— Ну, що ти, сину! Хіба би сама тебе не хотіла пустити. Але се неможливе. Ніхто ще ні про що не знає. І ти йди зовсім свобідно, говори зовсім свобідно, немовби нічого й не сталося. Можеш мимоходом сказати при Мількові, що піп, котрого він бачив у нас, троха щось занедужав, але то так, мимоходом! Згадай про се як про марницю, про котру нема що довго й балакати. Ще раз кажу тобі, Адасику: мусиш се зробити. Від сього дуже багато залежить.
Голос її, інтонація, жести, розвага і рішучість — усе те підбадьорило трохи знемощілого панича. Ота стара женщина, зів'яла, посивіла та похилена віком, виростала в його очах, робилась крепкою, здоровою і смілою за двох. Він чув, що не їй о нього, але йому о неї можна опертися, чув, що засоби її душевної сили ще такі значні, що вистарчать для них обоїх.
— Добре, мамочко, постараюся зробити все! — мовив він, цілуючи її в руку. — Нехай тілько троха передихну свіжим повітрям! Нехай троха розірвуся, вспокоюся!
— Розірвися! Вспокійся! Але не забувай ані на хвилю, що нас чекає важка і вперта боротьба, для котрої треба розумно і всесторонно приготовитися. Треба собі забезпечити всі входи і виходи.
— У мами надлюдська сила, надлюдський розум! — з подивом шептав Адась.
— Ні, синку, у мене тілько спокій, — промовила простодушно пані Олімпія. — Представ собі, сеї ночі я спала як убита. Мої нерви мов рукою відняв — спокійнісінькі. В голові ясно, не шумить, як уперед. Чую, що моя давня сила вернула. Так от що, синку, щоб не забути. їдь же зараз до Львова і знаєш що? Поробивши оте все, що я тобі казала, сли можна — нині, а найдалі завтра вертай додому.
— Додому? — оп'ять сквасився панич.
— Конечно! Конечно! — оп'ять рішучо промовила пані. — І то вертай не сам, а з лікарем. Мусимо конче щось зробити хоч про людське око.
— Нехай і так! — промовив Адась.
— А гроші у тебе є?
— Є. Думаю, що сих буде досить.
— Гляди ж! Не надто шастайся! Будь оглядний і осторожний і вертай — коли можна, то нині, а як ні, то завтра, і з лікарем! А я тим часом буду тут сама робити що зможу.
Панич поскочив від мами і направився до возівні.
— Гадино, гей, Гадино! — гукав він. — Готові коні?
— Готові! — відізвався зі стайні Гадина.
— Запрягай до брички!
— Слухаю ясного пана!
— Адась! Ходи-но ще сюди! — закликала пані Олімпія.
Поки Гадина виводив зі стайні коні і запрягав маленьку блискучу паничеву бричку, Адась оп'ять наблизився до матері.
— Слухай, синку, — мовила вона, нахиляючись до нього. — От добре, що я ще вчас пригадала! Зараз, як приїдеш до Львова, пошукай Мендля.
— Мендля? Того лихваря?
— Того самого. Жебрай у нього грошей на вексель. Обіцяй, який хоче, процент і позич хоч з тисячу гульденів.
— А то нащо?
— Треба, синку. Роздумаєш, то й сам побачиш, що треба. Конче позич! А бодай так зроби, щоби хоч вексель був підписаний, навіть ще ліпше — кілька векслів, два або три, хоч би й на дрібніші суми. І добре би було, щоб ти говорив не з одним жидом, а з кількома, щоб між ними вість пішла, що торецький панич того і того дня зичив гроші.
— Ну, се для них не новина! — мовив понуро Адась.
— Тим ліпше, тим ліпше! Але нині се конечне потрібно. Чуєш, синку, конечне!
— Ну, що ж, коли потрібно, то я й зроблю. Се вже я можу зробити.
Бричка була готова.
— Ну, так до побачення, мамочко! — промовив Адась і, поцілувавши її в руку, скочив на козли і, вхопивши лівою рукою реміннії віжки, а правою батіг, цмокнув на коней, ляснув батогом у повітрі, і коні рушили з місця. Гадина тим часом побіг відчинити браму.
"Дивна жінка ота моя мама! — міркував Адась, чвалаючи гостинцем до Львова. — Я голову трачу, весь мов розбитий, мов у міх зав'язаний, а вона тілько тепер відзискала спокій. Формальну стратегію передо мною виложила. О, така жінка нешвидко зложить оружжя! З нею поборотися не всякому під силу буде!"
Коні летіли мов вихор. Широкі панські лани і вузькі мужицькі ниви пестрою рікою плили по обох боках гостинця; понад ровом мигали високі тополі, кучеряві рябинові дерева або обірвані давно з ягід черешні. Далеко-далеко на краю видокруга виднівся львівський Високий Замок з кіпцем Люблінської унії, білим мов сніг, у сонці. Повітря було тихе, тепле, прозірчасте. З поблизьких лук доходив запах свіжоскошеної трави. Декуди широкі лани конюшини дихали медовими пахощами. Гостинцем тяглися тяжкі брики з набором або мужицькі драбинясті вози, запряжені маленькими миршавими коненятами. Десь-не-десь попадалися пішоходи, що йшли стежкою поза ровом гостинця. Все те, покрите потом і курявою, тягло до Львова — хто на торг, хто за зарібком, хто для спекуляції. Сотні думок, мрій та надій летіли до того великого города під Замковою горою, з котрого поки що видно було тільки шпилі найвищих веж. Адась перегонював їх усіх. З сигаром у зубах, з батогом, застромленим обік, держачи віжки обома руками, він поганяв коні, тільки цмокаючи, пролітав поуз лінивих брик та хлопських возів, мов якась блискуча поява, за котрою даремне біжать наздогін зависні погляди та несповнимі мрії. "От кому щасливо живесь На світі!" — думають запилені та потомлені пішоходи. Не знають, бідолахи, що той зверхній блиск криє зовсім не блискуче ядро, що на душі у того блискучого щасливця така погань і таке пекло, яке їм, певно, і в сні не сниться. Не знають, що до того далекого, таємничого города гонять його такі фурії, котрих один вид міг би не одного з них душу заморозити смертельним жахом. Та куди їм се знати! В їх душі сіра щоденна жура гуде, мов чмелі, що в землі гніздяться; за тим упертим гудінням куди їм чути гудіння кусливих шершенів, що гніздяться на високих дубах?
________________________
* Зачинайте, уста ваші, славити святу діву (польськ.). — Ред.
* Перед твої очі, господи, складаємо наші провини і приймаємо належну за них кару. Як нас караєш, ми просимо, щоб ти над нами змилувався, а як змилуєшся, ми знов штовхаємо тебе до того, щоб не потурав нам (польськ.). — Ред.
* Погані товариства псують добрі звичаї (нім.). — Ред.
* Обов'язок, служба — Ред.
* Піддослідна істота (лат.). — Ред.
* Підпоряднування всіх справ селянським справам (польськ.). — Ред.
* Сподівання віри (франц.).-Ред.