив гарно вдягнених людей у трамваях, побачив білих першеронів з плюмажами, парадні екіпажі — то ховали якогось вельможу; побачив дітей, які спали на паперті собору, загорнувшись у газети, — "що воно в дідька за чудний народ? чи це часом не поети?" — здивувався він; "та ні, то іспанські прихвосні, вони там при владі", — пояснили йому, і він повернувся з тієї подорожі, захоплений своїм відкриттям: у цілому світі немає нічого милішого над цей запах гнилуватих плодів гуайяв, цей ярмарковий гамір, цю гостру тугу, що нею крає твою душу призахідне сонце вбогої вітчизни, за межі якої він ніколи не переступить, — і не тому, що боїться втратити стілець, на якому сидить, як патякають вороги, "а тому, що людина, матусю, — то дерево, яке росте в лісі, лісова звірина, яка покидає своє лігво тільки для того, щоб знайти собі поїсти", — полюбляв казати він і, крутячись з боку на бік у важкій пообідній дрімоті, час від часу згадував так ясно, наче перед смертю, той далекий серпневий четвер, коли він одважився зізнатись у тім, що його властолюбство має межі: ця таємниця відкрилася тоді, коли він розмовляв наодинці з іноземцем, воїном іншої землі й іншої епохи, — то був сором'язливий юнак, наділений честолюбним запалом і від народження позначений тавром самотності; він застиг у дверях, не наважуючись переступити поріг кабінету, аж поки його очі не звикли до сутінків., напоєних ароматом розпашілих від спеки гліциній, і він побачив старого, що сидів у кріслі, поклавши кулак на голий стіл, і був такий буденний та непоказний, зовсім не схожий на свої офіційні зображення: охорони при ньому не було, зброї — також, сорочка геть просякла потом, як у першого-ліпшого смертного, а на скронях було поприліплюване листя шалфею — либонь, боліла голова, — "важко було повірити, що цей наскрізь проіржавілий дід і є ідол нашої юності,, найяскравіше втілення наших честолюбних мрій!" — і тільки впевнившись у цьому, юнак увійшов до кабінету й назвав себе, і голос його пролунав чітко й твердо, то був голос рішучої, дійової людини; "а він потиснув мою руку своєю ніжною, млявою рукою, рукою єпископа", здивовано слухаючи фантастичні мрії молодого іноземця, котрий просив у нього політичної підтримки та зброї для нещадної війни, яка раз і назавжди знищить усі консервативні режими від Аляски до Патагонії: "адже ця справа близька й вам, ваше превосходительство, я певен!" — і він, зворушений юнаковим завзяттям, спитав: "якого дідька ти встряєш у такі діла, хіба тобі вже так життя набридло?" — іноземець рішуче відповів на це: "найвище у світі щастя — віддати життя за вітчизну!" — а він заперечив співчутливо: "не будь йолопом, хлопче, вітчизна є тільки в живих, глянь-но сюди, — і, розтуливши кулак, показав юнакові скляну кульку на долоні, — одне з двох: або в тебе ця штука є, або її чортма, і тільки той нею володіє, хто її має, — отак і з вітчизною!" — казав він, поплескуючи молодого іноземця по плечу, — так і випровадив його, нічого навіть не пообіцявши, а своєму ад'ютантові, який зачиняв двері за юнаком, наказав: "цього хлопця не зачіпайте і не стежте за ним, нічого він не зробить, у нього просто гарячка, як у півника, коли пір'я росте, тільки й усього!" Цей вираз ми почули від нього ще раз — після того, як пройшов циклон, і він оголосив нову амністію політичним в'язням та дозволив повернутися в країну всім вигнанцям — "ясна річ, окрім грамотіїв: цих я ніколи не впущу, — сказав він, — бо в них гарячка, як у тих породистих півників, коли пір'я росте, і вони ні на що не здатні, а якщо и здатні на щось, то гірші за політиків, гірші за те кодло в рясах, я вам точно кажу! а решта хай їде, незалежно від кольору шкіри, — треба, щоб відбудова вітчизни стала справою кожного!" — йому хотілося, щоб усі пересвідчилися в тому, що він знову при повній владі, що збройні сили підтримують його, як і раніше, — особливо з того часу коли він поділив між офіцерами верховного командування продовольство й медикаменти, а також громадські пожертвування, що їх надсилали з— за кордону як допомогу потерпілим від циклону; тепер родини його міністрів відпочивали щонеділі на пляжах у поставлених там госпіталях та польових палатках Червоного Хреста; військові продавали міністерству охорони здоров'я прислану з— за кордону плазму й тонни сухого молока, а міністерство охорони здоров'я в свою чергу перепродувало все те лікарням для бідних; офіцери генерального штабу вдовольняли своє честолюбство підрядами на громадські відбудовчі роботи: була прийнята широка програма відновлення — після того, як посол Уоррен надав країні надзвичайну позику, одержавши для своєї держави необмежене право риболовлі в наших територіальних водах, — "чорт би їх побрав, тільки той володіє, хто має!.." — думав він, згадуючи кольорову кульку, яку показував колись тому жалюгідному мрійникові, про котрого більше й не чув нічого; захоплений планами відбудови, він особисто займався кожною дрібницею, як то було на початку його правління; в сомбреро та мисливських чоботях він з ранку й до ночі місив болото, обходячи всі вулиці, щоб відбудоване місто нічим не відрізнялося від того, яке він бачив у своїх снах, снах самотнього утопленика; він наказував інженерам: "заберіть звідсіля ці будинки й перенесіть отуди, а то вони мені муляють очі!" — і будинки переносили; "підніміть метрів на два цю вежу, щоб із неї видно було кораблі на морі!" — і вежу піднімали; "поверніть цю річку навпаки, вона не туди тече!" — і річку повертали — негайно, не задумуючись; він був такий заклопотаний цією гарячковою відбудовою, своїми планами, що геть занедбав менш істотні державні справи і зовсім розгубився, коли неуважний ад'ютант випадково бовкнув йому про дітей, а він, наче з неба звалившись, здивувався: "що за діти?" — "ті діти, мій генерале", — "та які ж у дідька ті діти?" — виявляється, від нього приховували, що армія таємно тримає під вартою дітей, які виймали з мішка виграшні номери, коли розігрувалася його лотерея, — військові боялися, щоб діти, бува, не проговорились, чого це щоразу виграє президент; батькам, які допитувалися, де їхні діти, чому їх не відпускають додому, просто казали: "це не відповідає дійсності!" — а тим часом придумували кращу відповідь: їм казали, що все це — вигадки зрадників, наклепи опозиції, а тих, котрі бунтували перед однією з казарм, довелося відігнати мінометним вогнем, — "це була добряча бійня, мій генерале, але ми не доповідали вам, щоб не турбувати зайве; діти й справді замкнуті в підземеллях портової фортеці, умови для них там чудові, вони всі до одного здорові й бадьорі, та лихо в тому, що їх там назбиралося зараз тисячі зо дві, і ми не знаємо, що з ними робити, мій генерале!" Безпомилковий спосіб виграшу в лотереї спав йому на думку цілком випадково, коли він якось побачив більярдні кулі з цифрами на боках, — ідея була така геніально проста, що спершу навіть він не йняв віри своїм очам, коли побачив юрмиська охочих спробувати щастя, які ще опівдні зібралися на Військовій площі й під палючим сонцем нетерпляче очікували чуда; в натовпі лунали вдячні вигуки, а яскраві транспаранти обіцяли вічну славу найщедрішому, який розподіляє щастя; виступали музики й канатоходці, там і сям продавали фрітангу[11] та інше їдло, грали в допотопні рулетки й нецікаві вже лотереї, де білети витягають якісь звірята, — то все було сміття минулого, мародерство довкола фортуни, силкування урвати хоч крихітку примарного щастя, — і ось о третій годині розчинилися балконні двері і вийшло троє дітей, яким ще не сповнилося семи років, — їх вибрали навмання самі люди, щоб ні в кого не було сумніву щодо чесного ходу гри; дітям роздали мішки різних кольорів — перед тим кілька понятих засвідчили, що в кожному мішку лежить десять більярдних куль, пронумерованих від нуля до дев'яти, — "сеньйори, увага!" — натовп завмер, — "зараз кожна дитина витягне з зав'язаними очима одну кулю зі свого мішка: спершу з синього, потім — із червоного, а вже потім — із жовтого", — і всі троє дітей по черзі засовували рученята в мішок і намацували між дев'ятьох звичайних куль десяту, холодну, — їм тайкома було наказано брати тільки холодну кулю, — і, вийнявши, показували її натовпу та називали цифру; так вони виймали три холодні кулі, які до того лежали кілька днів у льоду, а три названі дітьми цифри збігалися з цифрами президентового лотерейного квитка; "але ми й гадки не мали, мій генерале, що діти можуть проговоритися, ми схаменулися занадто пізно, коли вже не було іншого виходу, як сховати їх, — спочатку три, згодом п'ять, а далі й двадцять трійок, ви уявляєте, мій генерале!" — отож, потягнувши за ниточку, він розмотав цілий клубок і врешті-решт докопався, що все його верховне командування заплуталося в зачаклованих тенетах державної лотереї, що тільки перші діти виходили на балкон з дозволу батьків, котрі спочатку навіть навчали їх, як розпізнати навпомацки цифри на мармурових кулях, а решту дітей доводилося вже тягти силоміць, бо пішла чутка, що з того клятого балкона діти не повертаються, — батьки ховали їх, де тільки могли, хоронили живцем, а тим часом штурмові групи розшукували дітей ночами, спеціальні підрозділи оточували Військову площу — не для того, щоб контролювати стихійні виступи, як доповідали йому, а для того, щоб тримати на відстані людську юрбу, поганяючи її, наче стадо худоби, під страхом смерті; дипломати, які хотіли бути посередниками в цьому конфлікті й просили аудієнції, натикалися на глухий мур: тепер самі урядовці верзли їм усілякі нісенітниці про його дивовижні хвороби — він, мовляв, не в змозі нікого приймати, бо в животі в нього розвелися жаби, він страждає від безсоння, оскільки змушений спати лише стоячи, — в нього на спині виріс кістяний гребінь, такий, як в ігуани; від нього приховували протести й прохання, що надходили з усіх кінців світу. — не показали навіть телеграми самого папи римського, в якій той висловив свою апостольську скорботу з приводу долі, що спіткала безневинні душі; "батьки збунтувалися, у в'язницях уже й місць немає, та це ще півбіди, — ми не можемо знайти жодної дитини для проведення наступної лотереї, мій генерале!.." — "чорти б вас усіх побрали, в таку халепу вскочити!" А проте він таки не усвідомлював, яка бездонна прірва розверзлася перед ним, аж поки не побачив дітей, що товпилися у внутрішньому дворі портової фортеці, наче худоба на різниці: вони вибігали з підземель і мчали наосліп, немов ті кози, яких зненацька випустили з темного хліва на сонце, — вони заблудилися в сонячному світлі після стількох місяців страхітливої ночі, їх було так багато, що вони здавалися йому не двома тисячами окремішніх істот, а однією величезною безформною твариною, від котрої тхнуло прілою шкірою, котра глухо ревіла, наче підземні води; багатоликість цієї тварини рятувала її від знищення, бо неможливо було безслідно знищити стільки життів — тоді б від жаху перекинулася догори дном земля; "чорт би його побрав, немає виходу!" — переконавшись у цьому, він скликав верховне командування, чотирнадцять тремтячих воєначальників, котрі ще ніколи не видавалися такими грізними, — якраз тому, що вони ще ніколи не були такі на смерть перелякані, як нині; він довго й пильно дивився у вічі кожному з них по черзі і побачив, що він — один проти всіх, і тоді, рішуче випроставшись, закликав їх до єдності, необхідної зараз конче, бо йдеться про добре ім'я та честь збройних сил; він відпустив їм усі гріхи, поклавши міцно стиснутий кулак на стіл, — щоб ніхто, бува, не помітив, як тремтить його рука, не завважив його непевності, — і наказав усім залишатися на своїх місцях, виконувати свій обов'язок так само ретельно, як і раніше, "бо нічого не сталося, таке моє найвище й остаточне рішення; засідання скінчилося, за все відповідаю я!" Задля звичайної обережності дітей з портової фортеці наказано було перевезти вночі фургонами до безлюдних районів країни, і він поклав край бурі протестів, зробивши урочисту офіційну заяву про те, що ніякої проблеми дітей не існує: "уряд не тримає під вартою дітей, більше того, — у в'язницях країни немає жодного в'язня; чутки про масові арешти — підла брехня зрадників, які сіють розбрат; двері нашої держави відчинені для всіх, хто хоче встановити істину, — приїздіть, дивіться!.." — і невдовзі прибула комісія Ліги Націй, обдивилася всю країну, зазираючи під кожний камінчик, допитала всіх, кого тільки хотіла, — з такою скрупульозністю, що Бендісьйон Альварадо поцікавилася: "що воно за пройдисвіти, вбрані, як ті спірити?" — бо комісія шукала дві тисячі дітей і в неї — під ліжками, в кошиках для шитва, в банках із фарбами, — але врешті-решт офіційно засвідчила, що всі в'язниці дійсно зачинені, в країні панує лад і спокій, немає ніяких доказів того, що тут порушувалися чи порушуються, внаслідок якихось протизаконних дій або ж навпаки — бездіяльності, права людини, — "спіть спокійно, генерале!" — і вони поїхали, а він помахав їм з вікна вишитою хустинкою, полегшено зітхнувши при думці, що покінчив з цим раз і назавжди: "бувайте, бовдури, попутного вам вітру й щасливого плавання, справі кінець!" — але генерал Родріго де Агіляр нагадав йому, що справі ще аж ніяк не кінець: "діти ж залишилися, мій генерале!" — і він стукнув себе по лобі: "от дідько, я ж зовсім забувся! що ж його робити з дітьми?" Щоб не сушити собі довго голови — "потім щось придумаю краще!" — — він наказав перевезти дітей із сельви, де їх ховали, в провінцію, де постійно йдуть дощі, "зате немає цього клятого вітру, який розноситиме їхні голоси", де так мокро, що звірі гниють живцем, а слова обростають мохом — от вільгості, де восьминоги плавають поміж дерев: він наказав перевезти їх в андські печери, де завжди стоїть туман, щоб ніхто не дізнався, де вони; наказав переміщувати їх з похмурих гнилих листопадів у спекотні захмарні люті, щоб ніхто не взнав, у якому вони часі; він посилав їм хіну та вовняні ковдри, коли дізнався, що їх трусить лихоманка, бо вони простояли багато днів по шию в воді, ховаючись на рисових полях від аеропланів Червоного Хреста; він наказав забарвити в червоний колір сонячні промені та сяйво зірок, щоб вилікувати дітей від скарлатини; він наказав обпилювати їх з повітря інсектицидами, щоб їх не пожерла тля платанових гаїв; він засипав їх дощами з карамельок та снігами з морозива, літаки скидали для них на парашутах різдвяні іграшки, щоб діти були вдоволені, доки він знайде якесь чудове рішення щодо їхньої дальшої долі; він думав про них, аж поки ця думка не вивітрилася благополучно з його поганої вже пам'яті, і він забув про них, і занурився в скорботну драговину нескінченних, одноманітних безсонних ночей; одного вечора, зачувши дев'ять металевих ударів, він познімав з карнизів президентського палацу курей, що примостилися там спати, відніс їх до курника, і ще не встиг перелічити всіх курей на сідалах, коли увійшла птахівниця-мулатка й почала збирати знесені за день яйця; на нього війнуло її гарячим юним палом, він почув, як зашелестіла білизна, і кинувся на жінку, — "обережніше, генерале, — прошепотіла вона, затремтівши, — поб'єте яйця!.." — "хай собі б'ються до дідька!" — відказав він і одним махом повалив її додолу, знемагаючи від бажання втекти світ за очі з цього вівторка, запаскудженого зеленим послідом сонних курей, послизнувся й стрімголов полетів у примарну безодню запаморочення, крізь струмки поту й віддих сильної жінки, і брехливі обіцянки забуття; він падав, залишаючи за собою дзенькітливий слід летючої зірки, своєї золотої остроги, сморід надсадного сопіння нетерплячого коханця, своє собаче скавуління; завмираючи від щемливого жаху буття, він летів у прірву крізь безгучні перекоти грому й миттєві спалахи блискавиць смерті, — але на дні безодні його чекала та ж сама загиджена долівка курятника, безсонна дрімота курей, стурбована мулатка у вимазаному жовтками платті, яка звелася, нарікаючи: "от бачите, генерале, я ж вам казала, що яйця поб'ються!" — він, насилу стримуючи лють після ще одного кохання без кохання, пробурчав: "запам'ятай, скільки їх там побилось, я вирахую з твоєї платні!" — і пішов; о десятій він зайшов до корівника та оглянув ясна своїм коровам; зазирнувши у вікно барака, де жили його наложниці, побачив на підлозі породіллю, що корчилася з болю, — повитуха саме приймала дитину, це був хлопчик, навколо шиї в нього навинулася пуповина: "як ми назвемо його, мій генерале?" — "як самі хочете", — відказав він; об одинадцятій, як завжди, він перелічив вартових, перевірив замки, накрив ганчір'ям клітки з птахами і погасив світло; пробило дванадцять — країна була спокійна, світ спав, і він теж побрів у спальню крізь темінь та миготіння миттєвих світанків — спалахів маяка; він повісив лампу — на випадок нагальної втечі, заперся на три замки, три засуви і три защіпки, всівся на свій переносний стільчак і, по крапельці видушуючи з себе сечу, почав пестити свою безжалісну дитину, свою грижу, аж поки не зацитькав її і вона заснула в його руці, біль нарешті затих, — але за якусь мить повернувся знову, коли повів вітру з далекої селітрової пустелі заніс у вікно спальні відгомін пісні, яку співало безліч ніжних, лагідних голосів, пісні про лицаря, "що пішов на війну та в чужу сторону, ой леле, ми з походу того виглядали його на баскому коні, а його з чужини принесли у труні, ой леле!.." — хор був такий незчисленний і далекий, що можна було заснути, сказавши собі, що це співають зірки, але він схопився, розлючений: "досить! к чорту! — зарепетував він, — або я, або вони!.." — і виявилося, що вони, бо ще до сходу сонця він наказав посадити дітей на баржу з цементом і випровадити — "хай собі співають!" — за межі територіальних вод, де баржу було підірвано динамітом, отож діти навіть не встигли відчути болю, вони все ще співали; а коли до нього з'явилися ті троє офіцерів, які вчинили цей злочин, і доповіли: "ваш наказ виконано, мій генерале!" — він підвищив їх у званні відразу на два чини та нагородив медалями "За вірну службу", а потім наказав розстріляти їх, як звичайних злочинців, "бо є накази, які можна віддавати, але не можна виконувати, чорти б вас узяли! бідолашні діти!.." Такі суворі випробування зміцнили в ньому давню переконаність: найлютіший ворог — довірливість — сидить у тобі самому, адже ті, кого він сам озброював та звеличував, щоб вони були опорою його режиму, рано чи пізно обпльовували руку, яка їх годувала; він знищував їх одним ударом, а на їхнє місце витягав на світ божий інших, — той, хто ще вчора був ніщо, одержував з його ласки найвище звання, він навмання тикав пальцем: "ти — капітан, ти — полковник, ти — генерал, решта всі — лейтенанти! якого вам ще дідька треба?"; він стежив, як вони товстішають у своїх мундирах, аж шви тріщать, а потім губив їх з очей, поки якась несподіванка, от як ця історія з двома тисячами незаконно затриманих дітей, не допомагала йому виявити зраду — і не кого-небудь, а всього верховного командування збройних сил, "які здатні тільки молоком обпиватися, а як почнеться веремія, — тільки й уміють, що накласти в миску, з якої перед цим їли! а я ж усіх вас спородив, чорти б вас ухопили, сотворив зі свого ребра, дав вам і хліб, і шану!" — та все ж він не мав ані хвильки спокою, рятуючись від їхнього властолюбства, догоджаючи їхнім амбіціям, найнебезпечніших він тримав ближче до себе, щоб легше було слідкувати за ними, а не таких спритних відсилав у прикордонні гарнізони; це через них він згодився на окупацію країни морськими піхотинцями, а не задля того, щоб боротися з жовтою лихоманкою, як написав посол Томпсон в офіційному комюніке, і не для того, щоб вони захистили його від народного гніву, як запевняли політичні вигнанці: "я хотів, щоб наших військових навчили бути порядними людьми, то вони справді вивчилися — почали ходити в черевиках, підтиратися папером та користуватися презервативами, тільки й усього! зате мене грінго надоумили організувати паралельні служби, щоб розпалити суперництво між офіцерами, придумали для мене управління національної безпеки, генеральне бюро розслідувань, державний департамент охорони громадського порядку і ще стільки різних штук, що я й сам ніяк не запам'ятаю, як вони називаються!" — то все були ідентичні органи, які він тільки видавав за різні, щоб спокійніше жити серед вирування пристрастей, вселяючи офіцерам кожної з цих служб певність, що всі інші стежать за ними; він постачав казарми порохом, до якого був намішаний прибережний пісок; сьогодні говорив одне, а завтра — інше, заплутував усіх так, що ніхто не знав до пуття його справжніх намірів; та все ж вони повставали, і він вривався до казарм з піною на губах, репетуючи: "геть, боягузи, тут командую я!" — і офіцери, які щойно влаштовували стрільби по його портретах, заклякали на місці, розгублені; "негайно роззброїти!" — кричав він, і стільки владного гніву було в його голосі, що вони самі складали зброю; "геть уніформу! це одяг для справжніх мужчин!" — і вони скидали мундири; коли збунтувалася казарма Святого Ієроніма, він зайшов туди сам, без охорони, через головні ворота, ледве тягнучи свої величезні хворі старечі ноги, пройшов між двома шеренгами заколотників, які виструнчилися, віддаючи честь своєму головнокомандуючому, увійшов беззбройний до штабу, де засідало командування повсталих, і, не тямлячи себе з люті, владно гаркнув: "ану — всі пиками на підлогу, виродки!" — і дев'ятнадцять штабних офіцерів полягали ницьма на підлогу; їх возили селищами побережжя, змушуючи їсти землю, щоб усі бачили, чого варт військовий без форми: "сучі діти!" — в гаморі збудженої казарми йому чулися власні рішучі накази: розстріляти в спину всіх призвідців бунту, а їхні трупи повісити за ноги просто неба, виставити напоказ, — хай усі дивляться, що буде з тим, хто посміє плюнути в бога, — "бандюги!"; та все ж колотнеча на цьому не припинялася, криваві чистки допомагали не надовго, і досить було найменшої його необачності, щоб знову опинитися в щупальцях цієї потвори, яку він, здавалось, вивів до ноги, — і яка знову й знову плодилася під дахом його влади, в захистку вимушених привілеїв, з тих окрушин прав та довір'я, що ними він хоч-не-хоч мусив наділяти найвідважніших офіцерів, адже не міг утриматися без них, — хоч і з ними теж важко було утриматися, він був приречений все життя дихати повітрям, від якого задихався, — "де ж у дідька справедливість?!" — і хіба ж можна було стерпіти "ці вічні напади наївності в мого вірного друга Родріго де Агіляра, який зайшов до мого кабінету, ну, просто вмираючи од цікавості, так йому кортіло взнати, що сталося з тими двома тисячами дітей, що про них увесь світ каже, нібито ми втопили їх у морі", — і він, не змигнувши оком, відказав: "не вірте підлій брехні зрадників, друже, діти ростуть собі з ласки божої, я чую щоночі, як вони співають десь там", — і, описавши рукою широке коло, вказав на якусь невизначену точку всесвіту; він збив з пантелику самого посла Еванса, відповівши йому незворушно: "я не розумію, про яких дітей ви мене питаєте, якщо делегат вашої ж таки країни на засіданні Ліги Націй заявив публічно, що всі діти живі й здорові і ходять до школи? от напасть!" — але навіть він був безсилий запобігти лихові, коли його розбудили серед ночі й доповіли: "мій генерале, збунтувалися два найбільших гарнізони, а також Графська казарма — за два квартали від президентського палацу! очолює заворушення генерал Бонівенто Барбоса, в нього півтори тисячі до зубів озброєних солдат; зброю їм постачали контрабандою консули, що підтримують опозицію; тут нічого пальця смоктати, мій генерале! тепер ми вже точно полетимо під три чорти!.." Раніше цей вибух вулкана розбудив би в ньому жадобу ризику, а нині він краще, ніж будь-хто, знав тягар своїх літ: у ньому вже ледве стачало сили волі, щоб зносити внутрішні руйнування свого організму; зимовими вечорами він не міг заснути, не втихомиривши пестощами й колисанками — "спи, моє дитя!" — ниючого болю грижі; в нього аж серце заходилося, коли він вичавлював із себе по краплині свою душу, наче крізь якийсь фільтр, геть позабиваний пліснявою за стільки самотніх годин, які він просиджував щоночі на стільчаку; його давно вже зраджувала пам'ять, і він не знав точно, хто що робить і хто чим дише, — такий був його талан у цій жалюгідній оселі, яку він залюбки поміняв би на іншу, якнайдалі звідси, в першому-ліпшому індіанському селищі, де б він міг спокійно доживати свого віку, де ніхто б і не здогадувався, що це він був незмінним президентом вітчизни протягом стількох нескінченно довгих років, що й сам загубив їм лік; а проте генерал Родріго де Агіляр, коли прийшов до нього як посередник, щоб знайти якийсь прийнятний компроміс із заколотниками, побачив перед собою не того недоумкуватого діда, який спав на аудієнціях, а готового до бою бізона, — його колишнього, і він відрізав, не замислюючись; "я не піду зі свого посту, про це не може бути й мови!" — хоч мова йшла не про те, йти чи не йти: "всі проти нас, мій генерале, навіть церква!" — "ні, церква з тим, у кого влада!" — заперечив він; "генерали з верховного командування засідають уже дві доби, але так і не дійшли згоди!" — "дурниці, — сказав він, — ти сам побачиш, що вони вирішать, як тільки дізнаються, хто їм більше заплатить!" — "вожаки цивільної опозиції врешті-решт скинули маску й підбурюють людей, вже не криючись, просто на вулицях!" — "ага, тим краще, повісьте їх по одному на кожен ліхтар Військової площі, щоб усі знали, хто тут господар!" — "але це неможливо, мій генерале, з ними народ!" — "брехня, — відказав він, — народ зі мною, і мене звідси хіба що мертвого винесуть, ясно?!" — і він грюкнув кулаком по столу, як робив це завжди, приймаючи остаточне рішення, і пішов собі спати, а коли прокинувся вранці, — час уже було доїти корів, — то побачив, що конференц-зал став схожий на якийсь смітник: виявляється, повстанці з Графської казарми закидали палац камінням і вогняними кулями, всі вікна в східній галереї були побиті, перелякана челядь усю ніч гасила вогонь: "ми цілісіньку ніч не спали, мій генерале, бігали то туди, то сюди з ковдрами та водою, бо вогонь займався скрізь, де й подумати не можна!" — але він не дуже дослухався: "я ж вам казав — не зважайте!" — бурчав, ледве тягнучи свої здоровенні ноги мерця засипаними попелом коридорами, ступаючи по обгорілому лахміттю килимів та гобеленів, — "вони сказали, що це ще не все, — повідомили його, — вогняні кулі, мовляв, — це тільки попередження, а далі буде справжній обстріл, мій генерале!" — але він, ні на кого не дивлячись, вийшов у сад, наслухаючи, як у вранішній млі з тихим шерехом розтуляються троянди та навперебій кукурікають півні, розбуджені вітром з моря; "то що ж нам діяти, мій генерале?.." — "я вам сказав — не зважайте! якого ще дідька!" — і він за звичкою пішов прослідкувати, як там доїтимуть корів, отож трохи згодом повстанці з Графської казарми побачили біля своїх воріт запряжений мулами віз, — як і щоранку, їм привезли шість бочок молока з президентської ферми; на козлах сидів той самий, що й завжди, візник, він гукнув їм: "генерал посилає вам молоко, хоч ви й плюєте на руку, яка вас годує!" — він прокричав це так простодушно, що генерал Бонівенто Барбоса дозволив своїм солдатам забрати молоко, — з умовою, що спочатку візник скуштує його сам, щоб знати, чи воно не отруєне; залізні ворота казарми відчинилися, й півтори тисячі заколотників побачили з внутрішніх балконів, як віз виїхав на середину брукованого двору й зупинився там, побачили ординарця, котрий виліз на козли з кухлем та ополоником у руках, щоб узяти молока на пробу, побачили, як він відкрив першу бочку, побачили, як його підхопила ефемерна хвиля сліпучого спалаху, — та й не побачили вже більше нічого навік-віків у вулканічному полум'ї похмурої жовтої будівлі, чиї руїни, між яких потім уже не виросло жодної квітки, на якусь мить зависли в повітрі від страхітливого вибуху шести бочок динаміту. "Ну, от і все..." — зітхнув він у своєму палаці, здригнувшись од вибухової хвилі, яка зруйнувала ще чотири будинки поблизу казарми й геть побила весільні сервізи в шафах усіх осель, аж до найвіддаленіших околиць міста: "ну, от і все..." — зітхнув він, коли фургони для сміття вивезли з двору портової фортеці трупи вісімнадцяти офіцерів, котрих розстріляли, вишикувавши у дві шеренги, щоб заощадити патрони; "ну, от і все..." — зітхнув він, коли генерал Родріго де Агіляр, виструнчившись, доповів йому, що в'язниці знову переповнені політичними в'язнями; "ну от і все..." — зітхнув він, зачувши урочисту музику, калатання радісних дзвонів, лускіт святкових петард, які сповіщали, що настає нове сторіччя миру і спокою; "ну, от і все, чорти б його побрали, кінець веремії!" — сказав він, і такий був певний у цьому, так безтурботно нехтував особистою безпекою, що якось уранці, повертаючись з корівні, був зраджений своїм інстинктом і не встиг вчасно помітити лжепрокаженого, який виріс із-за трояндових кущів, заступивши йому дорогу; занадто пізно розгледів він крізь жовтневу мряку, як блиснув револьвер, — тремтячий вказівний палець уже натискав на курок, коли він, випнувши груди й широко розпростерши руки, закричав: "сміливіше, боягузе, сміливіше!" — вражений тим, що його смерть прийшла зовсім не так, як було йому роковано, як він ясно бачив сам, на власні очі, у віщих водах; "стріляй, якщо ти мужчина!" — крикнув він, і нападник на якусь мить завагався, губи в нього пересохли, рішучість ослабла, — і тоді він щосили зацідив йому в вухо, збив з ніг і вже лежачого нещадно вдарив у зуби, наче довбешкою, і, немов з того світу, почув тупіт охорони, яка збігалася звідусіль на його крик, побачив сині спалахи п'яти блискавиць — то нападник п'ять разів підряд вистрілив собі в груди, щоб не потрапити живим до страшних рук катів з президентської охорони; він переступив через скорчене в кривавій калюжі тіло і, заглушуючи своїм громовим голосом гамір переполоханого дому, наказав четвертувати труп, зробити з нього в'ялене м'ясо і виставити, — "щоб для інших була наука!" — засолену голову на Військовій площі, праву ногу на східному кордоні, в Санта-Марія-дель-Алтар, ліву — на крайньому заході, в селітровій пустелі, одну руку — на плоскогір'ї, другу — в сельві, а шматки тулуба підсмажити на свинячому салі й виставити по всіх усюдах на сонце, хай лежить аж поки самі кості не зостануться, щоб кожен у цьому триклятому борделі негритянському знав, що буде з тим, хто піднімає руку на свого батька; все ще зелений від люті, він пройшов повз трояндові кущі, які президентська охорона очищала багнетами від прокажених: "ану, покажіться, бандюги!"; піднявся сходами, розштовхуючи носаками паралітиків: "ану, кажіть, хто вас на світ привів, од кого ваші матері понесли, сучі ви сини!"; прогупотів коридорами, волаючи: "геть з дороги, коли йде володар, чорти б вас побрали!" — той крик на смерть перелякав урядовців та нахабних лакуз, які тільки-но почали прославляти безсмертного, а він біг далі, лишаючи за собою розжарену лавину — своє сопіння; наче прудка блискавка, промчав через конференц-зал, ускочив до своєї спальні, заперся на три замки, три засуви й гри защіпки і самими кінчиками пальців скинув з себе загиджені штани. Він не мав спокійної хвилини, вистежуючи свого потаємного ворога, того самого, хто дав револьвер лжепрокаженому: нутром своїм чув, що ворог цей — десь поруч, такий близький йому, що знає навіть тайники, де він ховає мед; це його очі підглядають у замкові щілини, а вуха стирчать зі стік завжди і всюди, — "як мої портрети!.." — про його всюдисущість нагадувало свистіння січневих пасатів і млосний подих жасмину в душні ночі; цілими місяцями ворог переслідував його в кошмарах безсоння, моторошно човгаючи своїми примарними ногами, чигаючи на нього в найпотаємніших закапелках темного дому, — аж поки не матеріалізувався одного вечора за грою в доміно, і коли він побачив руку, яка неквапно поклала кісточку "дубль-п'ять", закінчивши гру, внутрішній голос підказав йому, що це і є рука зрадника: "а чорти б тебе взяли, оце ж бо вона!.." — подумав він і, збентежений, підвів голову, і в сяйві, яке лилося згори від лампи, побачив прекрасні очі свого вірного, щирого друга, генерала артилерії Родріго де Агіляра: "оце так-так!.. мій кревний побратим, моя опора й підмога!.. ні, цього не може бути!.." — болісно думав він, розгадуючи аж тепер усі ті підступи та брехні, що ними його обплутували роками, аби тільки приховати страшну правду: його найдорожчий друг продався спритним політикам, — а він же сам, сподіваючись мати з того користь, повитягав їх усіх із найглухіших задвірків війни за федерацію, дав їм багатство й нечувані привілеї, дозволив їм використовувати, як заманеться, себе самого, аж поки вони не піднеслися так, що старій аристократії, зметеній з дороги нездоланним вітром ліберального руху, навіть не снилося, — "якого ще дідька? а їм усе було мало, вони захотіли посісти місце божого обранця, вони захотіли стати мною, виродки!.." — і допомагала їм у цьому така розумна та навдивовижу обачна людина — той, хто користувався найбільшим його довір'ям і необмеженою владою, єдиний, від кого він брав папери на підпис: спочатку вислуховував, як звучатиме новий його указ чи закон, вказував, що треба виправити і, замість підпису, прикладав до паперів палець та ставив державну печатку перснем, що зберігався у сейфі, код якого знав тільки в і н один; "ось, маєте, друже, — примовляв він, повертаючи підписані таким чином папери, — тепер можете підтиратися ними", — а вийшло так, що генерал Родріго де Агіляр зумів установити всередині його влади свою власну систему влади, таку ж необмежену та прибуткову, — "але й цього йому було замало, отож він тишком-нишком почав готувати заколот у Графській казармі, а допомагав йому в цьому посол Нортон, його друзяка, з яким вони провідували голландських повій, його вчитель фехтування, котрий привіз для заколотників зброю в бочках з— під норвезької тріски — контрабандою, скориставшись тим, що дипломати не платять мита, — а сам лестив мені за партією в доміно, та все запевняв, що ніде немає, мовляв, такого дружнього, такого справедливого, взірцевого уряду, як мій; це вони вклали револьвер у руку лжепрокаженого — разом із п'ятдесятьма тисячами песо, розрізавши спочатку всі банкноти надвоє, ми відкопали ці половинки при обшуці в домі злочинця, а ті половинки, що їх бракувало, повинен був йому вручити після мого вбивства мій щирий друг, — ти чуєш, матусю, що діється на світі?.. а коли в них із цим не вийшло, то вони поклали собі прибрати мене, не проливаючи крові: генерал Родріго де Агіляр заходився збирати свідчення, буцімто я ночами не сплю, а тиняюся темним палацом та розмовляю з вазами або портретами героїв і архієпископів; буцімто я ставлю термометри коровам та годую їх фенацетином, щоб збити температуру; буцімто я звелів побудувати мавзолей для адмірала, якого й на світі нема, він, мовляв, мені в гарячці привидівся, — а я на власні очі бачив три каравели, які кинули якір у морі просто перед моїм вікном; вони кажуть, що я розтринькав державну скарбницю, накуповуючи всіляких хитромудрих приладів, та ще й вимагав, щоб астрономи порушили лад у всій сонячній системі, аби лише потішити королеву краси, яка теж, мовляв, існувала тільки в моїй божевільній уяві; вони кажуть, що в один із нападів старечого недоумства я наказав посадити дві тисячі дітей на баржу з цементом і підірвати її в морі, матусю!.." — "ви тільки подумайте, от сучі сини!.." — і на основі цих свідчень генерал Родріго де Агіляр та всі офіцери штабу президентської охорони вирішили помістити його в притулок для знаменитих старих, у дім над скелями, — це мало статися опівночі першого березня, під час традиційної щорічної вечірки на честь Святого ангела-оборонця, заступника всіх охоронців, — "себто за якихось три дні, мій генерале, уявіть собі!" — проте, незважаючи на неминучість лиха та на масштаби змови, він жодним порухом своїм не виказав, що знає щось про заколот, а в призначений час, як і щороку, зустрічав гостей, офіцерів своєї особистої охорони, посадив їх за банкетний стіл і запропонував їм випити аперитиву, поки не прибуде генерал Родріго де Агіляр, щоб підняти головний тост; він розмовляв з ними, сміявся разом з усіма, а офіцери раз у раз позирали на годинники, притуляли їх до вуха, підкручували, — була вже за п'ять дванадцята, та генерал Родріго де Агіляр і досі не прийшов; зробилося жарко, наче в корабельному казані, в зачиненій наглухо залі пахло квітами — гладіолусами, тюльпанами, свіжими трояндами; хтось відчинив вікно, — "ми всі передихнули, поглянули на годинники; легенький бриз заніс у вікно ніжний запах святкової страви; всі ми спітніли, крім нього, всім нам було соромно дивитися в широко розплющені очі цієї старезної тварини, котра, блимаючи, дивилася на кас із якогось свого простору, з іншої епохи" , — "за ваше здоров'я!" — сказав він, підіймаючи фатальною, схожою на зів'ялий ірис, рукою свій келих, яким він цокався цілий вечір, так ні разу й не пригубивши; і ось у тиші останньої прірви почулися утробні звуки годинникових механізмів — било дванадцяту, а генерал Родріго де Агіляр не йшов; хтось спробував підвестися: "дозвольте?.." — але так і закам'янів на місці під його нищівним поглядом, і всі відчули, що нікому не вільно ні поворухнутися, ані дихнути, — не вільно жити без його на те дозволу: нарешті пробило дванадцять, і завіса піднялася, і з'явився славетний генерал Родріго де Агіляр на срібній таці: він лежав, простягнувшись на повен зріст, обкладений з усіх боків цвітною капустою та лавровим листям, приправлений спеціями, підрум'янений в печі, обряджений в парадний мундир з п'ятьма золотими підвісками, з незліченними нашивками за хоробрість на порожньому рукаві, з чотирнадцятьма фунтами медалей на грудях та стеблиною петрушки в роті, отож, розрізавши, його можна було подавати до столу на дружній вечірці; гості закам'яніли від жаху: "не дихаючи, ми дивилися, як вишукано його розрізають та ділять на порції", — і коли перед кожним у тарілці лежала однакова порція міністра оборони, нафаршированого кедровими горішками та пахучими травами, в і н подав команду починати: "смачного, сеньйори!"