Вранці Іван Дмитрович підвівся з постелі охоплений жахом, з холодним потом на лобі, зовсім уже певний, що його можуть заарештувати кожної хвилини. Якщо вчорашні важкі думки так довго не покидали його,— міркував він,— то, значить, у них є частина правди. Не могли ж вони, справді, прийти в голову без усякого приводу.
Городовий не поспішаючи пройшов повз вікна: це недарма. Ось два чоловіки спинилися коло дому й мовчать. Чому вони мовчать?
І для Івана Дмитровича настали тяжкі дні і ночі. Всі, хто проходив повз вікна і заходив у подвір'я, здавалися шпигунами і сищиками. Опівдні звичайно справник проїжджав парою по вулиці; це він їхав з свого приміського маєтку до поліцейського правління, але Іванові Дмитровичу здавалося кожного разу, що він їде занадто швидко і з якимось особливим виразом: очевидно, поспішає оповістити, що в місті виявився дуже важливий злочинець. Іван Дмитрович здригався від кожного дзвінка і стукоту у ворота, мучився, коли зустрічав у хазяйки нову людину; прп зустрічі з поліцейськими і жандармами усміхався й насвистував, щоб здаватися байдужим. Він не сцав цілісінькі ночі, чекаючи арешту, але голосно хропів ї зітхав, як сонний, щоб хазяйці здавалося, що він спить; адже якщо не спить, то, значить, його гризе сумління — який доказ! Факти і здорова логіка переконували його, що всі ці страхи — нісенітниця і психопатія, що в арешті і в тюрмі, якщо поглянути на справу ширше, но суті, нема нічого страшного,— аби совість спокійна; але чим розумніше й логічніше він міркував, тим дужчою і тяжчою ставала душевна тривога. Це було схоже на те, як один пустельник хотів вирубати собі місцинку в незайманому лісі: чим старанніше він працював сокирою, тим густіше й дужче розростався ліс. Іван Дмитрович кінець кінцем, побачивши, що це марна річ, зовсім перестав міркувати і весь поринув у розпач і страх.
Він став усамітнюватись і уникати людей. Служба й раніше була йому огидна, а тепер вона стала для нього нестерпною. Він боявся, що його як-небудь підведуть, покладуть йому пепомітно в кишеню хабара і потім викриють, або "він сам випадково зробить у казенних паперах помилку, рівнозначну підробці, чи загубить чужі гроші. Дивно, що ніколи раніше його думка не була такою гнучкою й винахідливою, як тепер, коли він кожного дня вигадував тисячі різноманітних приводів до того, щоб серйозно побоюватися за свою свободу і честь. Але зате значно послабшав інтерес до зовнішнього світу, зокрема до книг, і стала дуже зраджувати пам'ять.
Весною, коли зійшов сніг, у яру коло кладовища знайшли два напівзгнилі трупи-— баби і хлопчика, з ознаками не своєї смерті. В місті тільки й розмови було, що про ці трупи та невідомих убивць. Іван Дмитрович, щоб не подумали, що це він убив, ходив вулицями й усміхався, а при зустрічі з знайомими бліднув, червонів і починав запевняти, що нема підлішого злочину, як убивство слабких і беззахиспих. Та ця брехня скоро втомила його, і після деякого міркування він вирішив, що в його становищі найкраще — це сховатися в хазяйчин льох. У льоху просидів він день, потім ніч і другий день, дуже змерз і, дочекавшись присмерку, потай, як злодій, пробрався до себе в кімнату. До світанку простояв він серед кімнати, не ворушачись і прислухаючись. Рано-вранці, до схід сонця до хазяйки прийшли пічники. Іван Дмитрович добре знав, що вони прийшли для того, щоб перекладати в кухні піч, але страх підказував йому, що це поліцейські, переодягнені пічниками. Він потихеньку вийшов з квартир]! і, охоплений жахом, без шапки і сюртука побіг вулицею. За ним, гавкаючи, бігли собаки, кричав десь позаду мужик, у вухах свистіло повітря, і Іванові Дмитровичу здавалося, що насильство всього світу згромадилося за його спиною й женеться за ним.
Його затримали, привели додому і послали хазяйку по лікаря. Лікар Андрій Юхимович, про якого мова далі, приписав холодні примочки на голову і лавровишневі краплі, сумно похитав головою і пішов, сказавши хазяйці, що вже більше він не прийде, бо не слід заважати людям божеволіти. А що дома не було з чого жити й лікуватися, то незабаром Івана Дмитровича вирядили до лікарні й поклали його там у палаті для венеричних хворих. Він не спав ночами, вередував і турбував хворих, і незабаром, з розпорядження Андрія Юхимовича, його перевели до палати № 6.
Через рік у місті вже зовсім забули про Івана Дмитровича, і книги його, які хазяйка скинула в сани під повіткою, порозтягали хлопчаки.
IV
Сусід Івана Дмитровича ліворуч, як я вже сказав, жид Мойсейко, а сусід праворуч — прегладкий, майже круглий мужик з тупим, зовсім безтямним обличчям. Це — нерухома, ненажерлива й неохайна тварина, що давно вже втратила здатність мислити й почувати. Від нього завжди йде гострий, задушливий сморід.
Микита, що прибирає після нього, б'є його страшенно, з усього розмаху, не шкодуючи своїх кулаків; і страшне тут не те, що його б'ють,— до цього можна звикнути,— а те, що ця отупіла тварина не відповідає на побої ні звуком, ні рухом, ні виразом очей, а тільки злегка похитується, як важка бочка.
П'ятий і останній пожилець палати .№6 — міщанин, що служив колись сортувальником на пошті, маленький, худорлявий блондин з добрим, але трохи лукавим обличчям. З розумних, спокійних очей, які дивляться ясно й весело, видно, що він собі на умі і має якусь дуже важливу й приємну таємницю. У нього є під подушкою й під матрацом щось таке, чого він нікому не показує, але не від страху, що можуть відібрати чи вкрасти, а з соромливості. Іноді він підходить до вікна і, обернувшись до товаришів спиною, надіває собі щось на груди й дивиться, нахиливши голову; якщо в цей час підійти до нього, він зніяковіє й зірве щось з грудей. Але таємницю його розгадати не важко.
— Поздоровте мене,— каже він часто Іванові Дмитровичу,— мене представлено до Станіслава другого ступеня із зіркою. Другий ступінь із зіркою дають тільки іноземцям, але для мене чомусь хочуть зробити виняток,— усміхається він, здивовано знизуючи плечима.— От уже, правду сказати, не сподівався!
— Я в цьому нічого не розумію,— похмуро заявляє Іван Дмитрович.
— Але знаєте, чого я рано чи пізно доб'юся? — каже далі колишній сортувальник, лукаво мружачи очі.— Я неодмінно одержу шведську "Полярну зірку". Орден такий, що варто поклопотатись. Білий хрест і чорна стрічка. Це дуже гарно.