За секунду він уже з невинним виглядом сидів на своєму місці.
В цей час у дверях з'явився містер Смелл.
Усі нормальні прояви життя так чи інакше супроводжуються шумом, і в тиші завжди є щось неприродне. Саме такою була і тиша, що раптом обірвала переполох у класі.
— Встаньте! — коротко й суворо наказав містер Смелл. Він навіть не дивився на міс Хармсворт, яка ще не зовсім опам'яталася. — Ну! В чім річ? Що тут сталося? Що за галас? Відповідайте.
Ох, ця тиша!
— Я попереджав вас! — сердито закричав містер Смелл. — Чому у вас тут безладдя? Якщо ви будете мовчати, кожен одержить шість ударів ременем. Увесь клас. Ну?
— Це все ящірка... — нерішуче сказала Мері Такері, улюблениця вчителів, висока, здорова дівчинка, яка завжди дуже боялася покарань.
— Ящірка? Хто її сюди приніс?
Мовчання.
— Мері Такері, — сказав містер Смелл. — Хто приніс ящірку?
— Не знаю, сер...
— Нехай той, хто зробив це, встане, інакше я вас на цілий тиждень залишу без спортивних ігор.
Едгар зрозумів, що справи його кепські. Неписаний закон вимагав, щоб він зізнався; але хлопчик не міг змусити себе зробити це під пронизливим поглядом містера Смелла.
— Усі, хто живе в лісі, встаньте: Уайт, Аллан, Кемпбел, Дігбі. Хто з вас приніс ящірку?
Мовчання.
— Ти, Кемпбел?
— Ні, сер, — зухвало, з викликом відповів Скотті.
— Уайт?
— Не я, сер.
— Аллан?
Едгар нічого не відповів.
— А! Виходить, ти! Іди за мною у кабінет. Всі інші сідайте і запам'ятайте моє попередження. Наступного разу я покараю весь клас.
З його суворого тону всі зрозуміли, що він неодмінно здійснить свою погрозу. Він обернувся і вийшов. Едгар пішов слідом за ним.
Босі п'яти хлопчика лунко вистукували по дощаній підлозі коридора, але йому здавалося, що серце його стукає ще голосніше. Він засунув тремтячі руки в кишені, старався подолати страх, але з цього нічого не виходило; він не почував злості, але свідомість провини раптом зникла. Йому здавалося, що він не зробив нічого поганого, а його хочуть покарати. На лихо, почуття ображеної невинності навряд чи могло втішити його, так само як і філософська думка, що все скоро закінчиться і буде не дуже боляче. Сама розправа — ніщо в порівнянні з чеканням її; і, не спускаючи очей з акуратної складки на штанах містера Смелла, хлопчик відчував, що в роті у нього пересохло, а тіло наче налилося свинцем. Містер Смелл був жорстокою і несправедливою людиною, так, у всякому разі, здавалося Едгарові. Коли б не страх, він міг би втекти від містера Смелла, з самого тільки почуття протесту. Але страх був такий сильний, що йому й на думку не спадало тікати.
Він зупинився перед столом містера Смелла, сам простягнув руку і тільки поморщився, коли товстий шкіряний ремінь шмагнув його нижче ліктя.
— Ще! — сказав містер Смелл, коли Едгар опустив руку.
Він ударив Едгара по правій руці шість разів.
— Тепер другу!
Містер Смелл тримав ремінь міцно й упевнено і, коли Едгар простягнув ліву руку, ударив з усієї сили, спонукуваний не гнівом, а справедливістю, не жорстокістю, а почуттям обов'язку; не дивлячись на хлопчика, він знов підняв ремінь, це втілення сумної необхідності, і знов шмагав, думаючи лише про користь, яку дасть дитині цей суворий урок.
Завжди він обмежувався десятьма ударами, але цього разу якась внутрішня сила примусила його додати ще два. Після цього він глянув на хлопчика і побачив дві прозорі сльози на його брудних щоках. Бруд — ось що засмутило його; зрештою, зараз він ладен був простити Едгарові бруд і нічого не сказав; Едгар обернувся і вийшов з кабінету. Зачиняючи двері, він чув, як містер Смелл зітхнув.
Едгар схлипнув, проковтнув слину, сплюнув і ввійшов у клас, зустрінутий благоговійним мовчанням тих, кому пощастило уникнути кари. Він зупинився біля дверей, чекаючи дозволу сісти; міс Хармсворт здавалося, сама готова була заплакати. Проте ніхто з дітей не помітив її хвилинного жалю до хлопчика, а Едгар, певна річ, бачив у ній тільки причину біди,
— Сідай, Едгаре, — сказала міс Хармсворт, ї хлопчик пішов на місце. — Я... — почала вона і тут-таки осіклась. — Я не люблю, коли дітей б'ють...
— Це не боляче, міс, — запевнив Скотті Кемпбел. Скотті перепадало частіше від інших, але що більше його били, то легше він до цього ставився.
— Коли всі ви будете поводитись добре, вас не каратимуть, — у відчаї промовила міс Хармсворт, але їй не пощастило передати свою глибоку огиду до насильства, і власні слова видались їй тільки повторенням нудної учительської моралі. — А тепер підемо далі.
Урок ішов звичайним порядком, і Петчі Уайт, розгортаючи підручник Едгара, пошепки запитав: "Було боляче?", а Едгар покрутив головою і відповів: "Ні!"; після чого товариші, наче умовившись, дали йому спокій, і він просидів до кінця, втупившись у книгу, в той час як думки його літали далеко. Він гостро переживав свою самотність, відчуваючи, хоч і несвідомо, що скривджений долею, котра дала йому батька, з якого сміється все місто, і занедбану хату біля річки, де ніхто не подбає, щоб нагодувати його, коли він повернеться із школи. Едгар уперше заглянув у власну душу, йому було жаль себе, і він зрадів, коли пролунав дзвінок і урок міс Хармсворт закінчився.
— Так от... — зробила вона спробу ще раз заговорити з класом. — Сподіваюсь, більше це не повториться.
Її слова заглушили шум і галас юних шукачів пригод. Гомінливий потік плескався біля самих її ніг; вона поспішила вийти і з полегкістю зачинила за собою двері.
Едгар досидів до кінця уроків і з зухвалим виглядом пройшов через усе місто, немовби свідомо напрошуючись на нові насмішки городян. Але більшість не звернула на нього уваги, не знаходячи нічого цікавого в тому, що вулицею йде хлопчик, навіть якщо в нього сорочка висмикнулась із штанів. Едгар був розчарований; від цієї байдужості учорашні глузування здавалися ще образливішими, а кара, якої він зазнав у школі, хоч як дивно, ще несправедливішою.
Незважаючи на це, він забув про все, тільки-но опинився біля річки, і весь вечір присвятив шуканню перших цієї весни сітей Піта Поттера, але Піт був спритним браконьєром, і, щоб розгадати всі його хитрощі, Едгарові довелося б шукати до самої осені. Зазнавши поразки й тут, він пішов додому.