5
А Федько якраз теж добра дитина. Гарне личко з симпатичними оченятками, з білим лляним волоссям, одного віку з Файтлом і готовий за Файтла у вогонь і в воду. А Файтл теж любить його. Цілу зиму лежать діти кожен у свого батька на печі, тягнуться до вікна і сумують один за одним. Рідко-рідко коли вони мають щастя побачитись.
Аж ось скінчилася зима, довга люта зима. Ось скинула чорна земля з себе біле холодне вбрання. І засяяло сонце. І подув вітерець. І травичка з'явилась. А там, під горою, дзюрчить річка. І теля роздимає ніздрі та щось шукає. І півень примружив око та стоїть замислений. І все навколо ожило, все співає, все радіє; адже тепер переддень пасхи!
Тоді вже не можна вдержати в хаті ні Файтла, ані Федька. Обидва вискакують надвір, на божий світ, що воднораз розкрився перед ними обома. І вони вдвох беруться за руки та пускаються бігцем туди, до гори, що воднораз всміхається до них обох: "Діти, сюди..." Вони стрибають напроти сонця, що вітає їх обох воднораз і кличе обох до себе: "Діти, сюди!" А коли вони стомлюються від біганини, то сідають обидва на божу землю, яка не знає ні євреїв, ні неєвреїв: "Діти, до мене, до мене!"
6
Обидва вони мають що розповісти,— таку довгу зиму не бачились. Файтл вихваляється перед своїм товаришем Федьком, що вже знає мало не всю азбуку. А Федько вихваляється, що має батіг. Вихваляється Файтл, що у них сьогодні ввечері пасха. У них уже є маца на всі вісім днів пасхи і вино на обряд чотирьох чаш.
— Пам'ятаєш, Федьку, торік я тобі виніс маци?
— Маца? — перепитує Федько, і на його симпатичному личку розпливається широка посмішка.
Очевидно, він пригадав смак торішньої єврейської маци...
— Хочеш, Федьку, покуштувати маци?
Ще б пак — чи Федько хоче. Чого тут запитувати?
— Ну, то ходім туди,— каже до нього Файтл і показує на гору, що зеленіє перед ними і моргає до них: "Сюди, діти, сюди!.."
І вони вдвох здираються на гору, зупиняються на мить, зачаровано дивляться крізь пальці на мінливе рідке проміння любого сонця і кидаються вдвох на ще вогкувату землю, яка вже пахне зеленню, а Файтл витягає з-під сорочки свіжу, білу, округлу мацу, продірявлену уздовж і впоперек з обох боків маленькими дірочками. Федько облизується вже заздалегідь, ще перш ніж Файтл розламав мацу точно надвоє і поділився нею із своїм товаришем.
— Що скажеш, Федьку, про мацу?
Що може Федько сказати, коли в нього рот повний маци, яка тріщить під зубами і тане на язику, неначе сніг? Ще одна мить — і кінчилась насолода.
— Немає більш маци? — заглядає Федько великими синіми.очима Файтлові під сорочку і облизується, як кіт на сметану.
— Ти б іще їв? — запитує його простацьки Файтл, дожовуючи останній шматок маци, і шельмувато дивиться хитрими чорними оченятками.
Чи їв би Федько ще!
— То почекай трохи,— каже до нього Файтл,— наступного року буде ще...
Обидва сміються від цього дотепу і, не кажучи один одному ні слова, неначебто умовились заздалегідь, кидаються обидва на землю і скочуються, наче два клубочки, швидко-швидко з гори вниз,
По той бік гори вони стають на рівні ноги і оглядають дзюркотливу річку, що тікає кудись ліворуч убік. Вони подаються праворуч, далі, далі, широким вільним лугом, який ще не скрізь зелений, але подає надії, що дуже скоро позеленіє, який ще не пахне травою, але подає надії, що дуже скоро пахнутиме травою. А вони йдуть, ідуть уже без слів, замислені, зачаровані, м'якою запашною землею, при світлі сміхотливого сонця, не йдуть, а пливуть. І не пливуть, а летять. Вони летять разом з пташками, що ширяють перед їхніми очима, пірнають і линуть у легкому повітрі цього любого світу.
Тихше. Вони вже коло вітряка. Це старостин вітряк. Колись це був вітряк Нахмена Вербівського. Тепер він належить старості. Панас — його ім'я. Хитра людина, з сережкою, і має самова-р у хаті. Староста — багатій, куркуль. Крім вітряка, він ще має крамницю. Таки оту, що належала колись Нахмену Вербівському. Хитрощами він виторгував усе у Нахмена, забрав у нього крамницю й вітряк... Завжди в цю пору вітряк працює. А тепер ні. Тепер тут тихо. Немає вітру. Дивна пасха, пасха без вітрів. Через те не крутиться вітряк.
Для наших друзів, Файтла і Федька, це якраз непогано. Коли вітряк не працює, можна його краще оглянути. У вітряку є що оглянути. Сам вітряк не такий цікавий, як колода, що лежить біля нього, з колесом на кінці, щоб повертати вітряк туди, звідки вітер дме. І ось на цю колоду посідали товариші, і тільки тут у них почалася розмова, одна з тих розмов, що не має ні початку, ні кінця.
Файтл розповідає дивниці з міста. Тато взяв його якось з собою до міста. Він був з татом на базарі, бачив крамниці. Не одна крамниця, як у них, у Вербівці, а багато крамниць. А потім присмерком, розповідає Файтл, вони піщли до синагоги. Батько справляв поминки по своєму татові. По моєму дідові, значиться. Ти розумієш, Федьку, чи ні?
Можливо, що Федько розуміє, але він не слухає, бо він раптом встряє з оповіданням, що клеїться до розмови, як горох до капусти. Федько оповідає Файтлові, як він торік побачив пташине гніздо на високому дереві. Хотів вилізти і пе зміг. Хотів дістати дрючком і не зміг. Тоді він почав кидати камінці і так довго кидав, аж поки збив двох маленьких скривавлених пташат.
— Убив? — питає Файтл перелякано і скривлюється.
— Молоденькі,— виправдується Федько.
— Але ж убив?
— Без пір'ячка, жовті дзьобики, великі черевця!
— Але ж убив, убив?..
Було вже нерано, коли наші юні друзі, Файтл і Федь-ко, побачили по сонцю на небі, що вже час іти додому, файтл зовсім забув, що сьогодні ввечері пасха. Тепер він згадав, що мати повинна ще помити йому голівку і надягти нові штанці. Він заспішив додому, Федько за ним, і вони вдвох подалися так само жваво і так само весело додому. І щоб один не прийшов раніше, а другий пізніше, вони, як справжні товариші, взялися за руки і помчали, наче стріла з лука, до села. А коли прийшли до села, то перед їхніми очима розгорнулась така картина.
Хата Нахмена Вербівського оточена людьми. Писар Курочка і староста Опапас, старшина, соцький і урядник — всі тут. Всі розмовляють, усі галасують. А Нахмен з Нах-менихою стоять посередині, доводять щось і розмахують руками. Нахмен згорбився, витирає піт обома руками. Осторонь стоять старші Нахменові діти, чорні, як хмара... Рантом змінюється вся картина. Хтось показав на обох юних друзів, і весь натовп разом з писарем, разом із старшиною, старостою, соцьким, урядником наче скам'яніли. Тільки один Нахмен дивиться на натовп, вирівнює широкі, могутні плечі: "Ну?" — і починає сміятись. А Нахмениха сплескує руками і починає чомусь плакати... Староста із старшиною, з соцьким, з урядником виступають наперед і одразу до них: