Затиснувши ліхтаря між плечем і шиєю, я заходився знову обшукувати шухляди, особливу увагу звернувши на стіл, де лежав календар з червнем: серветки, досі нагострені олівці, ділові листи щодо іпотеки, адресовані якомусь Денису МакМейгону, порожня пачка "Мальборо-лайтс", майже повна пляшечка червоного лаку на нігті.
Я взяв ліхтаря, підніс до нього пляшечку і почав її роздивлятися. Лак був такий густий, що здавався чорним, а не червоним. Я цей колір уже бачив. На панелі свого мінівена тієї ночі. Я так захвилювався, що вже й не чув, як будинок рипить. Я, звісно, не був певен, що це та сама пляшечка, але колір таки був той.
І тоді я помітив синю плямку на пляшечці. То була фарба з пальців Марго. Тепер я знав достеменно: вона побувала тут по тому, як ми розлучилися удосвіта. Може, вона тут і живе. Але з'являється тільки поночі. Може, це вона заклеїла діру липкою стрічкою, щоб почуватися захищеною.
І я вирішив, що залишуся до ранку. Якщо Марго тут спала, я теж зможу. Отож я втупив у коротку розмову з самим собою.
Я: Але щурі…
Я: Так, але вони тільки по стриху бігають.
Я: Але ящірки…
Я: Ой, та облиш! У дитинстві ти їм хвости відривав. Ящірок ти не боїшся.
Я: Але щурі…
Я: Нічого вони тобі не заподіють. Вони бояться тебе більше, ніж ти їх.
Я: О'кей, а як же щурі?
Я: Заткайся.
Зрештою, щурі — це дурня, адже я перебував у тому самому місці, де з'являлася жива Марго. У стінах, які бачили її після нашої розлуки; думка про це зігрівала настільки, що мені для заспокоєння вистачало тільки її. Ну, тобто я, звісно ж, не почувався як немовля в обіймах матері, але й подих не забивало мені від кожного шереху. Я помітив, що потому як мені вдалося розслабитися, обшукувати приміщення стало легше. Я знав, що можу виявити тут щось іще, і був до цього готовий.
Я вийшов з контори, пірнувши крізь "тролячу нору" в кімнату з лабіринтом із полиць. Якусь часину я блукав ним. Діставшись протилежної стіни, я поліз крізь наступну "тролячу нору" в порожню кімнату. Сів на килим і притулився спиною до стіни, — зашурхотіла облуплена фарба. Сидів я там недовго — світляна пляма на підлозі, що цідилася з діри в даху, проповзла за цей час трохи більше як на дюйм.
Незабаром мені набридло там сидіти, і я поліз через останню "тролячу нору" в сувенірну крамницю. Понишпорив серед футболок. Дістав з-під вітрини коробку з туристичними брошурами і переглянув їх ще раз — я сподівався знайти записку від Марго, але її там не було.
Повернувся в кімнату, яку став називати бібліотекою. Погортав "Рідерз Дайджест", а потім знайшов стос "Нешинл Джіографік" шістдесятих років, але на коробці з ними було стільки пилу, що я не сумнівався: туди Марго не лазила.
Ознаки людської життєдіяльності я почав помічати, тільки повернувшись у порожню кімнату. На стіні, біля якої лежав килим, я виявив дев'ять дірочок від креслярських кнопок. Чотири з них утворювали квадрат, інші п'ять були всередині нього. Я подумав, що, може, Марго затрималася тут так надовго, аж вирішила повісити якісь плакати, хоч коли ми обшукували її кімнату, нічого наче не бракувало.
Трішки розгорнувши килим, я знайшов там порожню коробку від енергетичних батончиків. І уявив, що Марго тут замешкала: подумки бачив, як вона сидить на цьому килимі спиною до стіни і жує свої батончики. Вона сама, і їсти нема чого. Може, раз на день вона їздить до крамниці і купує там собі канапку і "Mountain Dew", але більшу частину дня проводить тут, на цьому килимі. Сумний вийшов той образ, не могло воно так бути: тут було дуже самотньо і геть не схоже на Марго. Але всі свідчення за останні десять днів приводили мене до несподіваного висновку: здається, Марго — бодай деколи — була геть не схожа на Марго.
Ще трішки розгорнувши килим, я знайшов синю в'язану ковдрочку, тонку майже як газета. Я вчепився в неї, притулив до обличчя і… Боже, ось воно! Її запах. Бузковий шампунь, мигдальне молочко для тіла, а з-під цих ароматів пробивається солодкий запах шкіри.
І я знову уявив, як щоночі Марго розгортає килим наполовину, щоб не торкатися стегном бетонної стіни, і лягає на бік. Заповзає під ковдру, решта килима служить їй подушкою, — і засинає. Але чому саме тут? Тут хіба краще, ніж удома? І якщо вже тут так добре, чому вона поїхала? Якихось речей я уявити не міг — і усвідомлював це, — бо насправді не знав Марго. Знав, як вона пахне, знав, як вона поводиться зі мною і як з іншими, знав, що вона любить "Mountain Dew" і пригоди, любить усе драматизувати, знав, що вона кумедна і розумна, і взагалі набагато яскравіша, ніж усі інші. Але я не знав, що привело її сюди, що змусило її тут затриматися, що змусило її поїхати звідси. Я не знав, чому вона, маючи таку силу-силенну платівок, ніколи не казала про свою любов до музики. Я не знав, що вона робила ночами, опустивши жалюзі й зачинивши двері, усамітнившись у своїй кімнаті, в яку нікого не пускала.
Може, цим і треба зайнятися в першу чергу. Зрозуміти, що Марго за одна, коли вона не поводиться як Марго.
Якусь часину я лежав, притискаючи до себе ковдру і витріщаючись на стелю. Крізь щілину в стелі я дивився на шматочок пообіднього неба, схожого на ясно-блакитне полотно. Це ж ідеальне місце для сну: і зірки видно, і дощ не намочить.
Я подзвонив батькам. До телефону підійшов тато, я сказав, що ми в машині — збираємося зустрітися з Радаром і Анжелою і що ночую я в Бена. Він звелів мені не пити, я пообіцяв, що не буду, він сказав, що пишається моїм рішенням все ж таки піти на бал, а я подумав, чи пишався б він, якби дізнався, що я роблю насправді.
Тут було нудно. Ну, тобто, коли перестаєш боятися щурів і таємничого рипіння будинку, розумієш, що робити тут геть нема чого. Ні інтернету тобі, ні ТБ, ні музики. Тут було нудно навіть мені, тож я зовсім перестав розуміти, чому Марго обрала собі таке місце, адже вона — так мені завжди здавалося — нудьги терпіти не могла. Може, їй закортіло стати волоцюгою? Та навряд: навіть у "Морський світ" полізла вона в дорогих джинсах.
Оскільки зовнішньому світу більше не було чого мені запропонувати, я повернувся до "Пісні про себе", єдиного дарунка від Марго, що не викликав сумнівів. Я сів під діркою в стелі, схрестивши ноги й обернувшись так, щоб світло падало на сторінки. І мені раптом чомусь пощастило таки подужати ту поему.