— Справа в тому, — сказав аптекар, — що для мужчини обходитись без жінки протиприродно! З історії відомі злочини, які…
— А бодай його!.. — вигукнув священик. — А як же ви хочете, щоб жонатий чоловік зберігав, приміром, таємницю сповіді?
Оме став нападати на сповідь. Бурнізьєн захищав її; він твердив, що сповідь веде до морального відродження, і розповів кілька історій про злодіїв, які після сповіді ставали враз чесними людьми. Бувало, що у військових, які наближалися до сповідальні, спадала раптом полуда з очей. От у Фрайбурзі був один священик.
…Співбесідник його вже куняв. Незабаром Бурнізьєнові стало душно в застояній атмосфері кімнати, і він розчинив вікно; це розбудило аптекаря.
— Чи не бажаєте зажити? — підніс абат йому табакерку. — Візьміть одну понюшку, це розганяє сон.
Десь далеко протягло заводив собака.
— Чуєте, як виє? — сказав аптекар.
— То, кажуть, на покійника, — відповів священик. — От бджоли, ті також: коли хтось помре, вони вилітають із вуликів.
Оме не став розбивати цих забобонів, бо вже знову задрімав.
Отець Бурнізьєн виявився витривалішим за нього і ще деякий час беззвучно ворушив губами; потім і в нього непомітно схилилась голова, він упустив додолу свого грубого чорного молитовника й захропів.
Так сиділи вони один проти одного, повипинавши животи, обидва надуті, нахмурені; нарешті після всіх тих суперечок піддались вони тій самій людській слабості; обидва були нерухомі, як і покійниця, над якою вони сиділи; вона теж, здавалось, заснула.
Увійшов Шарль — він не розбудив їх. Востаннє хотів надивитись на неї, попрощатися.
Ароматичні трави ще курились, і сизі хвилі диму зливалися біля вікон з нічною млою, що заповзала в кімнату. Де-не-де мерехтіли на небі зорі; ніч була тепла.
Воскові окапини спливали на простирала буйними сльозами. Шарль дивився на свічки, і в його стомлених очах миготіли відблиски жовтавого полум'я.
Муарові переливи леліли на білій, мов місячне світло, атласній сукні. Емма щезала під ними, і Шарлю ввижалося, ніби вона випромінюється сама з себе, розливається у всьому оточенні, ховається в ньому, — у тиші, в темряві, у подуві вітру, в вологих випарах землі.
Або раптом він бачив її в саду в Тості, на лавці під терновим живоплотом, чи на руанських вулицях, чи на порозі рідного дому, у дворі ферми Берто. Він чув веселий регіт парубків, що танцювали під яблунею. Кімната була сповнена ароматом її волосся, її сукня шаруділа у нього в руках, ніби сипала іскри. І то ж була все вона, вона!
Довго згадувались йому всі колишні радощі, її пози, її рухи, її голос. Безнадійні жалі сплескували в душі безперервно, безустанно, мов хвилі прибою.
Зненацька в ньому ворухнулась якась страшна цікавість: увесь здригаючись, він обережно підняв кінчиками пальців покривало. І зразу з грудей йому вихопився крик жаху, від якого прокинулись абат з аптекарем. Вони повели його вниз, до їдальні.
Скоро прийшла Фелісіте і сказала, що він просить пасмо Емминого волосся.
— Відріжте! — відповів Оме.
Але служниця не наважувалась; тоді він узяв ножиці й підійшов до покійниці сам. Руки в нього тремтіли, і він у кількох місцях проколов шкіру на скронях; кінець кінцем він переміг хвилювання і чикнув двічі чи тричі, де пришилося, так що в прекрасних кучерях Емми лишилися білі прослідки.
Потім аптекар і кюре знову повернулись до своїх занять, але час від часу обидва засинали і, прокинувшись, обопільно звинувачували один одного. Отець Бурнізьєн кропив кімнату свяченою водою, а Оме посипав підлогу хлором.
Фелісіте завбачливо залишила для них на комоді пляшку горілки, кружало сиру і чималу булку. Годині о четвертій аптекар не витримав і зітхнув:
– Їй-богу, я б не відмовився підживитись!
Священика не треба було довго вмовляти; він пішов, відправив обідню і незабаром повернувся; потім вони випили й закусили, злегка посміхаючись, самі не знаючи чому: їх опанували ті незрозумілі веселощі, які часто охоплюють нас після довгого сумування; а перехиливши останню чарочку, священик сказав аптекареві, поплескуючи його по плечу:
— А ми таки з вами колись порозуміємось!
Унизу, в передпокої, вони зустріли робітників. Шарлеві довелося мучитись дві години, слухаючи стукотіння молотка по дошках. Потім Емму поклали в дубову труну, а цю труну вставили в дві інші. Остання, свинцева, виявилась занадто просторою, і проміжки довелось запхати вовною з матраца. Нарешті, коли всі три труни були приладжені, поцвяховані й залютовані, — покійницю виставили біля входу. Двері розчинили навстіж, і почали сходитись йонвільці.
Приїхав дядько Руо. Загледівши чорну драпіровку біля вхідних дверей, він упав на площі непритомний.
X
Руо одержав аптекаревого листа лише через півтора дня після нещастя; шануючи батьківську чутливість, пан Оме склав листа таким чином, що неможливо було зрозуміти, що, власне, сталося.
Спочатку старий упав, ніби вражений громом. Потім він вирішив, що вона ще жива. А може, й померла… Тоді він нап'яв на себе блузу, схопив шапку, причепив до черевика острогу і поскакав чимдуж до Йонвіля; всю дорогу він важко дихав, терзаючись тривогою і страхом. Один раз йому навіть довелося злізти з коня. Він нічого не бачив навкруги, йому причувалися якісь голоси, він боявся, що збожеволіє.
Зайнялося на світ. Він побачив трьох чорних курок, що спали на дереві, і аж здригнувся від цієї зловісної прикмети. Тут він дав Пресвятій Діві зарік пожертвувати на церкву три ризи і пройти босоніж від кладовища Берто аж до Вассонвільської каплиці.
Він доїхав до Маромми і ще на скаку почав голосно гукати трактирних слуг, потім виважив двері плечем, схопив мішок вівса, вилив у ясла пляшку солодкого сидру, знову скочив на свою конячину й погнав її так, що в неї з-під копит аж іскри сипались.
Він заспокоював себе думкою, що Емму, напевне, врятують. Лікарі вже якось дадуть собі раду, на те вони й лікарі! Він пригадував усякі випадки чудесних зцілень, про які йому будь-коли доводилось чувати.
Потім Емма стала уявлятись йому мертвою. Ось лежить вона навзнак — тут, перед ним, на самому шляху. Він смикав за повід, і видиво зникало.
В Кенкампуа, щоб трохи додати собі духу, він випив аж три чашки кави.