Тепер видно було, що в загоні клану Хаттанів зосталося дванадцять чоловік, але двоє чи троє з них могли стояти, тільки спершись на мечі. У загоні Кугілів лишилося п'ятеро, зокрема й Торквіл та його наймолодший син, обидва легко поранені. Тільки Ехін не мав іще жодної рани — його воїни пильно відводили кожен удар, призначений вождеві. Обидва загони вже вичерпали навіть свою лють і тепер билися в якійсь тупій нестямі. Вони переступали, похитуючись, мов уві сні, через тіла забитих і дивилися на товаришів, навіки втрачених, ніби для того, щоб їхній вигляд знов розпалив у них ненависть до вцілілих ворогів.
Невдовзі натовп за ареною побачив, як ті, що трималися на ногах, знов почали сходитися докупи, лаштуючись поновити смертельну битву на самому березі річки — там, де було ще не так слизько від крові й не так тісно від мертвих тіл.
— Заради бога... задля тої ласки, яку ми щодня в ньог/о вимолюємо,— промовив добросердий король герцогові Олбані,— накажи все це припинити! Нащо цим покаліченим, напівживим створінням доводити свою різню до кінця?.. Тепер вони, я не маю сумніву, підуть на поступки й укладуть мир на поміркованих умовах!
— Заспокойтеся, владарю мій,— промовив королів брат.— Для Низовини ці люди — однаково що чума. Обидва вожді й досі живі, і якщо вони підуть сьогодні з бойовища цілі, вся різня буде марна. Згадайте, ви обіцяли своїй раді не припиняти бою.
— Ти підбиваєш мене на великий злочин, Олбані. Як король я повинен заступатися за своїх підданих, а як християнин — дбати про своїх братів у вірі.
— Ви помиляєтесь, величносте,— заперечив герцог.— То не вірнопіддані ваші, а непокірні бунтарі. Це може засвідчити й мілорд Крофорд. А ще гірші з них християни, бо вони наполовину язичники, і мої слова може підтвердити пріор домініканців.
Король глибоко зітхнув.
— Ти завжди прагнеш домогтися свого. Ти надто розумний, я тебе не перебалакаю. Я можу тільки відвернутися й заплющити очі, щоб не бачити й не чути цього кривавого побоїща. Воно мені огидне. Та я добре знаю: доля покарає мене вже за те, що я був евідком цієї різанини.
— Сурми, сигнал! — гукнув Олбані.— Якщо ті ледацюги постоять іще трохи, їхні рани почнуть загоюватись!
Тим часом Торквіл, обнявши юного вождя, намагався його підбадьорити :
— Ще всього кілька хвилин! Не піддавайся чарам, синку! Не занепадай духом — ти вийдеш із битви без жодної рани, без жодного рубця і навіть подряпинки! Вище голову!
— Як же мені не занепадати духом,— відказав Ехін,— коли мої відважні брати один по одному вмерли біля моїх ніг?.. Умерли всі заради того, хто не гідний і крихти їхньої любові!
— А для чого ж вони народилися, як не для того, аби вмерти за свого вождя?! — спокійно промовив Торквіл.— Навіщо шкодувати, коли стріла, попавши в ціїяь, не повернулася на тятиву? Вище голову!.. Бачиш, ми з Тормотом тільки легко поранені, а Дикі Коти насилу ноги волочать, ніби їх попридушували собаки!.. Потримайся ще трохи — і ти виграєш цей бій, хоч, можливо, живим тільки ти сам і зостанешся... Музико, грай збір!
Заграли волинки обох кланів, і воїни,— правда, вже не так завзято, проте не менш люто,— знову вступили в бій. Приєдналися до них і ті, хто не мав права виходити на арену; однак байдуже стояти збоку ці люди більш не могли. То були два старі горя-нини, що несли браттахи своїх кланів. Вони помалу підступали з двох протилежних країв арени до її середини й нарешті опинилися біля самої гущі бою. Спостерігаючи тепер бійців зблизька, обидва запалали бажанням відомстити за своїх побратимів або вмерти разом із ними. Старі вояки люто кинулись один на одного зі списами, що до них були прикріплені браттахи, завдали один одному по кілька міцних ударів, а тоді, не випускаючи з рук браттахів, схопилися врукопаш і борюкалися доти, доки попадали обидва в Тей. (Після битви їх виловили з річки; обидва позахлинались, але все ще міцно тримали один одного в руках.) Войовнича лють, відчайдушне шаленство охопили й музик. Досі обидва волинщики всіляко підтримували бойовий дух своїх братів, але тепер вони побачили, що битва ось-ось закінчиться — не буце кому битись. Тоді вони покидали волинки й на відчай душі наскочили один на одного з кинджалами в руках; і, оскільки кожен дужче прагнув здолати супротивника, ніж захистити себе, волинщик клану Кугілів сконав від удару майже відразу, а во-линщик клану Хаттанів упав смертельно поранений. Однак він усе ж таки зібрався на силі, знову схопив волинку, і над бойовищем разом з останніми подихами музики востаннє пролунала й завмерла бойова пісня клану. Цей інструмент, чи принаймні та його частина, що давала верхній голос, зберігається й досі в родині одного вождя-горянина, і її вельми шанує все плем'я, називаючи Federan Dhu, тобто Чорний Верхній Голос.
Тим часом бій завершувався. Ось уже юного Тормота, що його Торквіл, як і решту своїх синів, приніс у жертву задля порятунку вождя, смертельно поранив нещадний меч Генрі Сміта. Ще двоє братів, які залишилися в лавах Кугілів, також загинули, і старий лісовик зі своїм названим сином та поранений Тормот змушені були відступити перед сімома чи вісьмома бійцями клану Хаттанів на берег Тею. їхні супротивники, всі до одного поранені, з останніх сил потяглися за ними, Торквіл ледве встиг дістатися до того місця, де вирішив зупинитись, як юний Тормот упав мертвий. Його смерть вирвала в батька перший і єдиний стогін за весь цей тяжкий день.
— Тормоте, сину! — промовив він.— Найменшенький мій, найдорожчий!.. Та якщо я врятую Гектора, я врятую все... Ехіне, любий, я зробив для тебе все, що може зробити людина. Тепер залишилось останнє: дай мені скинути з тебе цю зачаровану кольчугу, і надягни замість неї Тормотову,— вона легенька й буде якраз по тобі, А поки ти її надягатимеш, я кинуся на отих калік і зроблю з ними все, що зможу. Думаю, з ними не важко буде впоратись — вони ж бо й так волочать ноги, мов присталі воли. А якщо мені й не пощастить тебе врятувати, я покажу тобі, серце моє, як повинні вмирати чоловіки!
Торквіл розстебнув пряжки кольчуги на юному вождеві, сповнений простодушної віри в те, що так розвіє його страх і зруйнує злі чари.