Поспинялись, бо під горбочком, біля самого лісу, пасли худобу радавські пастухи. Вони, мабуть, помітили появу чере-пашинецьких, із якими завжди билися з незрозумілої причини, і їх, здається, нині менше, бо посхоплювались і, не займаючи своєї худоби, побігли до лісу. Заохочені, підбадьорені тією втечею, черепашинецькі кинулися слідом, вигукуючи якісь дикі бойові кличі, проскочили біля чужого вогнища, де в поспіху несподіваного відступу зоставлено торбинки з обідом та з підвечірком, і вже їхні войовничі постаті сягнули узлісся, зникли між деревами.
Блажчук біг разом із усіма, кричав щось погрозливе, та і іеподалік чужого багаття раптом спинився. За шипшиновим кущем, навіщось затуливши вуха пальцями, сиділа дівчина-чередниця у великій—мабуть, із материної голови — хустині й дивилась із-за розквітлої шипшини дикими очима, схожими чистою рожевою ясою на шипшинові пелюстки.
— Тікай! — не своїм голосом закричав Блажчук
Той крик каменем упав на гострі плечі в чоловічому піджаці, й плечі здригнулись. Юрко шарпнув дівчину за лікоть — і тоді нона розняла руки, якими щось пригортала до грудей, і з-під і юли піджака випала сорока.
Поява сороки була така несподівана, що Блажчук забув тусати й шарпати дівчину. Сорока не злякалась, не зірвалась, і іе полетіла, безпорадно завмерши біля зазеленених дівочих колін. Хлопець поспішливо лапнув сороку долонею, щоб не нтекла, проте, здається, птаха й не збиралася тікати.
— Та вона зв'язана!—здогадався, відчувши під пальцями вузли мотузочків, якими сплутано сорочі лапи та крила. Й умить розсердився: — Нащо зловили? Нащо знущаєтесь?
Дівчина, сидячи навпочіпки, сяяла шипшиновими пелюстками очей.
— Це хлопці, а не я,— майже прошепотіла вона.
— Радавські всі однакові, — буркнув Блажчук, намагаючись розплутати міцні гудзи. І запитав:— Ти хто?
— Я — Варка.
— Варка? Хіба ти стара, що звешся Варкою?
— Ва-а-арка-а...— з відчуттям непевної провини мовила дівчина.
Зрештою Юрко розплутав вузли, з досадою відкинув мотузок і відпустив сороку:
— Ну, лети!
Сорока сиділа під кущиком пирію і не рухалась, наче їй і іідтято крила.
— Отак і пропаде! — дорікнув Блажчук.
— Полетить! — відказала дівчина.— Трохи оклигає після пут — і полетить.
Узяла сороку до рук, притулила до грудей, дал і до обличчя, поворушила їй одне крило, друге. Підкинула догори — й сорока, припадаючи до землі, важко полетіла до лісу, скоро й зі іикла в гущавині.
І наче за її сигналом із лісу вискочила зграйка черепашине-цьких чередників, а невдовзі слідом за ними появились радав-ські. Тепер уже радавські щось кричали войовниче, розмахуючи дрючками, бо сила була на їхньому боці, й вона, ця сила, легким чвалом посувалась на гнідому коні, мала чоловічі вуса, сорочка розхристалась на грудях, волоття кукурудзяного чуба розвівалось од вітру.
— Я вам покажу битись! — кричав гнівний голос— Я вас навчу миритись.
— Тікай! —шепнула дівчина.— Це наш, дядько Данило.
Не чуючи під собою ніг, Блажчук разом із своїми чередниками біг через бур'яни, через будяки, й кожної миті здавалось, що ось-ось над вухом захропе гнідий кінь, ось-ось почується виляск батога, який опереже плечі, спину, обпече болем.
І вже коли схопив свою торбу, і вже коли ген скільки відбіг од своєї череди, згадав за гранату. Згадав за гранату — і став мов укопаний. Повернулась відвага, чекав на радавських нападників. Ось нехай тільки покажуться, ось нехай тільки підійдуть! Пальці тримали нагріту від сонця, ребристу грудку гранати, якою він захищатиметься, і Юркові хотілося сміятись від радості... Шкода, що радавські зостались біля своєї худоби, шкода, що й дядько Данило лишився в їхньому гурті, а то б начувались!..
Увечері череда вертає з поля в село.
Блажчук заходить по черзі вечеряти до тих, кому пасе корову чи телицю. Позавчора вечеряв у тітки Васил ихи гарячим кулешем, додому ж приніс від неї молока в глечику; вчора вечеряв у тітки Марійки — варениками з картоплею пригощала, додому теж вділила вареників у риночці й шкварочок кинула, то мати після ланки смакувала й нахвалитись не могла.
Сьогодні жене телицю прямо на обійстя до Одарки Кужільної. Хазайновито відчиняє ворота, заводить телицю в хлів, прив'язує до жолоба, а тоді вже простує до хати і, рипнувши дверима, зупиняється в порозі.
В хаті півсутінок, тхне глиняною долівкою, недавно змащеною свіженькими кінськими кізяками. Самої Одарки нема, ще не вернулася з ланки, з буряків, а є стара Одарчина мати, сидить на покуті, блимає порохнявими світлячками очей.
— Телицю пригнав,— похмуро каже Блажчук Баба чує чи не чує, тільки ж не озивається.
Оглухла чи заснула? Бовдур бовдуром, хоч би блимнула, а то й не скліпне.
— Напаслись добре, ситі, от і самому кортить щось покласти на зуб.
— Га?—озивається баба.— Сиджу, мов камінь, Одарки з поля і іема, я тієї телиці й не здужаю попорати, в печі не палено, що ж тобі дати, дитино...
Баба бідкається, тепер тільки сама себе здатна переслухати. То Блажчук перебиває:
— Сало старе в коморі є, внесіть, я цибулі нарву на грядці.
За якийсь час кусає сало до хліба, на повний рот запихається цибулею й незле думає про бабу: "Стара вже, мов пень, як сяде — то й сидить, як забалакає — не спиниш, як заплаче — н три ручаї".
— А чий ти будеш? — питає, коли, повечерявши, чередник іде до порога.— Мотрин?
"От чудна! Таж минулого разу вже казав, що Танасьчин!" І каже:
— Гордіїв!
— І Гордій не вернувся, царство йому небесне,— шамкотить старенька.— І наш Оникій не прийшов, і ніхто на нашому кутку не вернувся.
Й стара поіменно перелічує всіх тих на їхньому кутку, хто не вернувся з фронту. Чередник уже за порогом, уже за ворітьми, а вона чи похмурим стінам, чи глухим одвіркам, чи важкому сволоку на стелі розказує, зітхає, жалісливо крутить головою...
Вже наступного ранку, йдучи до череди, Блажчук бере з собою не гранату, а німецький пістолет, де в барабані лежать патрони, мов жолуді. И ховає не до торби, а кладе за пазуху, з холоднуватим острахом відчуваючи біля живота тверду вагу. Знає, що зі зброєю треба ховатись, бо може відібрати чи здоровий парубок, чи голова сільради, або з учителів хтось. Але не /(уже й побоюється: відберуть — то відберуть, кара не страшна, а зброї в нього вистачить, скрізь наховано.