^ Я це добре пригадую, мій брате-королю, і, їй-богу, я б ніколи не подумав, що Раморні ще має вплив на принца після того, як довів його своїми порадами до такого небезпечного становища. Але ж мій небіж, послухавшись вашої величності, сам визнав, що коли залишити Раморні при дворі, то стайничий і далі матиме на нього згубний-вплив. Я тоді й сам пошкодував, що порадив пеню замість вигнання, а тепер маємо нове лихо, і воно загрожує великою небезпекою для вашої величності, а також для спадкоємця вашої корони і цілого королівства.
— Що ти таке кажеш, Робіне?! — вигукнув легкодухий король.— Могилою наших батьків, душею Брюса, безсмертям наших предків заклинаю тебе, любий мій брате, пожалій мене! Скажи, яке ще лихо, загрожує моєму синові чи моєму королівству?
Король нахилився ближче до брата, і губи його тремтіли від страху, а на очі набігли сльози. Але герцог Олбані зволікав, наче обмірковуючи відповідь.
— Небезпека, величносте, ось у чому,— нарешті промовцв він.— Ви вірите, що принц не причетний до цього другого нападу на громадян Перта — до вбивства шапкаря, навколо смерті якого городяни зняли такий галас, немов табун чайок над своєю товаришкою, коли хлопчак поцілить стрілою одну з них.
— їхнє життя,— мовив король,— дороге їм самим і їхнім друзям, Робіне.
— Це правда, владарю мій. І нас ці негідники примушують дорожити їхнім життям, якщо ми не хочемо дорого платити за їхню смерть... Однак, величносте, як я вже сказав, ви вважаєте, ніби принц не причетний до цього вбивства. Я не намагатимусь похитнути вашу впевненість у цьому делікатному ділі, а навпаки, спробую й сам перейнятися нею. Для мене ваша думка — закон. Роберт Олбані ніколи не думатиме інакше, ніж думає Роберт Шотландський!
— Спасибі тобі! Спасибі! — вигукнув король, хапаючи брата за руку.— На тебе, я бачу, можна покластися, ти любиш мого сина і справедливий до необачного бідолахи Ротсея, що надто часто накликає на себе осуд і навряд чи заслуговує тих теплих почуттів, які ти до нього відчуваєш.
Олбані простував до своєї мети так неухильно й твердо, що без вагання відповів на братній потиск королівської руки навіть тієї хвилини, коли підтинав під самий корінь надію старого, ніжного й поблажливого батька.
— Але не так усе просто! — провадив герцог, зітхнувши.— Той упертюх, рицар з Кінфонса, і його галаслива юрба городян дивляться на це діло не так, як ми. У них стало нахабства заявити, ніби над чоловіком, якого знайшли вбитим, перед тим уночі глумилися Ротсей зі своїми приятелями,— вони, мовляв, ходили напідпитку і в масках по вулицях, зачіпали чоловіків і жінок, примушували їх танцювати або випивати величезні чаші вина й витворяли всілякі інші неподобства, про які не варто згадувати. І городяни твердять, мовби вся компанія вирушила потім до сера Джона Раморні й добилася, щоб її впустили в дім — завершити там свою г>лянку. А це, мовляв, дає городянам неабияку підставу гадати, що звільнення сера Джона зі служби в принца — всього лиш хитрий крок, який має на меті ввести людей в оману. А тому, кажуть вони, якщо тієї ночі сер Джон Раморні чи хтось із йою людей вчинив убивство, то є всі підстави вважати герцога Ротсейського принаймні причетним до цього діла, коли він узагалі не призвідець.
— Який жах, Олбані! — промовив король.— Вони роблять мого хлопчика вбивцею? Твердять, нібито мій Давид отак з доброго дива здатний забруднити свої руки шотландською кров'ю? Ні, ні, на такий очевидний наклеп вони не зважаться, він надто нечуваний і жахливий!
— Даруйте, владарю мій,— відповів герцог Олбані,— але городяни кажуть, ніби до сутички на Керф'ю-стріт і всього, що було потім, причетний скоріше принц, ніж його стайничий, бо ніхто не думає і ніколи б не повірив, ніби ту дотепну витівку влаштовано на догоду рицареві Раморні.
— Ти зведеш мене з розуму, Робіне! — вигукнув король.
— Гаразд, я мовчу,— відповів брат.— Я тільки виконав ваш королівський наказ і розповів про те, що кажуть у місті.
— Я знаю, особисто ти не маєш на думці нічого поганого,— промовив король.— Та замість того, щоб мучити свого владаря, розповідаючи, які лиха неминуче його чекають, хіба не краще було б з твого боку, Робіне, підказати мені, як їх уникнути?
— Це правда, владарю мій. Але єдиний шлях до порятунку нерівний і тяжкий, і перше ніж я назву його, треба, щоб ваша величність спершу усвідомили собі необхідність на нього ступити. Хірург повинен спершу переконати хворого, що скалічену руку чи ногу вилікувати не можна, а вже потім він зважиться запропонувати її відтяти, коли іншої ради справді немає.
Ці слова викликали в короля таку тривогу і обурення, яких брат і не сподівався.
— Не можна вилікувати, мілорде Олбані? І Немає іншої ради, як відтяти?! Тебе важко зрозуміти, мілорде... Якщо ти маєш на думці нашого сина Ротсея, то мусиш мені добре все пояснити, а то доведеться тобі гірко шкодувати за свої слова!
— Ви тлумачите їх надто буквально, державний мій владарю,— промовив Олбані.— Вживаючи таких неподобних висловів, я мав на оці не принца. Бог мені свідок, як син мого коханого брата Ротсей дорожчий мені від власного сина. Я хотів лише сказати, що його слід забрати якомога далі від безумств і марнот мирського життя. За словами святих людей, це саме вони і є, наче ті покалічені руки чи ноги, і їх треба відтяти, відділити від нас, бо вони не дають нам іти шляхом добра.
— Розумію... Ти хочеш усунути цього Раморні, що, як відомо, підмовляє мого Ротсея на легковажні вчинки, від двору,— з полегкістю сказав монарх.— Потім ці прикрі скандали забудуться, і наші піддані звикнуть дивитися на принца іншими очима — з більшою довірою.
— Непогана пропозиція, владарю мій, але я пішов би трохи... я пішов би далі. Гадаю, принца й самого слід на короткий час віддалити від двору.
— Як, Олбані?! Розлучитися з моїм дитям, моїм первістком, світлом моїх очей, і... Це правда, Давид юнак свавільний, упертий... Але ж він такий любий моєму серцю син!.. О, Робіне, я не можу, не ХОЧуІ
— Ні, я тільки запропонував, величносте. Я розумію, якої рани такий крок може завдати батьківському серцю... Хіба сам я — не батько? — І Олбані, наче в безнадійній скрусі, схилив голову.