Він, мабуть, не сподівався побачити там Скюдері й дуже збентежився. Забувши через це правила доброго тону, він спершу низько вклонився цій шановній дамі, а вже потім обернувся до маркізи. Вона відразу спитала, показуючи на коштовності, що мерехтіли на застеленому темно-зеленою скатертиною столі, чи це його робота. Кардільяк ковзнув по них поглядом, тоді перевів очі на маркізу, швиденько сховав браслети й намисто в скриньку, що стояла поряд, і квапливо відсунув її від себе. На його рум'яному обличчі майнула неприємна посмішка, і він відповів:
— Погано ви знаєте роботу Рене Кардільяка, шановна маркізо, бо якби знали краще, вам навіть на думку не спало б, що якийсь інший золотар на світі зумів би створити такі оздоби. Звичайно, це. моя робота.
— То скажіть,— повела далі маркіза,— для кого ви їх зробили?
— Для себе,— відповів Кардільяк.— Авжеж,— додав він, побачивши, що обидві жінки вражено дивляться на нього, маркіза недовірливо, а Скюдері боязко й очікувально.— Вас, шановна маркізо, це, може, й здивує, але я справді зробив їх для себе. Тільки з любові до свого мистецтва я вибирав найкращі камені й працював над ними так захоплено й старанно, як ніколи. Недавно ці коштовності якимось дивом зникли з моєї майстерні.
— Слава тобі господи! — вигукнула Скюдері, й очі в неї радісно заблищали. Вона швидко й моторно, наче молода дівчина, підбігла до золотаря, поклала руки йому на плечі й сказала: — Забирайте свої скарби, майстре. їх у вас украли якісь мерзотники. [24]
І вона докладно розповіла, як ті оздоби опинилися в неї. Кардільяк слухав її мовчки, опустивши очі, тільки час від часу невиразно мурмотів:
— Гм!.. Ага!.. Ох!.. Ти ба!..
Він то закладав руки за спину, то гладив себе по щоках і по бороді. Коли Скюдері скінчила, в Кардільяка була така міна, наче він змагався з якоюсь несподіваною думкою, хотів на щось зважитись і ніяк не міг. Він потирав лоба, тяжко зітхав, прикладав руки до очей, немов намагався стримати навальні сльози, нарешті схопив скриньку, яку йому простягла Скюдері, поволі опустився на одне коліно і промовив:
— Вам ці оздоби, шляхетна, шановна панно, призначила доля. Так, аж тепер я переконався, що, працюючи над ними, думав про вас. Навіть робив їх для вас. Не відмовтесь прийняти їх і носити. Ці коштовності — найкраще з того, що я зробив за свій довгий вік.
— Ну що ви, що ви, майстре,— заперечила Скюдері ласкавим, жартівливим тоном.— Хіба мені личить у моїх літах прикрашати себе діамантами? І чого це ви надумали давати мені такий дорогий подарунок? Годі вам, майстре! Якби я була така вродлива, як маркіза де Фонтанж, і така багата, то не випустила б із рук цих коштовностей. Та навіщо моїм зів'ялим, кістлявим зап'ясткам ці пишні браслети, навіщо моїй зморщеній шиї, яку я ховаю в хустку, це розкішне намисто?
Кардільяк підвівся і, простягаючи панні Скюдері. скриньку й дивлячись на неї шаленими очима, сказав:
— Згляньтесь на мене, панно, візьміть ці оздоби! Ви навіть не уявляєте собі, як я шаную ваші чесноти, ваші великі заслуги! Візьміть цей мізерний подарунок тільки як ознаку мого прагнення довести вам свої щирі почуття!
Панна Скюдері все ще вагалася. Тоді Ментенон узяла скриньку в Кардільяка і сказала:
— Що це ви, голубко, торочите про свої літа! Що нам із вами до тих літ і до їхнього тягаря! Таж ви поводитесь, наче молода, сором'язлива дівчина, якій дають солодкий овоч, а вона й рада б його взяти, та боїться простягти по нього руку. Не відмовляйтесь від подарунка, який вам зі своєї ласки підносить наш добрий майстер Рене і якого тисячі інших людей не отримали б, хоч би скільки давали йому грошей і хоч би скільки просили й благали його.
Ментенон присилувала Скюдері взяти скриньку, і Кардільяк знов опустився навколішки, почав, зітхаючи, цілувати сукню й руки шановної дами, застогнав, заплакав, захлипав, а тоді раптом підвівся і прожогом, наче божевільний, [25] перекидаючи стільці й столики зі склом і порцеляною, вибіг з кімнати.
— О господи, що з цим чоловіком сталося? — вигукнула перелякана Скюдері.
Але Ментенон, що сьогодні була у веселому, навіть грайливому настрої, зовсім їй не властивому, засміялася й сказала:
— Вре зрозуміло, голубко, майстер Рене смертельно закохався у вас і, як того вимагають давні звичаї і правила галантності, почав здобувати ваше серце дорогими подарунками.
Ментенон жартувала далі, вмовляла панну Скюдері не бути надто жорстокою із закоханим майстром, бо він уже й так у розпуці. Зрештою Скюдері підхопила маркізин тон, а що була з натури весела, то почала й собі докидати не одну смішну вигадку. Вона сказала, що коли вже аж до такого дійшло, то їй кінець кінцем доведеться скоритись і дати світові нечуваний приклад: у сімдесят три роки, дарма що в неї бездоганний аристократичний родовід, стати нареченою золотаря. Ментенон пообіцяла сама сплести їй вінець до шлюбу й заходилася навчати її обов'язків доброї господині, бо, мовляв, така молода, недосвідчена дівчина мало що про них знає.
Та коли нарешті Скюдері підвелася, щоб іти додому, і взяла в руки скриньку, її, незважаючи на всі ті веселі жарти, знов охопила тривога. Вона сказала:
— А все-таки я ніколи не надягну цих браслетів і цього намиста. Хоч би там що, а вони побували в руках тих проклятих песиголовців, які з зухвальством сатани, а може, й у спілці з ним грабують і вбивають людей. Мені здається, що до цих блискучих оздоб прилипла кров, і я боюся їх. Та й поведінка самого Кардільяка, признаюся вам, не дуже мені подобається, в ньому є щось зловісне й моторошне. Я не можу позбутися гнітючого почуття, що за всім цим ховається якась прикра, жахлива таємниця. Вертаюся подумки до тієї події, пригадую всі подробиці, але хоч ти вбий, не можу зрозуміти, в чому полягає ця таємниця, і взагалі не уявляю собі, щоб чесний майстер Рене, взірець доброї, побожної людини, міг бути причетний до чогось поганого й злочинного. Але знаю напевне, що я ніколи не зможу перебороти себе й надягти ці оздоби.
Ментенон зауважила, що робити з мухи вола теж не варто, та коли Скюдері попросила її щиро сказати, як би вона сама повелася в такому становищі, маркіза впевнено, твердо відповіла: [26]