Він з хвилину мовчки погладжував собі коліна і потім сказав:
— У мене й на думці не було ображатися на вас. Хвороба — не свій брат, я розумію. Ваш припадок налякав нас учора з лікарем, і ми довго потім говорили про вас. Дорогий мій, чому ви не хочете серйозно взятися до вашої хвороби? Хіба ж можна так? Вибачте за дружню одвертість,— зашепотів Михайло Авер'янович,— ви живете в найне-сприятливіших умовах: тіснота, бруд, догляду за вами нема, лікуватись нема за що... Дорогий мій друже, благаємо вас разом з лікарем від усього серця, послухайте нашої ради: лягайте в лікарню! Там і харч здоровий, і догляд, і лікування. Євгеній Федорович хоч і моветон, між нами кажучи, але знавець, на нього можна цілком покластися. Він дав мені слово, що візьметься за вас.
Андрій Юхимович був зворушений щирим співчуттям ї слізьми, що раптом заблищали на щоках у поштмейстера.
— Шановний, не вірте! — зашепотів він, прикладаючи руки до серця.—— Не вірте їм! Це обман! Хвороба моя тільки в тому, що за двадцять років я знайшов у всьому місті тільки одну розумну людину, але й та божевільна. Хвороби нема ніякої, а просто я потрапив у зачароване коло, з якого нема виходу. Мені однаково, я до всього готовий.
— Лягайте в лікарню, дорогий мій.
— Мені однаково, хоч у яму.
— Дайте, голубчику, слово, що ви будете слухатись у всьому Євгенія Федоровича.
— Будь ласка, даю слово. Але, повторюю, шановний, я потрапив у зачароване коло. Тепер усе, навіть щире співчуття моїх друзів, сходить до одного — до моєї загибелі. Я гину і маю мужність усвідомлювати це.
— Голубчику, ви видужаєте.
— Для чого це говорити! — сказав Андрій Юхимович роздратовано.— Рідко яка людина під кінець життя не зазнає того самого, що я тепер. Коли вам скажуть, що у вас що-небудь подібне до поганих нирок і збільшеного серця, і ви станете лікуватись, або скажуть, що ви божевільний чи злочинець, тобто, одним словом, коли люди раптом звернуть на вас увагу, то знайте, що ви потрапили в зачароване коло, з якого вже не вийдете. Будете намагатись вийти і ще більше заблудитесь. Здавайтесь, бо ніякі зусилля людські вже не врятують вас. Так мені здається.
Тим часом біля ґрат товпилася публіка. Андрій Юхимович, щоб не заважати, встав і почав прощатися. Михайло Авер'янович ще раз узяв з нього слово честі й провів до надвірних дверей.
Того ж дня, надвечір, до Андрія Юхимовича несподівано зайшов Хоботов у кожушку й високих чоботях і сказав таким тоном, начебто вчора нічого не трапилось:
— А я до вас у справі, колего. Прийшов запросити вас, чи не хочете зі мною на консиліум, га?
Думаючи, що Хоботов хоче розважити його прогулянкою або справді дати йому заробити, Андрій Юхимович одягся й вийшов з ним на вулицю. Він радий був нагоді загладити вчорашню провину і помиритись і в душі дякував Хоботову, який і слова не мовив про вчорашнє і, як видно, жалів його. Від такої некультурної людини важко було сподіватись такої делікатності.
— А де ваш хворий? — спитав Андрій Юхимович.
— У мене в лікарні. Мені вже давно хотілось показати вам... Прецікавий випадок.
Увійшли в лікарняний двір і, обійшовши головний корпус, попрямували до флігеля, де містилися божевільні. І все це чомусь мовчки. Коли увійшли до флігеля, Микита, як звичайно, схопився й виструнчився.
— Тут в одного сталося ускладнення в легенях,— сказав півголосом Хоботов, увійшовши з Андрієм Юхимовичем до палати.— Ви підождіть тут, а я зараз. Піду тільки по стетоскоп.
І вийшов.
XVII
Уже смеркалося. Іван Дмитрович лежав на своїй постелі, уткнувшись обличчям в подушку; паралітик сидів нерухомо, тихо плакав і ворушив губами. Товстий мужик і колишній сортувальник спали. Було тихо.
Андрій Юхимович сидів на ліжку Івана Дмитровича і чекав. Але минуло з півгодини, і замість Хоботова ввійшов до палати Микита, тримаючи в оберемку халат, чиюсь білизну і туфлі.
— Будь ласка, одягайтесь, ваше високоблагородіє,— сказав він тихо.— Ось ваша постілька, будь ласка, сюди,— додав він, показуючи на вільне, очевидно, недавно принесене ліжко.— Нічого, бог дасть, видужаєте.
Андрій Юхимович усе зрозумів. Він, ні слова не кажучи, перейшов до ліжка, яке показав Микита, і сів; побачивши, що Микита стоїть і чекає, він роздягся наголо, і йому стало соромно. Потім він надів лікарняний одяг; кальсони були дуже короткі, сорочка довга, а від халата тхнуло копченою рибою.
— Видужаєте, бог дасть,— повторив Микита.
Він забрав в оберемок одяг Андрія Юхимовича, вийшов і зачинив за собою двері.
"Однаково...— думав Андрій Юхимович, соромливо загортаючись у халат і почуваючи, що в своєму новому костюмі він схожий на арештанта.— Однаково... Однаково, що фрак, що мундир, що цей халат..."
Але як же годинник? А записна книжка, що в боковій кишені? А цигарки? Куди Микита заніс одяг? Тепер, мабуть, уже до самої смерті не доведеться надівати штанів, жилета і чобіт. Усе це якось дивно і навіть спочатку незрозуміло. Андрій Юхимович і тепер був певний, що між будинком міщанки Бєлової і палатою № 6 нема ніякої різниці, що все на цьому світі дурниця й суєта суєт, а тим часом у нього тремтіли руки, ноги холонули, і було моторошно від думки, що незабаром прокинеться Іван Дмитрович і побачить, що він у халаті. Він встав, пройшовся і знову сів.
От він просидів уже півгодини, годину, і йому набридло до нудьги; невже тут можна прожити день, тиждень і навіть роки, як ці люди? Ну, ось він сидів, пройшовся і знову сів; можна піти й подивитись у вікно, і знову пройтися з кутка в куток. А далі що? Так і сидіти весь час стовпом і думати? Ні, це навряд чи можливо.
Андрій Юхимович ліг, але зразу ж устав, витер рукавом з чола холодний піт і відчув, що все обличчя його запахло копченою рибою. Він знову пройшовся.
— Це якесь непорозуміння...— промовив він, розводячи руками здивовано.— Треба вияснити, тут непорозуміння...
У цей час прокинувся Іван Дмитрович. Він сів і підпер щоки кулаками. Сплюнув. Потім він ліниво глянув на лікаря і, як видно, в першу хвилину нічого не зрозумів; але скоро сонне обличчя його стало злим і насмішкуватим.
— Ага, і вас засадили сюди, голубчику! — промовив він хрипким спросоння голосом, зажмуривши одне око.— Дуже радий. То ви пили з людей кров, а тепер з вас питимуть. Чудово!