Ся промова талановитого адвоката викликала правдивий ентузіазм серед зібраних. Пані Олімпія перша горячо стиснула його руку, прочі почали цілуватися з ним, хоча, звісно, не без певної протекційності, котрої д-р Васонг удавав, що не замічає.
Та нараз ся шумна радісна сцена була перервана досить несподіваним, хоч, здавалось, досить натуральним способом. О. Нестор, про котрого, бачилось, усі цілковито забули, почав якось нервово і тривожно оглядатися довкола себе, мацати руками, видавати якісь глухі носові звуки, далі встав і, шепчучи щось без голосу, поспішно направився до дверей.
— Куди ви, панотче? — ласкаво запитала пані Олімпія, підійшовши до нього і беручи його попід руку.
— Та... так собі... Прошу не безпокоїтись... Я тілько на хвилю...
І, добуваючи всіх сил, немов гнаний якоюсь внутрішньою силою, він вийшов із салону.
Всім гостям зробилося якось дуже ніяково. їм було прикро за паню дому, а їй за гостей. Усі приняли сю виходку старого попа за знак простацтва, притупленого почуття делікатності і браку доброго виховання. Пані Олімпія оглянула гостей, очима благаючи дарувати старому немічному чоловікові сю неделікатність. По хвилевій мовчанці вона промовила, немов нав'язуючи до тої мовчазливої просьби:
— Бідний старий! Що вже діяти, треба від нього не одно знести. Але при тім золоте серце! Представте собі, панове: має невеличкий капіталець і думає зробити з нього фундацію для бідних. Я, звісно, піддержую в нім сю думку і надіюсь, що вона дійде до ладу. Не легка то річ. Знаєте, старий чоловік, а говорити з ним прямо о тім, щоби зробив тестамент, якось не випадає. Ну, та я не трачу надії.
— Отсе вам, панове, новий примір того, що я говорив, — мовив далі д-р Васонг. — Се вже тілько такий близький знайомий пані графині, як я, може вам сказати, кілько дійсної абнегації, материнської печаливості, і щирості, і справді обивательської далекоглядності живе під отсим дахом, уявляється в тім зворушуючім образі старого знемощілого пароха і обивательки, що, шануючи його приязнь до її покійного мужа, бере на себе труд — зовсім безкорисно заходити, доглядати і пильнувати його. І, прошу панів, сей образ, крім чисто людського значіння, має й іншу, політичну вагу. Адже сей старий, немічний, здитинілий руський піп — чи ж то не вірний образ того руського питання, котре такою важкою раною ятриться в нашім народнім тілі? Дитиняча розумом, капризна, без виховання, без манер Русь ота все-таки має добрі благородні задатки в душі; при добрій принуці, терпливості і систематичнім приводі вона може послужити для добра загалу. Та ось тут, панове, на примірі нашої шановної господині ви повинні вчитися, як треба підходити до розв'язки сього дразливого питання. Нехай собі русини капризуються, нехай кидаються, кричать про рівноправність, шумлять про свої мнимі кривди! Ми будьмо розумніші від них, думаймо за них, дбаймо за них, не випускаймо їх зі своєї опіки, не переставаймо робити їм добро, а певно...
Не докінчив. Двері від салону отворилися з лускотом, і в них показався о. Нестор — блідий як стіна, тремтячий, ледве живий зо страху. Він порушував ротом, махав руками, — видно, хотів кричати, хотів щось страшне виявити, та не міг видобути голосу з горла. Пані Олімпія, що весь час його неприсутності була неспокійна, то виходила до сіней, то заглядала в вікно, то щось шептала з Адасем, котрий власне задиханий прибіг відкись із саду, тепер прожогом кинулася до нього з піднятими руками, так немовби хотіла заткати йому рот в разі, якби хотів крикнути.
— Бійтеся бога, отче! — мовила вона з дійсною тривогою. — Вам що таке? Що сталося? Сідайте ось тут! Господи, ви зовсім як самі не свої! Нате напийтеся води!
О. Нестор нетерпливо замахав руками, та проте сів і напився води. Його тривога трохи немов охолола, і він не крикнув, а тільки промовив майже шептом до пані Олімпії, котра сіла при нім так, що заслонила його від гостей, котрі таким робом зовсім не могли чути їх розмови. По пані Олімпії видно було, що й вона не менше зворушена і стривожена від о. Нестора.
— Ах, пані, — стогнав о. Нестор. — Нещастя!. Я... десь... загубив...
— Що? Що ви загубили?
— Ключ! Ключ!
— Який ключ?
— Від мого помешкання.
— Ключ від вашого помешкання? Адже ж, ідучи сюда, ви замкнули помешкання і взяли ключ із собою?
— То-то й є! І мені так здавалося, і я сидів спокійний. Аж нараз перед хвилею мацаю до кишені: нема ключа. Щось мене мов пальцем ткнуло. Я пішов до свого помешкання....
— Але ж, отче! — перебила його пані Олімпія, що, вся смертельно бліда і холодна, слухала його шептаного оповідання. — Що ви видумуєте! А дивіть лишень, онде на софі ваш ключ лежить!
— Що? Мій ключ? — скрикнув о. Нестор. — Не може бути! Я ж перед виходом шукав його докладно!
Пані Олімпія замість відповіді витягла ключ із кутика софи, де він був запхався під подушку, певно, випавши о. Несторові з кишені під час сидження, і подала його переляканому о. Несторові. Той узяв його тремтячою рукою і довго дивився на нього, немов не вірячи власним очам.
— Не може бути! Не може бути! — шептав він. — Я ж добре шукав, а головно, я бачив...
Та пані Олімпія вже не дослухувалась, що він бачив.
У салоні йшла метушня. Адась пригадав гостям, що пора забиратися на фільварок, де їх ждуть з вечерею, і всі повставали і почали прощатися з господинею дому.
— А я, Адасику, дякую тобі за вечерю, — мовив д-р Васонг. — Не час мені гаятись. Діла! Мушу прямо відси поспішати до Львова.
— Га, не смію задержувати пана меценаса, знаючи, що у пана час дорогий, — з делікатною резигнацією мовив Адась.
— А може, ще дехто з панів схоче поїхати зо мною? — обернувся д-р Васонг з запитом до товариства. Оба брати Чапські зголосилися бути його товаришами.
— Отсе й чудесно! — мовив д-р Васонг. — Сядемо всі на одного фіакра.
— О, не маєте потреби тіснитися! — скрикнув Адась, котрий уперед уже надармо просив обох Чапських, щоби лишилися на вечерю, і котрого вони дуже перепросили, вимовляючися тим, що вже нині ніччю може приїхати їх мати і дуже б їй було прикро, якби їх не застала у Львові. — Можете, панове, взяти два фіакри. А котрі панове лишаються, з тих часть, може, схоче пішки полем проспацеруватися відси до фільварку. Се близенько, тепер уже холодніє, вітрець подихає від лісу — чудесно тепер у полі.