Чемодан лежав на підвіконні біля телефону Коричневого. Мати подавала, а батько носив на стіл: кільця ковбаси, малай-чики бринзи, бідончик меду, баночку гірчиці, що росла у нас на городі, поставив і розв'язав торбинку вив'ялених на сонці абрикос, торбинку бабакових зернят, головку капусти, кендюх сальтисону, домашню високу хлібину...
— Стьопо, Зіно, що ви робите? — замахала руками Нюра. — Куди його — досить, досить!
— Та що тут такого, що тут такого є, тут такого нічого й нема, — носив зосереджений батько, а сам думав: може, вони цього, нашого і не їдять, вони ж усе-таки люди городські, он у них самовар який і чай заварюють чаєм, а не вишневими гілочками...
— Уже все, уже все, — відказувала від чемодана мати. — Іди, Стьопо, та візьми ще оце.
Батько підняв з чемодана плескату бочечку, чи то бочечку, чи то дубову якусь наче каністру з дубовим, у марлі чопом, обтер полою пальта, поставив на стіл і сказав:
— З сьогорішніх наших вишень. Яка вона вийшла — не знаю... — він приклався до бочечки вухом, послухав і сказав мамі: — Вона ще грає, Зіно...
— Нехай грає, — відповіла мати. — На те вона й наливка, щоб грати.
Поки батько наливав у склянки наливку, мати підійшла до Микитовича й запитала:
— А що, це кіно у вас тут і ночує?
— Тут, — сказав Микитович. — Куди ж його нам возить? Завтра чи то вже сьогодні зранку ми його закрутимо знову, і так до півночі щодня. Ми його другий місяць крутимо.
— Звідти ото, згори, де маленькі віконця?
— Звідти. Вмикаємо проектор, і — пішло! Лиш треба стежити, щоб не порвалася плівка, щоб ракорди на кожній частині були, щоб... А ви що, може, схотіли іще подивитися?
— Хочу... — самими губами відповіла мати. —Якщо можна...
— А чому ж не можна? Як це не можна? Ходімте...
В порожньому сумному залі пахло мишами і вихололими кріслами.
— Де ви хочете сісти?
— Де? Може, приставного стільця принести? Микитович посміхнувся і сказав:
— Сідайте отам, у двадцятому ряді посередині, звідти краще видно... Вам як: дати звук на повний чи тихо?
— Щоб не кричало, — сказала мати і пішла в двадцятий ряд, сіла посередині, обкутала плечі сірою хусткою і стала чекати.
Білий, як біла глина, екран стояв перед її очима від краю й до краю, тихий, притихлий та напружений увесь, мов сторчма поставлене поле під снігом, яке ніколи й нікому не проїхати і не пройти...
— Де ви? — почувся позаду, десь аж з-під стелі далекий голос Микитовича. — Я вас не бачу! Починати?
— Починайте, — зворухнула губами мати і тісніше вкуталась хусткою...
Коли мати зайшла в кабінет, то почула і побачила: столи були зсунені до вікна, Нюра грала на гармошці, жінки танцювали, а з ними танцював батько. Лише батько танцював по-своєму: з чорними настовбурченими бровами, з чорними войовничими очима, руки в боки, він стояв під стіною, бив чоботом об підлогу і вигукував — гоп! гоп! гоп! Це його "гоп" збивало жінок з танцю, бо Нюра грала вальс, і він тік ніжно і плавно, як лісосмуга за вагонним вікном...
Мати посміхнулася, підійшла до батька і сказала:
— Що ти гопкаєш, подивись, як люди оно танцюють!
— Гоп, гоп, гоп! — вже склавши на потилиці руки, продовжував батько.
До відходу поїзда Москва — Мурманськ лишалася рівно година.