— Як справи, Едгаре?
Це прийшов Скотті Кемпбелл.
— Добре, Скотті! — відповів Едгар і встав. — У тебе є кульки?
— Вдома у мене тисячі дві набереться, а з собою немає.
Ніхто з хлопчиків не мав і тисячі кульок, а тим більше Скотті — він погано грав і був сином бідняка. Але Едгар був не такий дурний, щоб одверто викрити брехню Скотті, оскільки цей хлопчина давно шукав нагоди побитися, а в бійці його нелегко здолати.
Півроку тому Скотті перепадало більше за інших, бо він був із сім'ї іммігрантів і розмовляв на шотландському діалекті, якого ніхто з учнів не розумів. Із Скотті знущалися всі, не виключаючи й Едгара; все, що стосувалося Скотті, здавалося смішним: його чудна мати, яка носила чепець і приїжджала до міста підводою; рудий батько, завжди занурений у свою біблію; мулке болото біля річки, на якому іммігрантська спілка дала їм ділянку на ферму. Але найкумедніший був кінь Бітсер, здоровенний битюг з кошлатими ногами, Скотті, який жив за п'ять миль, щодня приїжджав на ньому до школи, і коли верхи на величезному возовику з'являлася його дебела постать з англо-саксонською фізіономією, все місто боки рвало од сміху; так тривало доти, доки одного разу Скотті зіскочив із свого коня, з диким і незрозумілим криком горянина, і тут-таки на вулиці поклав на обидві лопатки Джека Мерфі, який обізвав його твариною. Взявши гору один раз, він скоро зумів прокласти собі шлях у середовище хлопчиків старших і дужчих за нього, і водночас потішав своє честолюбство нестримними хвастощами, в яких звучав виклик кожному, хто наважився б не повірити йому або суперечити.
Едгар ставився до Скотті з повагою, але без симпатії і без особливого страху перед ним; проте завжди, зустрічаючись із Скотті, він почував, що колись усе закінчиться бійкою. Скотті весь час шукав причини для сварки, а Едгар намагався уникнути її, та все ж вона була неминучою.
Правда, сам на сам з Едгаром Скотті здавався не таким уже й нестерпним. Він хвалився, як завжди, але водитися з ним було можна.
— Що скажеш про нову вчительку? — звернувся Скотті до Едгара. — Бачив її? Вона з міста і, видно, зла.
— Ні, не бачив, — відповів Едгар. — Зате я сьогодні підкладу їй у стіл велику ящірку, знаєш, із тих, що з коміром на шиї.
— Брешеш, — сказав Скотті. — Пороху не вистачить! Ти вже піймав ящірку?
— Поки що ні, — відповів Едгар. — Ось зараз спущуся вниз і піймаю; хочеш, ходімо разом.
— Ходімо, — погодився Скотті, і вони спустилися з пагорка, щоб серед високої трави і каміння зловити плащеносну ящірку — доісторичного плазуна з колючою шкірою і потворною головою.
Едгар краще за Скотті знав, де водяться ці тварюки, але Скотті був не з таких, щоб слухатись чиїхось порад, і шукав самостійно, здебільшого не там, де треба. Спочатку Едгарові пошуки були не цілком серйозні, як не цілком серйозними були його хвастощі. Просто йому спало на думку підкласти ящірку в стіл новій учительці, але тепер, коли треба було діяти, він не почував особливого бажання. На біду, кожен із хлопчиків, що приходив у школу, зразу ж дізнавався про задуману витівку, і незабаром до Едгара приєдналося ще двадцять ловців. Загальне збудження заохотило Едгара, і він узявся за діло по-справжньому.
Розхваставшись, Едгар боявся, щоб його не випередили. Він був визнаним знавцем ящірок і всякої лісової звірини і по праву хотів лишатися першим.
— Б'юсь об заклад, що ти не насмілишся, — сказав Том Еппльярд.
— Не суди по собі, — відповів Едгар. — Якщо ми піймаємо дві, я обох покладу їй у стіл.
Едгар знав, що за таку витівку директор жорстоко покарає, і все ж підганяв своїх товаришів: "Подивіться-но там... он під тим каменем... шукайте біля стовпа... підійміть цей старий бідон... біля тієї канави..."
Наближалася дев'ята година, і здавалось, що ящірки їм уже не піймати; сонце світило ще не досить яскраво, щоб ці тварюки повилазили грітися в його променях. У відчаї Едгар похитав один з дерев'яних стовпів огорожі, сподіваючись сполохати звірятко, що, може, причаїлося там; і раптом у траві справді майнуло щось сіре, смугасте. З криком: "Ось вона!" Едгар кинувся доганяти.
Ящірці нікуди було сховатись. Хлопчики одрізали їй усі шляхи, і Едгар, на очах у захоплених товаришів, нагнувся і схопив її. Це була страшна потвора близько фута, всіяна колючками. Обороняючись, вона розпустила свій комір, щоб нагнати страх на ворогів. Усі хлопчики знали, що укус її овальних зубів не смертельний, але отруйний і болить після нього нестерпно, тож його треба остерігатись.
Едгар схопив ящірку ззаду коміра і замахнувся нею, щоб налякати інших. Потім він почав гладити біле черевце від хвоста до голови, щоб приспати ящірку. Пролунав дзвоник, і Едгар, усе ще погладжуючи ящірку, рушив до школи, оточений товаришами.
— Обережно! — шепнув один з них. — Щоб Джміль не побачив. — Таке прізвисько мав директор школи містер Смелл.
Вони розсипались в усі боки, і кожен клас вишикувався окремо, щоб іти на заняття. Едгар прошмигнув уперед, підняв кришку учительського стола, що стояв біля дошки, ще декілька разів провів рукою по черевцю ящірки і обережно поклав її в шухляду для крейди; комір ящірки був розпущений, а сонні очі люто втупились у простір. Коли учні зайшли в клас, Едгар уже сидів на своєму місці.
Містер Смелл з'явився разом з новою вчителькою, щоб познайомити її з класом, і в Едгара промайнула страшна думка: а що коли Джміль сам підніме кришку! Цього він не передбачив. Містер Смелл стояв біля стола і, звертаючись до класу, барабанив пальцями по кришці.
— Учні шостого класу, — почав він з погано прихованим роздратуванням людини, змушеної розмовляти з сільськими голодранцями і баптистами з лісової глушини. — Це міс Хармсворт, вона вчитиме вас до кінця року.
На якусь мить Едгар одірвав погляд від стола й подивився на міс Хармсворт. Це була рухлива молода жінка з чорним, як смола, волоссям і рум'яним обличчям, типова жителька великого міста, гарна й елегантна у своїй сірій вовняній сукні. Вона зніяковіла від поглядів двох десятків дванадцятирічних розбишак. Вони безцеремонне розглядали її, намагаючись визначити, сувора вона чи ні; із першого погляду кожен з них зрозумів те, що Петчі Уайт шепнув Едгарові: