Тільки в полудень, коли вся прислуга клопоталася обідом, можна було, на думку Катаріни, без особливого ризику пробратися до отвору в стіні. Чекаючи цієї години, дівчина звернула увагу на якусь метушню в замку, де, відколи ув'язнили герцога Ротсейського, панувала могильна тиша. Грати на брамі підіймались і опускались, рипіння коловороту змінював тупіт копит, коли виїздили й поверталися озброєні вершники на підпалених і змилених конях. Дівчина помітила також, що слуги, котрих вона час від часу бачила зі свого вікна, тепер усі при зброї. Все це провіщало близький порятунок, і серце в Катаріни радісно забилося; крім того, через метушню садок за замком зробився як ніколи безлюдний. Та ось настала обідня пора. Пославшись просто на свою забаганку, якій ключник, видно, був схильний потурати, дівчина попросила принести їй обід до кімнатки — і то саме таку їжу, яку було б найлегше подавати нещасному бранцеві. Катаріна пошепки його покликала. Відповіді не було. Тоді вона заговорила гучніше. І знов мовчання.
— Заснув,— промовила вона тихо й здригнулась, а потім підхопилася і скрикнула, коли голос позад неї відказав:
— Атож, заснув... Але навіки!
Катаріна обернулась: поруч стояв сер Джон Раморні — при повній зброї, але з піднятим заборолом, і обличчя його промовам
ляло, що він ладен скоріше померти, ніж битися. Голос його звучав стримано — так міг би говорити скоріше байдужий споглядач захопливих подій, ніж безпосередній їхній заводій і учасник.,
—/Я кажу тобі правду, Катаріно,— вів далі рицар.— Він помер... Ти зробила для нього все, що могла... Більш ти нічого не можеш зробити.
— Я не вірю... Не можу повірити! — вигукнула Катаріна.— О небо, зглянься наді мною! Невже немає справедливості, що ти допустило такий злочин?!
— Справедливість є, Катаріно. Небо тільки допустило, щоб розпусник став жертвою власного гріха. Іди за мною — я скажу тобі щось таке, що стосується тебе особисто. Кажу, іди за мною (Катаріна все ще вагалася), коли не хочеш, аби я віддав тебе на ласку собаки Бонтрона й аптекаря Хенбена Двайнінга.
— Гаразд, я піду за вами,— сказала Катаріна.— Гіршого, ніж щойно пообіцяли, ви вже не зможете мені зробити.
Раморні повів її до вежі, і вони східець по східцю почали підійматися нагору.
Нарешті відвага зрадила Катаріну.
— Далі я не піду,— сказала вона.— Куди ви мене ведете?.. Якщо на смерть, то я можу померти й тут.
— Ні, тільки на мур вежі, дурненька,— відповів Раморні. Рицар відсунув засув і широко розчинив двері. Вони вийшли
на склепистий дах замку, де люди налагоджували мангонелн, тобто балісти (воєнні машини для метання стріл та каміння), готували арбалети, складали.на купу каміння. Та цих захисників не налічувалося й двох десятків, і Катаріні здалося, ніби в їхніх очах вона бачить сумнів і нерішучість.
— Катаріно,— мовив Раморні,— я не можу покинути цей пост, оборона вимагає моєї присутності. Але я можу поговорити з тобою й тут.
— Говоріть,— відповіла Катаріна,— я готова вас вислухати.
— Ти проникла, Катаріно, в криваву таємницю. Чи не забракне в тебе твердості її зберегти?
— Я не розумію вас, сер Джон,— сказала дівчина.
— Тоді слухай! Я вбив... жорстоко замордував, якщо хочеш... колишнього мого господаря, герцога Ротсейського. Іскру життя, яку ти підтримувала в ньому завдяки своїй доброті, не важко було погасити. У свої останні хвилини він кликав батька... Тобі млосно? Тримайся, я сказав іще не все. Тепер ти знаєш про злочин, але не знаєш, що його породило. Поглянь: ця рукавиця порожня. Догоджаючи йому, я втратив праву руку, а коли став непридатний до служби, меневигнали, мов старого пса. Над моїм лихом насміялися й порадили мені поміняти на монастир палаци ft зали, що без них я не можу жити, як без повітря! Зрозумій це. Пожалій мене й допоможи мені!
— Як я вам допоможу, сер Джон? — спитала тремтячим голосом дівчина.— Я не можу ні повернути вашої втрати, ні загладити вашої провини.
— Ти можеуі, Катаріно, мовчати про те, що бачила й чула в тих кущах. Я прошу тебе забути про це лиш на короткий час, бо знаю, що тобі повірять, коли ти скажеш: "Це було" або "Цього не було". А словам твоєї приятельки, отої фіглярки, та ще й чужоземки, ніхто не надасть ваги. Якщо ти вдовольниш моє прохання, я тобі повірю, буду спокійний за свою безпеку й відчиню браму перед тими, хто зараз сюди під'їздить. А якщо ти не пообіцяєш мовчати, я захищатиму цей замок, поки поляжуть усі до одного, а тебе скину сторчма з цього муру. Ти тільки поглянь униз — туди не зразу зважишся стрибнути! Тобі аж дух забило, поки ти вийшла сюди сімома прогонами сходів, але вниз ти спустишся так швидко, що не встигнеш і перевести подих!.. Я жду твого слова, красуне. І пам'ятай: ти скажеш його тому, хто не хоче завдати тобі кривди, але в своїй рішучості непохитний!
Катаріна стояла, охоплена жахом, і не мала сили відповісти людині, доведеній, здавалося, до відчаю. Та її врятував од необхідності відповідати Двайнінг, що саме надійшов. Аптекар заговорив, як завжди, запобігливо і з незмінним своїм ґелґотанням, стримуваним зневажливим усміхом, що виказував у його позе-дінці фальш.
— Ваша честь, не гоже, звісно, перебивати рицаря, коли він розмовляє з такою чарівною дівчиною. Але я мушу поставити одне дрібне запитання.
— Став, мучителю! — гримнув Раморні.— Погана звістка, навіть якщо вона загрожує тобі самому, для тебе просто втіха, аби тільки вона несла біду й іншим.
ч— Ге-ге! Гм... Я тільки хотів спитати, чи маєте ви намір, благородний рицарю, відважно захищатися однією рукою... о, даруйте, я тільки хотів сказати "одними руками"? Я питаю не просто так — з мене ж бо невелика користь у бою, хіба що ви вмовите обложників напитися моїх ліків, ге-ге! Щодо Бонтрона, то він такий п'янющий, як лишень можна сп'яніти від елю з горілкою. А в цілій залозі тільки ви, я та він і згодні чинити опір.
— Як?! А решта не хочуть битися, собаки? — крикнув Раморні.
— Я зроду не бачив, щоб людям так мало кортіло битися,— відповів Двайнінг.— Зроду. Та ось ідуть сюди двійко таких. Venit extrema dies Ге-ге-ге!
Настав останній день (лат.).
Підійшов Евіот зі своїм приятелем Банклом. Вигляд обидва мали похмурий, рішучий,— це були люди, що'зважилися нарешті повстати проти сили, якій вони так довго корилися.