Марго киває.
— Мені подобаються ниточки. Завжди подобалися. Я так відчуваю. Але, напевно, через це я сприймаю біль як щось фатальніше, ніж воно є насправді. Люди не такі крихкі, якими я їх сприймаю з цими ниточками. Але й трава мені теж подобається. Трава зв'язала мене з тобою, допомогла побачити в тобі особистість. Але ми все-таки не пагони однієї рослини, я не можу бути тобою. Як і ти — мною. Можна уявити іншу людину — але не до кінця, розумієш?
— Може, це як от ти казала раніше: що ми всі тріснули. Що народжується людина водонепроникним судном. А потім починає коїтися казна-що: люди нас кидають, не люблять, не розуміють, а ми не розуміємо їх, і ми втрачаємо, підводимо, ображаємо одне одного. І наше судно дає тріщини. І коли з'являється перша тріщина, кінець стає неминучим. Коли в Оспрі почне просягати дощ, ніхто вже його не полагодить. Але поміж тією миттю, як з'являється тріщина, і тією, як судно потоне, є час. І тільки в цей час у нас є шанс побачити одне одного, тому що поглянути за межі себе вдається лише через ці тріщини, зазирнути вглиб іншого — теж. Коли ми опинилися віч-на-віч? Тільки тоді, коли ти помітила мої тріщини, а я — твої. А доти ми бачили тільки вигадані óбрази одне одного — як я ото дивився на твоє вікно, затулене жалюзі, але не міг зазирнути всередину. А коли з'являється тріщина, всередину потрапляє світло. І світло виливається назовні.
Марго притуляє палець до вуст, наче зосередилася, або наче затуляє їх від мене, або наче намагається на дотик відчувати слова, які скаже.
— А ти неабищо! — нарешті мовить вона. Пильно дивиться на мене, поміж нами вже немає бар'єрів. Якщо я її поцілую, я нічого не досягну. Але мені вже нічого й не потрібно досягати.
— Я маю дещо зробити, — кажу я, і Марго ледве помітно киває, наче знає, про що мова, і я її цілую.
За хвилю вона каже, уриваючи наш поцілунок:
— Можеш приїхати в Нью-Йорк. Буде круто. Як цілуватися.
— Цілуватися — це неабищо! — кажу я.
— Значить, відмовляєшся? — каже вона.
— Марго, — кажу я, — у мене там усе моє життя, і я — не ти, я… — але договорити мені не вдається, бо вона мене цілує, і тоді я остаточно розумію, що тут наші з нею шляхи розходяться. Марго підводиться і йде до свого наплічника. Дістає нотатник, повертається до могили і кладе його на дно.
— Я сумуватиму за тобою, — шепоче вона — не знаю кому, мені чи нотатникові. І я, сам не знаючи кому, кажу:
— Я теж.
— З Богом, Роберте Джойнер, — кидаю я в могилу жменю землі.
— З Богом, юний і героїчний Квентине Джейкобсен, — продовжує Марго, теж кидаючи в яму жменю землі.
— З Богом, — кидаю я ще одну жменю, — безстрашна орландійко Марго Рот Шпігельман.
— З Богом, — теж кидає вона жменю, — чарівна собачко Мирно Мустела.
Ми засипаємо нотатник землею, притоптуємо. Там незабаром знову виросте трава. І стане нашим чарівним нестриженим волоссям могил.
Дорогою назад в універмаг Аґлое ми сплітаємо шорсткі від землі долоні. Я допомагаю Марго перенести речі — оберемок одягу, туалетне причандалля, офісне крісло — до авта. Така це важлива мить, що, здавалося б, від розмови має стати легше, аж ні — стає тільки важче.
Ми стоїмо на стоянці біля одноповерхового мотелю — прощання вже неминуче.
— Я куплю мобільник і дзвонитиму тобі,— каже Марго. — І на мейл писатиму. І лишатиму загадкові коменти до статті про "паперові міста".
Я всміхаюся.
— Напишу тобі, коли додому повернуся, — обіцяю я. — І чекатиму на відповідь.
— Слово даю. І ще побачимося. Я не прощаюся з тобою назавжди.
— Може, наприкінці літа зустрінемося якось перед навчанням…
— Ага, — погоджується Марго. — Непогана ідея.
Усміхнувшись, я киваю. Вона відвертається, а я думаю, чи всерйоз вона все це мені допіру сказала, і раптом бачу, що у неї тремтять плечі. Вона плаче.
— Ну, побачимося. А поки що писатиму, — кажу я.
— Так, — відповідає Марго, не обертаючись, хрипким голосом. — І я теж.
Ця розмова дозволяє нам хоч якось тримати себе в руках, щоб не зірватися. Малюючи в уяві майбутнє, ми можемо зробити його реальним або не зробити, але уявляти майбутнє все ж таки необхідно. Світло і виливається, і вливається.
Тут, на стоянці, я раптом усвідомлюю, що ще ніколи в житті не був так далеко від домівки і що я закоханий у Марго, але не можу поїхати з нею. Сподіваюся, це завдання для героя, бо я в житті ще не робив нічого важчого.
Я думаю про те, що зараз Марго сяде в своє авто, але вона все не сідає. Нарешті обертається до мене, і я бачу її мокрі очі. Простір поміж нами зникає. Ми востаннє граємо на обірваних струнах одне одного.
Я відчуваю долоні Марго в себе на спині. Ми цілуємося в темряві, але очі у мене розплющені, у Марго теж. Вона стоїть так близько, що я її бачу, тому що навіть зараз, поночі, на околиці паперового міста Аґлое з неї крізь шпарини цідиться невидиме світло. Поцілувавшись, ми притуляємося чолами і довго дивимося одне на одного. Так, я дуже добре бачу її у цій надтріснутій темряві.
Від автора
Вперше я довідався про паперові міста під час подорожі, в коледжі на першому курсі. Ми з приятелем наткнулися на одне таке поселення, коли їздили туди-назад безлюдним відтинком траси в Південній Дакоті, шукаючи позначене на мапі містечко, — наскільки пригадую, називалося воно Голен. Зрештою ми просто постукали в якийсь будинок. Нам відчинила доброзичлива жінка і сказала, що їй це питання ставлять уже не вперше. Вона пояснила, що містечко, яке ми шукаємо, існує лише на мапі.
Історія Аґлое, описана в цій книжці, здебільшого правдива. Спочатку "паперове містечко" з'явилося на мапі — щоб можна було виявляти порушення авторського права. Покупці мап "Ессо" раз у раз намагалися його відшукати, аж хтось побудував там універмаг, і Аґлое стало реальним. Відтоді як Отто Ґ. Ліндберг і Ернст Алперс вигадали Аґлое, в картографії багато чого змінилося. Однак і досі картографи користуються "паперовими містами" як пастками, як показала моя дивна мандрівка в Південну Дакоту.
Універмагу в Аґлое вже немає. Та мені здається, якби місто знову з'явилося на мапах, хтось би його відбудував.
Примітки
1
Збірка статей та есеїв, присвячених ратифікації конституції США. — Тут і далі прим. пер.