— Це якесь непорозуміння...— промовив Андрій Юхимович, лякаючись слів Івана Дмитровича; він знизав плечима й повторив: — Непорозуміння якесь...
Іван Дмитрович знову сплюнув і ліг.
— Прокляте життя! — пробурчав він.— І що гірко й прикро, це ж життя скінчиться не нагородою за страждання, не апофеозом, як в опері, а смертю; прийдуть служники й потягнуть мертвого за руки й ноги в підвал. Брр! Ну, нічого... Зате на тому світі буде наше свято... Я з того світу з'являтимуся сюди тінню й лякатиму цих гадів, Я їх посивіти примушу.
Вернувся Мойсейко і, побачивши лікаря, простягнув руку.
— Дай копієчку! — сказав він.
XVIII
Андрій Юхимович відійшов до вікна й подивився в поле. Уже сутеніло, і па обрії праворуч сходив холодний, багровий місяць. Недалеко від лікарняного паркана, за сто сажнів, не більше, стояв високий білий будинок, обгороджений кам'яним муром. Це була тюрма.
"Ось вона, дійсність!" — подумав Андрій Юхимович, і йому стало страшно.
Були страшні і місяць, і тюрма, і цвяхи на паркані, і далеке полум'я на костопальному заводі. Позаду почулося зітхання. Андрій Юхимович оглянувся й побачив людину з блискучими зірками й орденами на грудях, що усміхалась і лукаво підморгувала оком. І це здалося страшним.
Андрій Юхимович запевняв себе, що в місяці і в тюрмі нема нічого особливого, що і психічно здорові люди носять ордени і що все ЗГОДОІМ згниє й перетвориться на глину, але розпач раптом опанував його, він ухопився обома руками за грати й з усієї сили струснув їх. Міцні грати не подалися.
Потім, щоб не так було страшно, він пішов до постелі Івана Дмитровича і сів.
— Я занепав духом, дорогий мій,— пробурмотів віл, тремтячи і витираючи холодний піт.— Занепав духом.
— А ви пофілософствуйте,— сказав насмішкувато Іван Дмитрович.
— Боже мій, боже мій... Так, так... Ви якось зволйли казати, що в Росії нема філософії, але філософствують усі, навіть дрібнота. Але від філософствування дрібноти нікому нема шкоди,— мовив Андрій Юхимович таким тоном, начебто хотів заплакати й розжалобити.— Навіщо ж, дорогий мій, цей зловтішний сміх? І як же не філософствувати цій дрібноті, коли вона не задоволена? Розумній, освіченій, гордій, волелюбній людині, подобі божій, нема іншого виходу, як іти лікарем у брудне, дурне маленьке місто, і все життя банки, п'явки, гірчичники! Шарлатанство, вузькість, пошлість! О боже мій!
— Ви мелете дурниці. Якщо в лікарі гидко, ішли б у міністри.
— Нікуди, нікуди не можна. Слабкі ми, дорогий... Був я байдужий, бадьоро й розсудливо міркував, а досить було тільки, щоб життя грубо доторкнулось до мене, як я занепав духом... прострація... Слабкі ми, паскудні ми... І ви теж, дорогий мій. Ви розумний, благородний, з молоком матері всмоктали добрі пориви, але тільки вступили в життя, як утомились і захворіли... Слабкі, слабкі!
Щось іще невідчепне, крім страху і почуття кривди, гнітило Андрія Юхимовича весь час, як настав вечір. Нарешті він збагнув, що це йому хочеться пива і курити.
— Я вийду звідси, дорогий мій,— сказав він.— Скажу, щоб сюди світла дали... Не можу так... несила...
Андрій Юхимович пішов до дверей і відчинив їх, але зразу ж Микита схопився й загородив йому дорогу.
— Куди ви? Не можна, не можна! — сказав він.— Пора спати!
— Та я тільки на хвилинку, по двору пройтись! — сторопів Андрій Юхимович.
— Не можна, не можна, не велено! Самі знаєте. Микита зачинив двері й притулився до них спиною.
— Але, якщо я вийду звідси, що кому станеться від цього? — спитав Андрій Юхимович, знизуючи плечима.— Не розумію! Микито, я повцнен вийти! — сказав він тремтячим голосом.— Мені треба!
— Не заводьте непорядків, негарно! — сказав повчально Микита.
— Це чорт знає що таке! — скрикнув раптом Іван Дмитрович і схопився.— Яке він має право не пускати? Як вони сміють тримати нас тут? У законі, здається, ясно сказано, що ніхто не може бути позбавлений волі без суду! Це насильство! Сваволя!
— Звичайно, сваволя! — сказав Андрій Юхимович, підбадьорений криком Івана Дмитровича.— Мені треба, я повинен вийти! Він не має права! Відпусти, тобі кажуть!
— Чуєш, тупа тварино! — крикнув Іван Дмитрович і постукав кулаком у двері.— Відчини, а то двері виламаю! Шкуродер!
— Відчини! — крикнув Андрій Юхимович, тремтячи всім тілом.— Я вимагаю!
-—Поговори ще! — відповів за дверима Микита.—Поговори!
І— Принаймні піди поклич сюди Євгенія Федоровича! Скажи, що я прошу його зайти... на хвилину!
— Завтра вони самі прийдуть.
— Ніколи нас не випустять! — говорив тим часом Іван Дмитрович.— Згноять нас тут! О господи, невже і справді на тому світі нема пекла, і ці негідники будуть помилувані? Де ж справедливість? Відчини, негіднику, я задих-а* юсь! — крикнув він сиплим голосом і навалився на двері.-— Я розтовчу собі голову! Убивці!
Микита швидко відчинив двері, грубо, обома руками і коліном, відіпхнув Андрія Юхимовича, потім замахнувся й ударив його кулаком в обличчя. Андрієві Юхимовичу здалося, що величезна солона хвиля накрила його з головою й потягла до ліжка; справді, в роті було солоно: мабуть, з зубів пішла кров. Він, наче бажаючи випливти, замахав руками й ухопився за чиєсь ліжко і в цей час відчув, що Микита двічі вдарив його в спину.
Голосно скрикнув Іван Дмитрович. Мабуть, і його били.
Потім усе стихло. Рідке місячне сяйво йшло крізь грати, і на підлозі лежала тінь, схожа на сітку. Було страшно. Андрій Юхимович ліг і затамував подих; він з жахом чекав, що його вдарять ще раз. Наче хтось узяв серп, встромив у нього і кілька разів повернув у грудях і в кишках. Від болю він укусив подушку і зціпив зуби, і раптом у голові його, серед хаосу, ясно майнула страшна, нестерпна думка, що зовсім такий самий біль мусили терпіти роками, день у день, оці люди, що здавалися тепер, у місячному сяйві, чорними тінями. Як могло статися, що протягом більш ніж двадцяти років він не знав і не хотів знати цього? Він не знав, не мав поняття про біль, значить, він не винен; але совість, така ж незговірлива і груба, як Микита, примусила його похолонути від потилиці до п'ят. Він схопився, хотів крикнути з усієї сили і бігти швидше, щоб убити Микиту, потім Хоботова, доглядача і фельдшера, нотім себе, але з грудей не вийшло жодного звуку, і ноги не слухались; задихаючись, він рвонув на грудях халат і сорочку, подер і непритомний повалився на ліжко.