Це була і правда, і ні.
— На жаль, не зовсім байдуже, — зізнався я.
— Без Марго так недобре, — сказала Лейсі. Вона теж була п'яна, але такі п'яні мені приємні.
— Ага, — погодився я.
— Я хочу, щоб ти мене відвіз туди, — сказала вона. — У торгівельний центр. Бен мені розповів.
— Добре, поїдемо, як захочеш, — відказав я. І розповів, що сьогодні вночі знайшов там лак для нігтів і ковдру.
Лейсі якусь хвилю мовчала, дихаючи через рот. А потім прошепотіла:
— Вона померла…
— Я не знаю, Лейсі. Я те ж саме думав до сьогоднішньої ночі, але тепер не певен цього.
— Вона померла, а ми тут усі…
Я згадав підкреслені рядки з Вітмена: "Як не знає про це ніхто на світі, я задоволений, // І як знають про це усі та кожен, я задоволений". І відказав Лейсі:
— Може, вона так хотіла. Щоб життя тривало.
— На мою Марго це не схоже, — заперечила вона.
І я подумав про свою Марго, про Марго Лейсі, про Марго пані Шпігельман — всі ми дивилися на різні її відображення в кімнаті кривих дзеркал. Я збирався додати щось іще, аж зауважив, що рот у Лейсі розтулився, вона, прихилившись до холодних сірих кахлів на стіні, заснула.
Уже вдруге хтось заходив у вбиральню, коли я все-таки вирішив збудити Лейсі. Була майже п'ята ранку, і мені треба було відвезти Бена додому.
— Лейсі, прокидайся, — сказав я, торкаючись своїм черевиком її капця.
Вона похитала головою.
— Мені подобається, коли мене так називають, — сказала вона. — Ти в курсі, що зараз ти — мій найкращий друг?
— Я схвильований, — відказав я, хоча вона була п'яна, втомлена і казала неправду. — Слухай, ми зараз підемо нагору, і якщо хтось щось про тебе скаже, я захищатиму твою честь.
— Добре, — погодилася вона. Отож ми пішли нагору разом; людей на вечірці вже трохи поменшало, але біля барила ще вешталися бейсболісти разом із Джейсом. Решта вже позасинала — хто в спальниках, хто просто на підлозі; кілька хлопців тулилися на розсувному дивані. Анжела з Радаром лежали разом на кріслі для двох, у Радара звисали ноги. Вони спали.
Коли я вже збирався був спитати хлопців коло барильця, чи не бачили вони Бена, він сам влетів у вітальню. На голові у нього був блакитний дитячий чепчик, а в руках — меч з восьми пивних бляшанок, склеєних, я був подумав, скотчем.
— Я ТЕБЯ БАЧУ! — заревів він, показуючи на мене мечем. — БАЧУ КВЕНТИНА ДЖЕЙКОБСЕНА! Сюди! Навколішки! — горлав він.
— Що? Бене, заспокойся.
— НАВКОЛІШКИ!
Я покірно став навколішки, дивлячись на нього.
Він опустив імпровізованого меча й по черзі торкнувся обох моїх плечей.
— Владою пивного меча, скріпленого суперклеєм, висвячую тебе на мого обраного водія!
— Дякую, — сказав я. — Тільки не наблюй у мінівені.
— ТАК! — заволав він. А коли я спробував підвестися, він пхнув мене рукою-без-пивного-меча, знову постукав мечем по плечу і сказав:
— Владою пивного меча, скріпленого суперклеєм, я вимагаю, щоб на врученні атестатів ти під мантією прийшов голий.
— Що?
— ТАК! Ти, я і Радар! Йдемо голі, тільки мантії. На вручення! Буде нереально круто!
— Авжеж, — сказав я, — ото буде сексі.
— ТАК! — підтвердив Бен. — Присягнися, що ти з нами! Радара я вже змусив присягнутися. РАДАРЕ, ТИ Ж ПРИСЯГНУВСЯ?
Радар трохи обернув голову і розплющив очі.
— Еге ж, — буркнув він.
— Ну, то і я присягаюся, — сказав я.
— ТАК! — Бен тут обернувся до Лейсі: — Я тебе люблю.
— Я тебе теж, Бене.
— Ні, я тебе кохаю. Не по-братньому і не подружньому. Я кохаю тебе, як реально п'яний хлоп'яга кохає найкрутішу на світі дівчину.
Вона всміхнулася.
Я ступнув уперед і поклав руку йому на плече.
— Якщо ти хочеш потрапити додому до шостої, час вирушати, — нагадав я.
— О'кей, — погодився Бен. — Але я маю подякувати Бецці за таку розкішну вечірку.
Ми з Лейсі пішли за Беном сходами униз, він відчинив двері в кімнату Бекки і сказав:
— Вечірка була крутезна! Хоч сама ти — відстійна! У тебе навіть по жилах відстій замість крові тече! Але за пиво спасибі!
Бекка вже була в кімнаті сама, вона лежала на ліжку, витріщаючись стелю. На Бена вона й не глянула, тільки тихенько пробурмотіла:
— Забирайся до біса, вилупку. Хай тебе твоя супутниця лобковими вошами нагородить.
Без тіні іронії в голосі Бен відказав:
— Радий був поговорити! — і зачинив двері. По-моєму, він навіть не зрозумів, що його образили.
Потім ми знову піднялися нагору і попрямували до виходу.
— Бене, — сказав я, — меча треба тут залишити.
— Гаразд, — погодився він, тож я взявся за меча і сіпнув, але він не випустив його. Я вже був зібрався нагримати на нього, аж помітив, що Бен просто не може відчепитися від нього.
— Бене, — зареготалася Лейсі,— ти що, сам до меча приклеївся?
— Ні,— відказав він. — Суперприклеївся. Щоб його ніхто не вкрав!
— Залізна логіка, — незворушно відказала Лейсі.
Нам з Лейсі вдалося відірвати всі бляшанки, крім тієї, що була приклеєна до Бенової долоні. Хоч як я сіпав, млява рука тягнулася разом з бляшанкою, наче він був маріонеткою на пивній нитці.
— Час уже їхати, — нарешті нагадала Лейсі. І ми поїхали. Бена ми посадили на заднє сидіння і пристебнули ременем безпеки. Лейсі лишилася з ним: "Стежити, щоб він не наблював чи не забився до смерті тою бляшанкою".
Сам Бен був уже десь далеко, тож Лейсі говорила про нього не соромлячись. Поки я їхав по шосе, вона мовила:
— Знаєш, от щодо того, як він старається. Ну, по-моєму, якось аж занадто, але що в цьому такого поганого? Він хороший, хіба ні?
— Напевно, — сказав я. Голова Бена хилиталася з боку на бік, ніби й не була прикріплена до хребта. Мені він особливо хорошим не видався, але кого це цікавить.
Спершу я висадив Лейсі на тому боці Джеферсон-парку. Коли вона схилилася і поцілувала Бена в губи, він оживився достатньо, щоб знову пробурмотіти "так".
Потім вона пішла додому і, проходячи повз мене, сказала "дякую". Я просто кивнув.
Тоді я поїхав далі. Була вже не ніч, але ще й не ранок. Ззаду тихенько хропів Бен. Я зупинився перед його будинком, відчинив двері, відстебнув ремінь, який утримував його.
— Бене, ходімо.
Він засопів, похитав головою, аж нарешті прокинувся. Тут йому захотілося протерти очі, але, на його подив, на руці виявилася порожня пивна бляшанка. Він спробував стиснути руку в кулак і трохи погнув бляшанку, але зняти її все одно не вдалося. З хвилину він на неї витріщався, а потім кивнув і констатував: