Оленчук довго сидів, схилившись на гирлигу, і в темряві ночі корчувата постать його нерухомо темніла під навислим зоряним небозводом.
Не знав я тоді, що бачу Оленчука востаннє.
Наступного дня я був уже в Каховці, на славній дніпровській новобудові.
Все небо — у стрілах кранів, весь берег — у двиготі машин та механізмів, Відтиснувши могутню течію річки вбік, відгородившись від неї сталевим бар'єром, людина стала на відвойованому, споконвіку неторканому дніпровському дні, розгорнула тут свої великі роботи. День і ніч гудуть навкруги котлована мотори насосних станцій, день і ніч земснаряди женуть по трубах розмиту гідромоніторами землю...
Вище по Дніпру корчували плавні, розчищали дно майбутнього Каховського моря. Прийшли тисячі карпатських лісорубів у чорних гірських капелюхах та киптариках, і пронизливо завищали скрізь електропилки, одне за одним падали правічні урочища Темне, Вовчиха, Кушугум... Могутні осокори, козацькі родові дуби, старезні корчуваті верби, що їх тут називали вер-боматками, плавневі непроходимі шелюги — все стояло в якійсь заціпенілості, ждало свого кінця. А коли якась величезна, в три обхвати вербоматка не піддавалася лісорубам, тоді з будови приходили потужні трактори і, зачепивши вербу сталевими тросами, з корінням, з тоннами грунту вивертали її з землі. Надвечір над усіма плавнями, як над величезним бойовищем, стелився дим: палили хмиз, палили корчомаччя, дощенту спалювали все, готуючи дно майбутнього моря. Назавжди відходили в минуле розкішні Дніпровські плавні — Великий Луг запорозьких козаків,— і не одному тут щеміла душа болісним щемом прощання...
День за днем на березі Дніпра, на горючих його пісках зводився новий молодий електроград, а на плавневих винищених лісах будувалося (може, аж надто розгонисто) море, необдамбоване, розілляте по плодючих землях величезним дзеркалом води; звідси згодом візьме початок магістральний канал, що поведе дніпровську воду в степи, через Перекоп до самої Керчі.
Була рання весна, коли я знову поїхав у степи з наміром ще раз побачитись з Оленчуком. Сумна звістка зустріла мене: строганівські діти-пастушата розповіли, що нема, нема вже діда Оленчука! Пішов під Новий рік на Перекоп до свого друга, латиша-комісара, повертався вночі додому через Сиваш, а ніч була заметільна, буранна, застудився, зліг і... вже нема.
Степ саме квітував — була пора цвітіння диких тюльпанів.
Нестримно сяяло сонце у весняному небі, сяяв далекий обеліск над степовим роздоллям, а вся вона, панорамна відкрита земля, весь цей ковилево-піоновий степ, як його називають учені, горів-палахкотів у яскравім розливі першого весняного цвітіння. Дивився я на цей буйно квітучий степ і чув як живого Оленчука, чув оте його передостаннє, сповнене мужньої віри й задуми:
— Оживе...
1953—1957