У той момент, коли лікар говорив це з розпачем і навіть люттю, він раптом побачив на півночі, як здіймаються хмарами пилу піски пустелі, яких крутило протилежними повітряними течіями. Очевидно, там лютував смерч. І в ньому, розкиданий, перекинутий, засипаний пісками, гинув караван. Глухо і жалібно стогнали і валялися на землі верблюди. З задушливого туману чувся рев тварин і крики людей. Подекуди серед хаосу ряснів яскравий одяг. І над усією цією картиною руйнування ревів і завивав жахливий вихор ...
Незабаром на очах мандрівників на абсолютно гладкий до цього піщаній рівнині виріс і коливався пагорб — величезна могила загиблого каравану. Доктор і Кеннеді, бліді, дивилися на страшне видовище. Вони нічого не могли вдіяти зі своєю кулею, яка закружляла між протилежними повітряними струмами. Розширення газу не справляло на кулю ні найменшої дії. Захоплена вихорами, вона крутилася з карколомною швидкістю. Кошик кидало в різні боки.
Інструменти, що висіли під тентом, з силою вдарялися одне об одного, трубки змійовика згиналися, готові кожну секунду лопнути, а ящики від води з гуркотом перекочувалися з місця на місце. Фергюсон і Кеннеді на відстані двох футів не чули один одного. Судорожно вчепившись в мотузки снастей, вони намагалися протистояти сказу урагану.
Кеннеді, з розпатланим волоссям, мовчки дивився в одну точку. До доктора серед небезпек повернулося звичайна його мужність, і на його обличчі не можна було прочитати хвилювання навіть тоді, коли "Вікторія" раптом завмерла на місці. Північний вітер взяв верх і з не меншою швидкістю помчав "Вікторію" назад по її ранковому шляху.
— Куди нас несе? — запитав Кеннеді.
— Піддамось волі Провидіння, дорогий Дік. Я марно сумнівався в ньому. Воно краще нас з тобою знає, що творить, і ось ми повертаємося на ті місця, яких вже не сподівалися побачити.
Пустеля, плоска і рівна кілька годин тому, тепер схожа на схвильоване після бурі море. Тут і там височіли пагорби піску. Вітер не слабшав, і "Вікторія" все мчала в повітряному просторі. Але мчала вона в дещо іншому напрямку, ніж вранці, і тому о дев'ятій годині вечора замість берегів озера Чад перед їх очима була все ще пустеля.
Кеннеді звернув на це увагу свого друга.
— Це не так важливо, — відповів той, — аби нам повернутися на південь. Якщо на шляху попадуться міста Борну, Вудди або Кука, я без вагання зупинюся в одному з них.
— Ну, раз ти задоволений напрямком вітру, то і я нічого не маю проти. Тільки одного я прагну: щоб нам не довелося переправлятися через пустелю подібно до тих нещасних арабів. Те, що ми бачили з тобою, Семюель, просто жахливо.
— Це трапляється далеко не рідко. Переходи через пустелю взагалі набагато небезпечніші, ніж через океан. Пустеля містить в собі всі небезпеки моря аж до можливості в ній потонути, додаючи до них ще нестерпну втому і всілякі негаразди.
— Мені здається, що вітер стихає, — зауважив Кеннеді, — піщаний пил не так вже густий, хвилі піску менш високі, горизонт світлішає.
— Тим краще! А тепер треба озброїтися підзорною трубою і уважно стежити за тим, що може показатися на горизонті.
— Це вже я беру на себе, Семюель, і як тільки з'явиться дерево, зараз же скажу тобі.
І Кеннеді, з підзорною трубою в руках, зайняв спостережний пост в передній частині кошика.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ П'ЯТИЙ
Історія Джо. — Острови племені біддіома. — Поклоніння. — Затонулий острів. — Береги озера. — "Дерево змій". — Подорож пішки. — Страждання. — Москіти і мурахи. — Голод. — Поява "Вікторії". — Її зникнення. — Відчай. — Болото. — Останній крик.
Але що ж відбувалося з самим Джо під час цих марних пошуків?
Кинувшись в озеро і виринувши на поверхню, він насамперед підняв очі вгору. "Вікторія" вже була високо в повітрі; вона продовжувала підніматися, все зменшуючись; незабаром, очевидно, потрапила в сильну повітряну течію і понеслась на північ. Друзі були врятовані.
"Ах, яке щастя, що мені прийшла в голову думка кинутися у Чад, — подумав Джо. — Звичайно, те ж саме без жодних вагань зробив би і містер Кеннеді: адже так просто, щоб одна людина пожертвував собою для двох інших. Простий арифметичний розрахунок ".
Заспокоївшись за долю своїх друзів, Джо став думати про своє становище. Він перебував посеред величезного озера, навколо якого жили невідомі і, можливо, люті племена. Доводилося виплутуватися з усієї цієї історії, розраховуючи тільки на власні сили. І все-таки він не дуже-то був переляканий. Ще до нападу кондорів, які, на його думку, вели себе нормально, як годиться хижакам, Джо помітив на горизонті острів, і ось тепер, позбувшись частини свого одягу, він вирішив дістатися до нього, пустивши в хід все своє мистецтво плавця. Відстань в п'ять-шість миль його анітрохи не бентежила.
Пропливши години півтори, Джо значно наблизився до острова, але тут його стала турбувати думка про алігаторів; спочатку вона тільки промайнула, але потім цілком заволоділа їм. Адже він знав, що вони водяться на берегах цього озера, і йому була добре відома ненажерливість цих величезних тварин. Як не схильний був Джо все на світі знаходити природним, але тут він все ж не міг не відчути непереборного хвилювання. Він не на жарт боявся, що м'ясо білої людини, чого доброго, особливо припаде до смаку крокодилам, і тому наближався до берега з надзвичайною обережністю. Сажнів за сто від берега, на якому росли тінисті зелені дерева, на нього повіяло різким запахом мускусу.
"Ну ось! Чого боявся, на те і наткнувся: крокодил, значить, тут поблизу ", — промайнуло в голові Джо.
Поспішно пірнувши, він все ж зачепив за якесь величезне тіло, яке шкрябнуло його своєю лускатою шкірою. Бідолаха, вважаючи себе безнадійно загиблим, стрімко рвонувся вперед і поплив з усіх сил. Виринувши, він перевів дух і знову зник під водою. Так провів він чверть години в невимовному страху, який він при всьому своєму філософському відношенні до життя не міг подолати. Йому все здавалося, що він чує за собою клацання величезних щелеп, готових схопити його. Як можна тихіше поплив він під водою — і раптом відчув, що хтось схопив його за руку, а потім поперек тіла.