Якось у неділю вони поїхали кататися на велосипедах. Дениско вже мав свого велосипеда і їздив як скажений (так казала мама).
Виряджаючи Дениска з Валерою, та ж таки мама стурбовано наставляла:
– Ви ж дивіться обережно! Такий рух! Дениско! Валеро!
Валера зробив заспокійливий жест:
– Тьотю Галю! Тримайте себе в руках. У ввіреному мені підрозділі все буде гаразд!
І вони поїхали. Валера попереду, Дениско за ним. Як і колись, вони поїхали туди, на схили, де Петрівська алея. Був ранок, іще було безлюдно. Жовтень на дніпровських схилах особливо гарний: у які тільки відтінки кольорів – од багряного до жовтогарячого – розфарбовує він дерева!.. А опале листя як пахне!
Вони їхали мовчки, зачаровані красою осені. Зненацька попереду в кущах зчинився якийсь підозрілий шарварок. Валера загальмував. Дениско теж.
Троє пожмаканих "з похмілля" здорованів оточили худенького юнака і говорили щось погрозливе. Юнак намагався вирватися, але вони його не пускали.
Валера зліз з велосипеда, поклав його на землю. Обернувся до Дениска:
– Ти близько не підходь! Чуєш?!
А сам швидко пішов до кущів. Ще здаля гукнув:
– Гей! У чім справа?
Один зі здорованів, патлатий, зарослий щетиною, визвірився на нього.
– Ану хиляй звідси! Ну!
– Що таке? – продовжуючи наближатися, спитав Валера у юнака.
– Та от… Гроші вимагають… – тихо пробурмотів юнак. Патлатий, опустивши голову і напруживши бичачу шию, грізно посунув назустріч Валері:
– Ну, ти! По землі розмажу!
– Врубай йому!
– Чого дивишся! – докинули ззаду ті двоє. Патлатий розмахнувся і…
Все сталося так блискавично, що Дениско навіть не встежив, як саме діяв Валера. Бачив тільки, що Валера перехопив руку патлатого, присів, крутнувся, швиргонув його через себе, і патлатий, скрикнувши від болю, полетів у кущі. А Валера вже кинувся на тих двох. І вже другий, збитий із ніг блискавичним прийомом, покотився по схилу. Третій не став чекати своєї черги, а сам стрибонув у кущі та зник.
Брутальна лайка і тріск у кущах почали швидко віддалятися…
Юнак спершу отетеріло озирався, потім пробелькотів:
– Спасибі!.. Спасибі!.. Дякую!..
І кинувся бігти у протилежний від кущів бік. Вже на бігу обернувся і ще раз крикнув:
– Дякую!.. – і зник під Чортовим мостом на шосе.
Валера підняв із землі велосипед, ніяково глянув на Дениска:
– Не кажи тільки дома нікому… Гаразд? Жінки таких речей не розуміють. Особливо мами. Не будемо хвилювати їх. І твою. І мою.І Дениско аж захлинався від захвату… От Валера! Ну, Валера! Оце Валера!..
То ким, скажіть, після цього можна мріяти стати?
Лінгвістом?
Не смішіть мене!
Але в п'ятому "А" про Валеру Соколенка ніхто нічого не знав.
Дениско був не з балакунів, не любив патякати про свої справи.
Того ж то всі й здивувалися, коли дізналися, що Дениско хоче стати кадровим військовим, десантником.
А дізналися, до речі, теж зовсім випадково.
До Галочки Семенової, що сидить за однією партою з Дениском, приїхали з Ташкента гості. Родина Рахімових – тато, мама і двоє синів – Хамід (другокласник) і Батир (п'ятикласник).
Правду кажучи, приїхали вони не до Галочки, а до її батьків. Батьки з родиною Рахімових дружили давно, ще з дідів. Діди Рахімов і Семенов воювали разом, разом лежали в госпіталі й День Перемоги зустріли разом у Берліні. І діти їхні дружили. Коли Ташкент постраждав від землетрусу, Семенови – і старший, і молодший (тоді ще студент) – їздили відбудовувати столицю Узбекистану. І отепер Рахімови приїхали до Києва. Правда, не у повному складі. Вдома ще лишилося троє дітей. Всього їх у Рахімових було п'ятеро.
Приїхали вони не тільки в гості, а ще й на консультацію до клініки Амосова – у мами Рахімової було хворе серце.
Оскільки батьки займалися такими важливими справами, Хамід і Батир, обоє в однакових тюбетейках, чорняві й мовчазні, поступили під Галоччину опіку. І вона взяла їх із собою на "продльонку". Тим паче, що "продльонка" три години проходила у Ботанічному саду, або, як вони його називали, у Ботаніці.
Позаяк Хамід і Батир були, як уже сказано, мовчазні, спілкуватися з ними було важкувато. Тому десь через півгодини п'ятий "А" облишив їх у спокої. І зайнявся своїми звичними справами – грою в м'яча, в класи, стрибанням через резинку тощо. І Галочка, на хвилинку лишивши Хаміда і Батира, щоб зробити "два Буратіно" через резинку, несподівано захопилася і тільки хвилин за двадцять виявила, що вже давно не бачить братів.
– Ой! – зойкнула вона. – А де ж мої узбецькі друзі?
П'ятий "А" розгублено перезирнувся. Ніхто не бачив, куди вони поділися. Кинулися туди-сюди по алеях, по кущах. Узбецьких друзів ніде не було. Не було, до речі, й Дениска.
– Ой! Де ж вони?! – схопилася обома руками за щоки Галочка.
– Уявляєте? Уявляєте? Жах! – і собі приклала руку до щоки Люська Зарічняк.
– Спокійно! – сказав Боцман Вася. – Зараз організуємо пофук. Тільки Марії Дем'янівні – ані звуку.
Якщо ви не забули, що Боцман Вася шепелявить, то ви, певне, зрозуміли, що "пофук" – це "пошук".
Учитель групи подовженого дня, тобто "продльонки", Марія Дем'янівна була дуже симпатична, але занадто полохлива. Усякі "надзвичайні події" навіть невеликого масштабу викликали в неї такий переляк, що доводилося заспокоювати її усім класом.
– По-моєму, я чув там у кущах "ань-ань", – непевно сказав Гришка Гонобобель.
– Так чого ж ти мовчав?! От іфе!.. Гайда! – махнув рукою Боцман Вася.
І весь п'ятий "А" у повному складі сипонув у кущі.
– Хлопчики! Дівчатка! Обережніше бігайте! Не впадіть! – гукнула їм услід із лавки під кленом Марія Дем'янівна, одірвавшись на мить від книжки…
… Володька Лобода вчився теж у п'ятому класі, тільки в іншій школі.
Я точно не знаю, хто винайшов водневу бомбу. А от водну бомбу винайшов, мабуть, таки Володька Лобода. Це дуже проста штука. Береться соска, звичайнісінька гумова соска для немовлят, що надівається на пляшку з молоком. Ця сама соска в даному разі надівається не на пляшку, а на водопровідний кран. Потім кран потроху відкручується. Під тиском води соска розтягується і незабаром перетворюється на отакенну ковбасяку.
Коли ви відчуваєте, що вона от-от лусне, ви негайно закручуєте кран, перев'язуєте соску ниткою і обережно знімаєте. Бомба готова. Якщо тепер ви її кинете, то від найменшого зіткнення з головою ворога вона розривається, і вашого супротивника заливає водою з голови до ніг… Ефект надзвичайний: ворог отетерів і принаймні на півгодини вибув із строю (доки не висушиться або не переодягнеться).